Історію людської присутності в Новій Зеландії можна датувати періодом між 1320 і 1350 роками нашої ери, коли 700 років тому розпочався основний період заселення після того, як її відкрили та заселили полінезійці, які розвинули особливу культуру маорі. Як і інші тихоокеанські культури, суспільство маорі було зосереджене на родинних зв'язках та зв'язку з землею, але, на відміну від них, воно було адаптоване до прохолодного, помірного середовища, а не теплого, тропічного. Першим відомим європейським дослідником, який відвідав Нову Зеландію, був голландський мореплавець Абель Тасман 13 грудня 1642 року. У 1643 році він склав карту західного узбережжя Північного острова, після чого його експедиція повернулася до Батавії, не ступаючи на землю Нової Зеландії. Капітан Джеймс Кук, який у жовтні 1769 року досяг берегів далекої країни став першим європейцем, який зміг обійти країну та нанести її на мапу. З кінця XVIII століття до країни регулярно прибувають дослідники, моряки, місіонери, торговці та авантюристи. Період від поселення полінезійців до прибуття Кука — це доісторичний період Нової Зеландії, час до початку письмових записів. Використання чи не використання усної історії корінних народів як записаної історії є предметом академічних дебатів. Залежно від визначення, період з 1642 по 1769 рік можна назвати протоісторією Нової Зеландії, а не передісторією: записи мови маорі, зроблені Тасманом, були поодинокими та нечисленними.

6 лютого 1840 року представники Сполученого Королівства та різних вождів маорі підписали Договір Вайтангі, спочатку у Вайтангі, а протягом наступних тижнів в інших місцях по всій країні. 21 травня 1840 року Нова Зеландія увійшла до складу Британської імперії, коли віце-губернатор Вільям Гобсон проголосив британський суверенітет у Корорареці (Рассел). Суперечки щодо різних версій Договору та бажання поселенців придбати землю у маорі призвели до Новозеландських війн з 1843 року. Протягом решти ХІХ століття та на початку наступного століття існували широкі британські поселення. Наслідки європейських інфекційних захворювань, новозеландських воєн та нав'язування європейської економічної та правової системи призвели до того, що більша частина земель Нової Зеландії перейшла від маорі до власності пакеха (європейців), і маорі збідніли.

У 1850-х роках колонія отримала відповідальний уряд. З 1890-х років парламент Нової Зеландії прийняв ряд прогресивних ініціатив, у тому числі жіночого виборчого права і пенсійного забезпечення. Після того, як у 1907 році країна стала самоврядним домініоном у складі Британської імперії, вона залишалася її активним членом, і понад 110 000 вихідців з Нової Зеландії брали участь у Першій світовій війні у складі Новозеландських експедиційних сил. Після війни Нова Зеландія підписала Версальський договір (1919) та вступила в Лігу націй. Країна проводить незалежну зовнішню політику, але під контролем Великої Британії. З 1930-х років було врегульовано економіку та взято курс на досягнення загального добробуту населення.

Коли в 1939 році спалахнула Друга світова війна, Нова Зеландія зробила свій внесок в оборону Британії та війну на Тихому океані; країна надала близько 120 000 військовослужбовців.

У 1950-х роках розпочалося заселення маорі у великі міста, що призвело до масових протестів і доповнення угоди Вайтангі.

Внаслідок світової енергетичної кризи 1973 року економіка країни сильно постраждала. Окрім цього було втрачено найбільший ринок збуту новозеландських товарів — Велику Британію, оскільки та приєдналася до Європейського економічного співтовариства. У 1984 році Четвертий лейбористський уряд було обрано на тлі конституційної та економічної кризи. Інтервенціоністську політику Третього національного уряду замінила роджерноміка, прагнення до вільноринкової економіки. 1985 року Нова Зеландія офіційно стає без'ядерною країною та забороняє вхід у свої територіальні води кораблів з ядерною зброєю або ядерними енергетичними установками. Через два роки, у 1987 році було прийнято закон, який визнає мову маорі другою офіційною мовою держави на рівні з англійською.

Прибуття та поселення маорі

Нову Зеландію вперше заселили полінезійці зі Східної Полінезії. Лінгвістичні та археологічні дані свідчать про те, що люди емігрували з Тайваню через Південно-Східну Азію до Меланезії, а потім хвилями відкриттів поширювалися на схід до Тихого океану, поступово колонізуючи острови від Самоа та Тонга до Гаваїв, Маркізьких островів, острова Пасхи, островів Товариства та, нарешті, Нової Зеландії. У маорі досі збереглися легенди про полінезійського мореплавця Ку́пе (), який здійснив першу подорож до цих островів «Аотеароа» на легкому катамарані в середині X століття. Він першим зійшов на ці береги, які на той час були безлюдними. Відповідно до цих легенд, кілька поколінь по тому великий флот океанських каное залишив ці острови, щоб колонізувати нові землі. Існування самого Купе й флоту колонізаторів заперечується деякими дослідниками, але археологічні знахідки підтверджують історію полінезійського освоєння. За ранньою європейською синтезованою інтерпретацією цих переказів, близько 750 року н. е. він, як стверджується, відкрив, а пізніше, близько 1350 року, великий флот поселенців вирушив з Гаваїки на сході Полінезії. Однак з кінця ХХ століття ця історія все частіше переходить у розряд легенд і міфів, а на основі свіжих археологічних і наукових даних з'являється альтернативна точка зору.Щодо прибуття цих полінезійських поселенців, немає жодних людських останків, артефактів чи споруд, які можна впевнено датувати раніше, ніж Тефра Кахароа, шар вулканічних уламків, що утворилися внаслідок виверження вулкана Таравера близько 1314 року н. е. Зразки кісток щурів, панцирів молюсків, обгризених щурами, та насіннєвих капсул датуються пізніше, ніж виверження Таравери, за винятком трьох випадків приблизно на десять років раніше. Радіовуглецеве датування та дані пилку про поширені лісові пожежі незадовго до виверження також можуть свідчити про присутність людини до виверження. Датування деяких кісток кіоре (полінезійських щурів) ще 100 роком н. е. у 1999 році пізніше виявилося помилковим; нові зразки кісток щурів (а також панцирів молюсків, обгризених щурами, та дерев'янистих насіннєвих футлярів) здебільшого дали дати, пізніші за виверження Таравери, і лише три зразки дали трохи раніші дати. Крім того, варіабельність мітохондріальної ДНК у популяціях маорі свідчить про те, що східні полінезійці вперше заселили Новозеландський архіпелаг між 1250 і 1300 роками. Таким чином, сучасна думка полягає в тому, що незалежно від того, чи прибули деякі поселенці до 1314 року, основний період заселення припав на наступні десятиліття, можливо, включаючи скоординовану масову міграцію. Історики також сходяться на думці, що заселення Нової Зеландії полінезійцями було спланованим і цілеспрямованим.

Протягом наступних століть поселенці розвинули окрему культуру, відому зараз як маорі. Цей сценарій також узгоджується з широко обговорюваною третьою лінією усних свідчень, традиційними генеалогіями (), що вказує на приблизно 1350 рік як імовірну дату прибуття багатьох каное переселенців-маорі (вака), від яких багато маорі ведуть свій родовід.

Нащадки цих поселенців стали відомі як маорі, сформувавши власну окрему культуру. Останнє поселення крихітних островів Чатем на сході Нової Зеландії близько 1500 року породило народ моріорі; лінгвістичні дані свідчать про те, що моріорі походили з маорі, які вирушили на схід. Немає жодних доказів існування на материковій частині Нової Зеландії домаорійської цивілізації.Див. статтю 1904 року A. Shand on The Early History of the Morioris

Перші поселенці швидко почали використовувати велику дичину в Новій Зеландії, таку як моа, великих безкілевих, яких привели до вимирання приблизно до 1500 року. Оскільки моа та інші великі дикі тварини стали рідкісними або вимерли, культура маорі зазнала значних змін, з регіональними відмінностями. У районах, де можна було вирощувати таро та кумару, садівництво набуло більшого значення. На півдні Південного острова це було неможливо, але дикі рослини, такі як папороть, часто були доступні, а капустяні дерева збирали і вирощували для харчування. Маорі вирубали приблизно 40 % первісного лісового покриву Нової Зеландії, особливо на Північному острові, де практикували підсічно-вогневе землеробство.

Війна також набула важливого значення, що відображало посилення конкуренції за землю та інші ресурси. У цей період укріплені па стали більш поширеними, хоча існують суперечки щодо фактичної частоти воєн. Як і в інших районах Тихого океану, канібалізм був частиною воєнних дій.

Лідерство базувалося на системі вождівства, яка часто, але не завжди, була спадковою, хоча вожді (чоловіки чи жінки) повинні були демонструвати лідерські здібності, щоб уникнути заміни більш динамічними особистостями. Найважливішими одиницями доєвропейського суспільства маорі були фанау, або велика родина, і хапу, або група фанау. Після них йшло плем'я іві, що складалося з груп хапу. Споріднені хапу часто торгували товарами та співпрацювали у великих проектах, але конфлікти між хапу також були досить поширеними. Традиційне суспільство маорі зберігало історію усно через оповіді, пісні та співи; досвідчені експерти могли переказувати племінні генеалогії (вакапапа) на сотні років назад. Мистецтво включало вайкореро (ораторське мистецтво), композицію пісень у різних жанрах, танцювальні форми, включаючи хака, а також ткацтво, високорозвинене різьблення по дереву й та моко (татуювання).

У Новій Зеландії немає місцевих наземних ссавців (окрім деяких рідкісних кажанів), тому птахи, риба та морські ссавці були важливими джерелами білка. Маорі вирощували харчові рослини, які вони привезли з собою з Полінезії, зокрема солодку картоплю (так звану кумару), таро, гарбузи та ямс. Вони також культивували капустяне дерево, рослину, ендемічну для Нової Зеландії, та використовували дикорослі продукти, такі як корінь папороті, з якого готували крохмалисту пасту.

Ранні періоди контакту

Ранні європейські дослідження

Першими відомими європейцями, які досягли Нової Зеландії, був екіпаж голландського дослідника Абеля Тасмана, який прибув туди на своїх кораблях «Гемскерк» і «Зееган». У грудні 1642 року Тасман кинув якір на північному кінці Південного острова в Золотій затоці (він назвав її Затокою Вбивць) і після нападу місцевих маорі Нгаті Туматакокірі поплив на північ до Тонги. Тасман замалював ділянки західного узбережжя двох головних островів. Він назвав їх Землі штатів (Staten Landt) на честь Генеральних Штатів Нідерландів, і ця назва з'явилася на його перших картах країни. У 1645 році голландські картографи змінили назву на Нова Зеландія латиною, від Nieuw Zeeland (Нова Зеландія), на честь голландської провінції Зеландія.

Минуло понад 100 років, перш ніж європейці повернулися до Нової Зеландії; у 1769 році британський військово-морський капітан Джеймс Кук з корабля HM Bark Endeavour відвідав Нову Зеландію, і, за збігом обставин, лише через два місяці француз Жан-Франсуа де Сюрвіль на чолі власної експедиції досягнув цієї країни. Коли Кук вирушив у свою першу подорож, запечатаний наказ, наданий йому Британським Адміралтейством, наказував йому прямувати «…на захід між вищезгаданою широтою і широтою 35°, поки не відкриєш її, або не зіткнешся зі східною стороною землі, яку відкрив Тасман і яка тепер називається Новою Зеландією».. Він повернеться до Нової Зеландії під час обох своїх наступних дослідницьких подорожей.