НДІ-4 МО СРСР (, тепер 4-й центральный научно-исследовательский институт Министерства обороны Российской Федерации) — наукова установа Міністерства оборони (МО) РФ, заснована в часи СРСР, у завдання якої входить наукове забезпечення розбудови ракетних військ стратегічного призначення і розвиток стратегічного ракетно-космічного озброєння. Розташований у місті Юбілейний (раніше Болшево) Московської області, поруч з містом Корольов.
Головним напрямком досліджень інституту було і залишається обґрунтування тактико-технічних вимог до нових і модернізованих зразків озброєння, військово-наукове супроводження найважливіших НДДКР. Значущою складовою частиною в загальному обсязі досліджень інституту є роботи в області автоматизації управління військами та зброєю, впровадження в практику військ сучасних телекомунікаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки. Він також здійснює контроль технічного стану озброєння і військової техніки і забезпечує командування ракетних військ стратегічного призначення і військ і військо повітряно-космічного оборони об'єктивною інформацією про технічний стан і надійність експлуатованого озброєння.
Передісторія створення
Приклад Німеччини у другій світовій війні відкрив перспективи озброєння нового типу - крилатих ракет Фау-1 і балістичних ракет Фау-2, розроблених німецьким конструктором Вернером фон Брауном. Радянські військові спеціалісти усвідомили необхідність широкого застосування в системах озброєння реактивних двигунів, які дозволяють більш ефективно вирішувати багато традиційних завдань і створювати якісно нову зброю - ракети дальньої дії. Багато з них були добре ознайомлені з роботою німецького ракетного дослідницького центру в Пенемюнде (). В кінці війни весь персонал з Пенемюнде, вся документація і унікальне обладнання були евакуйовані в Тюрингію, більшою частиною у Нордгауезен. Тюрингію зайняли війська союзників і це дозволило більшості вчених центру евакуювалися в США, але невдовзі після війни Тюрингія згідно з рішення Ялтинської конференції була передана Радянському Союзу.
Для засвоєння німецького досвіду в ракетобудуванні в СРСР було створене Друге головне управління при Раді міністрів, яке очолили соратник Сталіна Г.М. Маленков, міністр озброєнь Д.Ф. Устинов і міністр промисловості засобів зв'язку І. Г. Зубович. Рядовими членами управління були військові високого рангу, керівники оборонної промисловості, а також відомий діяч радянських спецслужб І.О. Сєров.
Частина німецьких спеціалістів відмовилася від переїзду до Америки і американці їх не примушували. Від них радянські спеціалісти могли отримати отримали багато необхідної інформації. Так само американці не змогли вивезти велику частину обладнання заводів і вони дісталися Радянському Союзу. Один з німецьких спеціалістів інженер Розенплентер запропонував свої послуги радянським спеціалістам, серед яких були , С.П. Корольов, В.П. Глушко, Б.О. Черток, В.П. Мишин, Н.О. Пілюгін, В.М. Челомей та інші. За допомогою Розенплентера в Нордгаузеі був заснований інститут, який отримав назву "Рабен" і формальним керівником якого був призначений цей самий Розенплентер. В інституті працювали німецькі спеціалісти, але на керівних посадах були радянські військові. Фактично інститутом і іншими справами, пов'язаними із засвоєння німецького досвіду керував Черток, він же призначив заступником Розенплентера Пілюгіна. На базі цього інституту був організований більш масштабний інститут "Нордхаузен", який очолив генерал-лейтенант , головним інженером якого був призначений Корольов. Решта радянських спеціалістів теж мала свої завдання і в немалій мірі конкурували між собою. Інститут "Нордхаузен" давав замовлення німецьким промисловим підприємствам, які почали відновлюватися після війни, на виготовлення дослідних зразків ракетної техніки і ті охоче їх виконували.
Між тим, Уряд СРСР 13 травня 1946 прийняв постанову № 1017-419сс (тобто цілком таємну, ) «Питання реактивного озброєння», яка зіграла історичну роль в розвитку збройних сил СРСР. В розвиток цієї постанови було прийнято рішення вивезти з Німеччини усе обладнання заводів ракетного профілю і спеціалістів в Радянський Союз з метою для закладення бази цього закладу та інших йому подібних. Цією справою займався згаданий вище Серов. На початку жовтня 1946 р. він зібрав основних керівників інституту на закрите засідання і попросив скласти списки німецьких спеціалістів, які могли би бути корисними в Радянському Союзі. Вони мали бути вивезені незалежно від їх бажання. Ця операція невдовзі була проведена в нічний час за допомогою спеціальних військових частин. Інститут "Нордгаузен" був ліквідований. Три місці по тому до відправлення готувалася документація, лабораторне обладнання, готові деталі ракет, навіть верстати і декілька готових ракет. Все це врешті-решт опинилися на станції Підлипки під Москвою навколо якої з часом сформувався центр ракетно-космічної техніки Радянського Союзу. По праву сторону залізничної колії розбудовувалося "господарство" Корольова, а по ліву, ближче да станції Болшево - НДІ-4, в штаті якого був експериментальний завод. Цей завод був майже точною копією одного з німецьких.
Заснування інституту
Вже через кілька днів після постанови Уряду за наказом Міністра Збройних сил СРСР від 24 травня 1946 № 007 почалося формування науково-дослідного реактивного інституту Головного артилерійського управління, який отримав назву НДІ-4 (відкрита назва в/ч 25840). Місцем його дислокації була визначена місцевість неподалік станції Болшево, за так званим Комітетським лісом, де вже з 1939 року розміщувалося Московське військово-інженерне училище. Училище було переведене до Ленінграду, а його будівля і велика територія довкола булі передані інституту. Першим начальником інституту був призначений , який залишався на цій посаді до 1951 р. В склад співробітників входили спеціалісти різних спеціальностей і тому напрямок його діяльності був невизначеним. Були навіть плани побудови стендів для випробовування ракетних двигунів малої тяги. Час і загальний розвиток досліджень і практичної роботу в тому числі й інших організацій приводили роботу в певну систему. Кількісний склад спочатку був досить малий, навіть на 1955 рік в інституті було дещо більше, ніж 300 співробітників разом з охороною. В якомусь сенсі це була "тихою гаванню", в якій науковці практично безконтрольно робили свої дослідження.
Перші кроки Першим досягненням інституту був розроблений в грудні 1949 року аванпроект системи ПРО окремого району, який послужив основою для створення першої експериментальної системи ПРО. У подальшу роки пріоритетними були питання навігаційно-балістичного забезпечення (НБЗ) пусків ракет дальньої дії. За документації, розробленої в НДІ-4 (таблиці стрільби, польотні завдання), проводилися випробувальні пуски ракет створених в 1940 - 1950-тих роках: оперативно-тактичних (Р-1, Р-2, Р-11), середньої дальності (Р-5, Р-5М, Р-12), міжконтинентальної дальності (Р-7). І в наступні роки НДІ-4 продовжував балістичне забезпечення пусків всіх створювалися ракет середньої дальності (РСД) і міжконтинентальних балістичних ракет (МБР). В Інституті склався колектив висококваліфікованих учених-балістиків, що користуються авторитетом у відповідних організаціях промисловості, Академії наук, МО СРСР. У 1950-х роках для відпрацювання на полігоні Капустін Яр нових, як на той момент, ракет Р-1, Р-2 і Р-5 з'явилася необхідність у створенні техніки здатної здійснювати різного роду траєкторні вимірювання. Для цих цілей НДІ-4 розробив концепцію полігонного вимірювального комплексу (ПІК). Для вимірювальних пунктів (ВП) цього комплексу за завданням НДІ-4 почали створюватися телеметрична апаратура, станції траєкторних вимірювань, апаратура системи єдиного часуОКБ МЭИ.
Подальша історія
Проведення льотно-конструкторських випробувань першої МБР Р-7 показало необхідність створення нових стартових позицій (у першу чергу через проектну дальність виробу - 8000 км) і 12 лютого 1955 прийнято постанову Ради Міністрів СРСР про створення Науково-дослідного випробувального полігону (НДВП-5 МО СРСР), відомого як космодром Байконур. НДІ-4 був визначений учасником робіт з проектування полігонної випробувальної бази і головною організацією у створенні полігонного вимірювального комплексу (ПВК). Начальником начальником інституту був призначений генерал , який керував ним до 1970 р. Це була розумна і далекоглядна людина, але досить жорстка з підлеглими. Він сам працював багато і того само вимагав від науковців інституту, ввівши систему планування НДР і дієву систему щоквартального контролю їх виконання. Створення ПВК було особливо великим внеском НДІ-4 у розвиток ракетної та космічної техніки. Роботами керували начальник інституту та його заступники і . У технологічному проектуванні об'єктів полігону брало участь більше 150 наукових співробітників НДІ-4. Понад 50 співробітників були відряджені на заводи, в конструкторські бюро та проектні організації, де брали активну участь у розробці вимірювальних засобів і контролі за будівництвом об'єктів ПВК. Після цього авторитет інституту серед організацій промисловості і МО СРСР значно зріс.
Перший штучний супутник Землі
Ідея В діяльності інституту особливу роль зіграла група, керована Вона однією з перших в Радянському Союзі, якщо не найперша, почала розробляти проблеми, що багатьом здавалася в той час ще фантастикою нової космічної техніки, і постійно перебувала під вогнем критики управління ракетного озброєння як така, що займається непотрібною справою.
Ще у 1948 р. Тихонравов виступив на засідання Вченої ради з доповідь про можливість досягнення практично необмеженої дальності польоту ракет і навіть виведення на орбіту штучного супутника землі. Така можливість могла бути забезпечена "пакетом" складених ракет. Доповідь розбурхала залу, викликала шквал негативних і навіть уїдливих відгуків і виступів. Ідея би була похована, якби не неї не ухопився Корольов, але її реалізації затягнулася на довгі роки. Аж 26 червня 1954 р. Корольов представив міністру оборонної промисловості Устинову доповідну записку «Про штучний супутник Землі», підготовлену Тихонравовим.. На офіційному захисті в 1956 році ескізного проекту ШСЗ С. П. Корольов також зазначив, що проект супутника розроблений в ОКБ-1 на основі дослідних робіт групи співробітників НДІ-4, очолюваної М. К. Тихонравова.
Наприкінці 1955 року Корольов звернувся до керівництва країни з пропозицією запустити раніше американців перший штучний супутник Землі на майбутньої ракеті Р-7, терміни льотних випробувань якої намічалися на 1957 р. 30 січня 1956 р. вийшла відповідна постанова РМ СРСР і ОКБ-1 Корольова приступило до проектування першого в світі штучного супутника Землі, який отримав найменування «об'єкт Д», а НДІ-4 - до проектування командно-вимірювального комплексу (КВК). Створення КВК було доручено саме НДІ-4 з причини того, що Інститут вже мав досвід у створенні ПВК на полігоні Капустін Яр. При цьому саме Міністерство оборони було проти покладення на нього цього обов'язку посилаючись на невластиву йому роботу. Однак, вчені і промисловці вважали, що тільки військові можуть побудувати, оснастити і експлуатувати вимірювальні пункти, розкидані по території Радянського Союзу у важкодоступних місцях. Тодішній міністр оборони Жуков погодився з доводами промисловців і науковців і проект був доручений НДІ-4.
Реалізація проекту