Греко-католицький період в історії Почаївського монастиря — період Греко-католицизму в історії Почаївського монастиря від початку XVIII століття до 1831 року, коли він потрапив під юрисдикцію Російської Православної Церкви.

Монастирське життя

З 1713 або 1721 до 1832 року Почаївський монастир був греко-католицьким, належав до Василіянського Чину. Не відомо точної дати переходу Почаївського монастиря в греко-католицтво: не залишилося ніяких документів ні в архіві монастиря, який багато разів піддавався розоренню, ні де-небудь інше, які б підтвердили дату переходу. З тим, відомо, що Гедеон Левицький — останній православний ігумен на горі Почаївській — був намісником монастиря в 1720 році. Відомо також, що коли в 1720 році відбувся греко-католицький Замойський синод, на якому були узаконені всі відхилення від православного чину на користь католицтва і де були присутні настоятелі майже всіх Волинських монастирів, що увійшли до унії, то Гедеона там не було. Відомо й те, що його наступником став вже греко-католик — Теодосій Рудницький. Але, як стався цей перехід, так і залишилось нез'ясованим.

1714 року почаївські монахи приймають у себе Йосифа Виговського — греко-католицького єпископа, що зайняв колишню православну Волинську кафедру, показують йому монастир, дозволяють йому скласти опис його майна і просять його дозволу на побудови нової каплиці в ім'я святої великомучениці Варвари. В 1716 році в монастиря виникає конфлікт з місцевим поміщиком графом Ледуховським, і Почаївський ігумен Арсеній Качуровський звертається зі скаргою до папського нунція у Варшаві. Але папський нунцій цій справі нічим не зарадив. При таких умовах перехід в унію відбувався поступово і поетапно, як би сам собою. Цьому сприяло і те, що Теодосій Рудницький — перший настоятель-греко-католик — був людиною по-справжньому освіченою, глибоко відданим давньоправославному обряду та віровченню. Він слідкував за дотриманням всього богослужбового уставу та, навіть, не прийняв титулу суперіора, яким іменувалися тоді настоятелі всіх греко-католицьких монастирів, а підписувався просто: «архімандрит Канівський й ігумен Почаївський». Це був, як його називали, «сором'язливий уніат», внутрішньо більш православний по духу. Він не голив бороду, носив традиційну рясу та нічим не ображав монаших уявлень про давнє благочестя. Коли він став єпископом Луцьким, то залишив своєму наступнику заповіт, щоб іноки Почаївські жили за даною обітницею, згідно з давніми монашими правилами.

Але «м'який» перехід із Православ'я в Греко-католицтво не змінив самої суті цього переходу. Насамперед монахи, подібно до інших своїх співбратів, стали іменуватися василіянами (стали членами особливого чернечого ордену із усіма притаманними йому особливостями). Згідно з конституцією цього ордену, всі унійні монахи звільнялися з-під влади єпархіального архієрея та йшли в общину, підпорядковану владі генерала або протоархімандрита, що обирався цією общиною на генеральних конґреґаціях, які проходили під головуванням папського уповноваженого. Все це було вигідно Римській католицькій владі, яка використовувала цей орден з метою латинізації греко-католиків. Даний процес також активно проходив і в Почаївському монастирі.

Завіти та настанови Теодосія Рудницького були полишені ще при його житті. Наступний ігумен — Гедеон Козубський, поставлений в 1730 році, іменується вже суперіором. У тому ж 1730 році у монастирі почала працювати Почаївська друкарня, з якої вийшло 187 книжок, серед яких «Богогласник» (1790-91) — найбільша збірка духовних кантів. Пізніше при монастирі багато років діяло загальноосвітнє училище, де викладали переважно ченці-василіяниВортман Д., Мицик Ю. Почаївська Свято-Успенська лавра // . З 1752 року Почаївські василіяни стали робити з воску особливого агнця та ставити його на святому престолі. В 1755 році вони перестають постувати в середу та п'ятницю і за західним звичаєм переносять піст на суботу. Відміняються пости Петрівський та Успенський (за винятком напередодні самих свят); всупереч православному уставу, відкидається заборона на вживання м'ясної їжі монахами, змінюється облачення, голяться бороди, відбуваються ті зовнішні зміни, які виражають собою зміну конфесії. В 1757 році Почаївські василіани переймають від католицьких священників правило не мати ніякого спілкування з православними. Вводяться чисто католицькі свята: свято Тіла Господня, свято Непорочного Зачаття Божої Матері (догматично затверджений Римом лише в 1854 році); в храмах з'являються лавки та вводиться музика при богослужінні, служіння літургії супроводжується дзвоном дзвіночків, ієромонахи починають служити дияконами, замість православного стихаря з'являється латинська кожма та інше.

Але василіяни Почаївські при всіх цих нововведеннях зберегли вірність православному уставу Богослужіння та трималися його так твердо, що, навіть заслужили від інших василіян прізвисько «схизматиків». В той же час тут, як і в усіх василіянських монастирях, вводились так звані «читані» літургії, до яких ієромонахи не звикли. Тому вони співали обідні з послушниками в бокових вівтарях, як і належало по колишньому чину. Такі справи відстежувалися наглядачами, які доносили про це суперіорам, а ті накладали на монахів покарання. Втім, серед суперіорів бували й ревнителі давнього порядку, подобні до Рудницького, та ігнорували донощиків.

Відхилення василіян від Православ'я стосувалися не тільки Богослужіння та обрядів, але зачіпали всі сторони чернечого життя. В листах колишнього послушника Почаївської Лаври при василіянах, що жив там у 1820-х роках, які були частково опубліковані 1879 року Андрієм Хойнацьким у «Холмсько-Варшавському Єпархіальному Віснику», говориться про те, що василіяни залишили давні святоотцівські твори як настанови до духовного життя та стали керуватися лише книгою під назвою «Базиліанська школа». Книга ця, написана в 1764 році генералом-протоархімандритом Петром Меннітієм, була перекладена польською мовою та стала основним посібником релігійно-морального життя василіян. «Сама по собі взагалі, — пише колишній послушник, — книга ця гарна та містить в собі немало достойних релігійно-моральних настанов. Але поряд з ними в ній зустрічається немало і самих крайніх дивацтв латинства та ультрамонтанства». З цим, в очах народу монастир переставав бути тим духовним центром, яким він був раніше.

Однак саме в цей період монастир був найбільше розбудований завдяки старанням і пожертвам знатного польського шляхтича, який дотримувався певних руських (українських) звичаїв, Миколи Василя Потоцького (його прабабця Марія Могилівна, дружина Стефана Потоцького, була православною, рідною сестрою Раїни Вишневецької): зокрема тоді був збудований головний храм Лаври — Святоуспенський.

Успенський собор. Розбудова монастиря

Побудові Успенського собору та інших важливих будівель в греко-католицький період передувала досить цікава історія, що трапилася в 1759 році з родовитим і багатим шляхтичем Миколою Василем Потоцьким, який у цей час жив у своєму маєтку поблизу Любліна, неподалік від Галичини. Походив він із католицької сім'ї, але характер Миколи Потоцького втілював в собі найгірші риси потомственної польської аристократії. Був він безмірно гордий, впертий, жорстокий і своєвольний до шаленства. Міг у гніві не тільки побити, але і вбити людину. У 1759 році він проїжджав у візку неподалік від Почаєва. Щось трапилося на дорозі, коні рвонулися в сторону, перекинувши візок, викинувши і, мабуть, ще й міцно забивши Потоцького та його кучера, а потім разом з перевернутим візком поскакали геть. Будучи гнівливим і жорстоким, він з добірною лайкою вихопив пістолет із-за пояса та націлив на кучера. Кучер одразу зрозумів, що настала остання мить в його житті, встиг повернутися в сторону монастиря, що виднівся на горі, та вигукнув: «Мати Божа, чудотворна в іконі Почаївській, спаси мене…». Потоцький декілька раз натискав на курок, але пістолет не вистрелив через осічки. Потом він струсив пістолет, знову натиснув на курок (вже в третій раз) і знову булаосічка. Потоцький був дуже приголомшений, дивлячись на свій пістолет, який ще ніколи не підводив його. Далі він подивився на переляканого кучера і на монастир, що виднівся вдалині. Як свідчить монастирський переказ, в цей момент він зрозумів, що чудо врятувало життя людині. Поступово в нього зник гнів і йому дуже закортіло дізнатися, що це за чудотворна ікона, до якої вигукнув кучер, тому Потоцький, змінивши свій шлях, поїхав у Почаїв. Прибувши до монастиря, він зі сльозами покаянно молився на колінах перед чудотворним образом Почаївської Божої Матері. За іншою версією, Потоцкий одного разу зайшов в обитель під час проповіді, яка глибоко торкнулася його серця.

Цей випадок назавжди змінює Потоцького в кращу сторону. Невдовзі Потоцький, згадавши про свої православні коріння, стає греко-католиком (до того він був римо-католиком). Всю свою енергію, що витрачалася до сих пір даремно, всі свої величезні кошти, які витрачалися на примхи, він відтепер віддає на служіння монастирю. В загальному Потоцький дав на обитель близько 2 200 000 золотихSkrzypecki Т. Н. Potok Złoty na tle historii polskich kresów poludniowo-wschodnich. — Opole : Solpress, 2010. — S. 81. — ISBN 978-83-927244-4-5. . і за допомогою якого укріплює будівлю після обвалу. Пізніше саме пожертви Потоцького дозволять надати храму сучасного вигляду.

Стан споруд монастиря вимагав реконструкції. Після чисельних нарад для перебудови монастиря, в загальних рисах проект собору підготував Г. Гофман — архітектор другої половини XVIII століття, родом із Сілезії, представник епохи бароко. Тому його вважали авторомHornung Z. Polejowski Piotr (zm. przed r. 1780) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1982. — T. XXVII/2, zesz. 113. — S. 292. . 20 лютого 1771 року Ян Ґотфрід Гофман уклав контракт на будівництво нового храму. 3 липня 1771 року урочисто закладений перший (наріжний) камінь. Усю подальшу роботу з будівництва храму здійснювали львівські зодчі та скульптори — брати Петро (помер близько 1780 року) та Матвій (бл. 1720 — бл. 1800) Полейовські. Брав участь і український архітектор Франциск Ксаверій Кульчицький, котрий, крім того, збудував протягом 1771–1783 років у лаврі трапезну і сформував під Успенським собором терасу з парапетомhttp://allplaces.in.ua/ternopilska/22-uspenskij-sobor-pochayivskoyi-lavri.html. Загальна композиція комплексу — терасна, будівлі розміщені на схилах з поступовим підвищенням до головного акценту — Успенського собору. Головний фасад за католицькою традицією прикрашають дві вежі під кутом 45° до головної осі, що підкреслює всефасадність собору — характерну рису українських церков. Загалом композиція з однією центральною банею на восьмерику і двома бічними вежами співзвучна найкращим зразкам козацького бароко — соборам Троїцького монастиря в Чернігові та Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині.