Ранні переклади Нового Заповіту — це переклади створені протягом I тисячоліття н. е. Стародавні переклади мають найбільшу наукову цінність і відіграють ключову роль у сучасній текстології Нового Заповіту. Хоча ці тексти зазнавали змін у процесі копіювання, історія їхнього формування була незалежною від грецької рукописної традиції. Три найдавніші переклади – сирійський, латинський та коптський – датуються кінцем II століття н. е. Вони старші за найдавніші збережені повні грецькі кодекси й з'явилися ще до перших редакцій грецького оригіналу, що робить їх надзвичайно важливими.Ці версії обов'язково цитуються в усіх критичних виданнях. Переклади, створені після 300 року н. е. (вірменський, грузинський, ефіопський) також є значущими й фігурують у критичному апараті, натомість готський та слов'янський переклади цитуються доволі рідко. Переклади, зроблені не з грецької мови, а з інших перекладів (Вульгати, Пешитти та інші), у текстологічних дослідженнях зазвичай не враховуються.
Переклади другої половини I тисячоліття мають менше значення для реконструкції первинного тексту Нового Заповіту порівняно з давнішими версіями, оскільки вони з'явилися пізніше, але варто враховувати, що за певних обставин навіть пізніший переклад може зберегти автентичний варіант тексту краще, ніж стародавні джерела. Текстологів насамперед цікавить, яку саме групу (сім'ю) грецького тексту підтримує той чи інший переклад, тому їхня роль у відтворенні історії формування новозавітної традиції є надзвичайно важливою.
У критичному апараті 27-го видання грецького Нового Заповіту Нестле-Аланда (NA27) цитуються переклади такими мовами: латинська (старолатинська і Вульгата), сирійська, коптські діалекти (саїдський, бохаїрський, ахміміньський, субахміміньський, центрально-єгипетський, центрально-єгипетський фаюмський, протобохаїрський), вірменська, грузинська, готська, ефіопська, церковнослов'янська. Переклади на арабську, нубійську, согдийську, староанглійську, старо-нижньо-німецьку, старо-верхньо-німецьку, старофранцузьку в цьому виданні опущені.
Сирійські переклади
Старосирійські переклади
Сирія відіграла важливу роль в ранньому християнстві. У I ст. Антіохія була важливим центром місійним, а в II ст. служила мостом між Палестиною і "західнім" християнством. Учнів Ісуса вперше назвали християнами в Антіохії (Дії 11: 26). Тут, ймовірно, було створене Євангеліє від Матвія і Луки, Дидахе, в 107 р. – Ігнатіана і наприкінці II ст. – Євангеліє від Фоми. В Сирії перехрещувалися впливи грецької і сирійської мови. У самій Антіохії домінувала грецька мова, але поза межами (Дамаск, Едеса) знання грецької мови було набагато менше. З плином часу вплив грецької зменшувався. В Палестині використовували сирійський діалект, який близький до арамейської мови, ту, яку використовували Ісус і апостоли, перші сирійські переклади були створені в той час, коли ще жив усний переказ про Ісуса і апостолів. Ключова термінологія апостолів не була забута і навіть в якійсь мірі, була збережена в самих ранніх перекладав. Сирійські переклади дозволяють краще зрозуміти авторів Нового Завіту, писаних грецькою, але думаючих семітської мовою. Саме тому критики тексту мають особливу повагу до сирійського перекладу.
Найстарший переклад Нового Заповіту на сирійську мову, ймовірно, є Діатессарон (Гармонія чотирьох Євангелій), складеної Татіаном близько 170 р. Татіан створив свій хронологічний порядок, в деяких місцях різко відрізняється від хронології кожного Євангелія. Тексти, які повторювалися були відхилені, в результаті чого Діатессарон має 72% загального обсягу чотирьох Євангелій. Татиан в найбільшому ступені використав Євангеліє від Іоанна, а в найменшому – Євангеліє від Марка. 56 рядків канонічних Євангелій не знайшли своїх відповідників в Діатессароні. Пропущено родовод Ісуса, тексти, які говорять про людяність Христа, Йосип не названий чоловіком Марії. Не має також Pericope adulterae (Івана 7,53-8,11). Презентує західний текст. Старозаповітні цитати згідні з текстом Пешиттти. Збереглися в арабському і латинським перекладі, грецькою мовою збереглися лише фрагменти.
Наступний переклад – весь Новий Заповіт – був зроблений близько 180 р. (або раніше). Цитує його Єфрем Сирин. Названий старосирійськім перекладем, і був складений на основі старого тексту, що представляє західний тип тексту. Він зберігся тільки в двох ранніх рукописах: куретонський (IV ст. ) і Синайський (V ст. ). Перший з них був опублікований Вільямом Куретон в 1858 р. і означенний як syrcur, другий був виявлений А. С. Льюїс в 1892 р. в Синаї, показаний як syrsin і є палімпсест. Рукописи були підготовлені в V (можливо, в IV ст. ), але передають текст, близький тексту з 200 р. Обидва рукописи містять значні прогалини. Старосирійський переклад листів Павла не зберігся. Наука знає його тільки з цитат отців з Східної ЦерквиNicol ↓.
Пешитта
На початку V століття було здійснено новий переклад більшості книг Нового Заповіту (за винятком 2-го послання Петра, 2-го та 3-го послань Івана, Послання Юди та Об'явлення Івана Богослова). Ймовірно, метою цієї праці було усунення розбіжностей, що існували між тогочасними версіями тексту.. У наукових колах Пешиттта позначається символом syrp.
До кінця XIX століття вважалося, що Пешиттта виникла в II столітті, проте після публікацій Френсіса Буркітта більшість біблеїстів схилилася до висновку, що ця робота була виконана під керівництвом Рабули, єпископа Едеси (помер у 436 р.). Сьогодні авторство Рабули залишається під питанням, оскільки цитати з Писання в його власних творах не завжди збігаються з текстом Пешитти.
Обмеження сирійських перекладів
Сирійська мова, як семітська не має термінал закінчень і не може дозволити собі стільки свободи в зміні порядку слів, якою характеризувалася грецька мова. Дієслово відміняється абсолютно інакше, ніж в грецькій мові. Сирійська мова мала "status emphaticus", використання якого не завжди відповідає грецьким артиклям.
У транскрипцій власних назв приголосного ξ відповідає двом приголосним сирійським ܭܣ. Буква був розшифрований ܛ і θ по ܬ (наприклад: ім'я Τιμοθεε, Тимофій, ܛܡܬܐܘܣ). У разі семітизмів прагнули відтворити первісне семітське звучання, але не всі семітські імена були ідентифіковані (наприклад, Арета 2 Кор. 11: 32). Грецький текст НЗ двома способами відобразює назву міста "jirušalaim": Ιερουσαλημ / Ιεροσολυμα, переклади сирійські мають єдину форму: Urišlem. Διαβολος регулярно подавано як Сатана. Σιμων / Πετρος / Κηφας. Σιμων Πετρος майже завжди є як šem'un KEPA. Πετρος, але іноді вона подарована Птвс. Найбільше проблемів є від відмінні дієслова.
Латинські переклади
Переклади старолатинські
Західна церква використовувала спочатку грецьку мову, так що не відразу виникла необхідність перекладу Біблії на латинську мову. Перші латинські переклади з'явилися спочатку в Північній Африці (близько 170 р. ), а потім в Римі і Галлії. Їх число постійно зростало і в середині IV ст. досягло 40. Всі ці переклади були засновані на Септуагинте і рабсько тримаються грецького тексту. Переклади, зроблені до Вульгати називається старолатинськими перекладами – Vetus Latina. Найважливішими і найбільш високо цінні були: Афра і Італа, але жоден з них не отримав широкого визнання у всій Церкві. Обидва є перекладами західнього типу тексту. Афра більш була відхилина від грецького тексту. Італа мала кілька візантійських запозичень, число яких з часом збільшилася. Ці переклади постійно трансформовалися, розмножувалися їх варіанти тексту.
До нашого часу не збереглося жодного старолатинського рукопису, який передавав повний текст НЗ. Збереглися тільки 32 рукописи, що містять Євангелія, 12 – Дії, 4 – Листи Павла і 1 – Об'явлення Івана Богослова, крім того, ряд фрагментів, всього разом 89 рукописів. Вони походять з IV-XIII ст. Більшість з них представляють Італу, рукописів Афри -збереглося мало. Найбільш цінні рукописи: Codex Bobiensis 1 (k), має Мф 1-15 і Мк 8-16, походить близько 400 р. Він був перевезенний з ірошотландського монастиря в Боббіо на півночі Італії. Переказує Versio Афра і є найважливішим свідком цього тексту, є згідний з 0171 і подібний з цитатами Кипріяна. Зберігається в Турині. Codex Palatinus 2 (e), містить чотири Євангелія, датований на IV ст. ; написаний срібною фарбою. Текст має риси європейської Versio Афри. Зберігається в Трент.
Codex Vercellensis 3 (a), Євангеліє, друга половина IV ст. Codex Veronensis 4 (b), Євангелія; кінець V ст. ; Верона. Беркітт вважав, що цей тип тексту, який використовував Ієронім, як основу для Вульгати. Кодекс Бези (Codex Bezae) 5 (d), Євангелія, Дії, 3-е Іванна. Латинський текст незалежний від грецького тексту (зліва), переклади старолатинський і Вульгата. Він був створений близько 400 р. Codex Colbertinus 6 (c), чотири Євангелія, XI ст. , змішаний текст, це по суті Італа,переривана партіями Афри. Обидва ці тексти були забруднені Вульгатою. Codex Corbeiensis 8 (ff2), Євангелія; V ст. Спочатку належав монастирю Корбей поблизу Ам'єна, сьогодні зберігається в Парижі. Codex Brixianus 10 (f), Євангелія; VI ст. Клермонтський кодекс (Codex Claromontanus) 12 (h); містить Євангелія; початок V ст. Codex Vindobonensis 17 (i), Євангелія; V ст. Codex Ambrosianus 21 (s), Євангелія; V ст. Кодекс Гігас (Codex Gigas) 51 (gig), завершений в 1229 р. ; має 320 листків розмірами 89x49 см, товщиною 22 см і вагою 72 кг. Кодекс передає текст Вульгати, але Дії і Об'явлення Івана Богослова – старолатинський переклад. На додаток містить цілий комплекс робіт і договорів, серед них: Antiquitates і De bello Judaico Йосипа Флавія, Etymologie Ісидора Севільського, Чеський літопис Косми з Праги (1045-1125). У 1648 році Кодекс появився в Швеції і з тих пір зберігається в Стокгольмі. Codex Bobiensis or Vindobonensis 53 (s), палімпсест, має Дії і Послання VI ст. , які в VIII ст. були переписані. Codex Floriacensis 55 (h), має ¼ Дій, фрагменти Послання і Об'явлення Івана Богослова; V/VI ст. ; Versio Афра. Текст рукопису містить багато помилок, подорож Павла описано в Діях 28:1-13 написана коротко. Codex Claromontanus 75 (d) Листи Павла; V/VI ст. Codex Boernerianus 77 (g), листи Павла; IX ст. Codex Augiensis 78 (f), листи Павла; IX ст. Codex Guelferbytanus 79 (gue), листи Павла; VI ст.
Вульгата
Італа була невпорядкованою, і з часом збільшувався безлад. У цій ситуації Папа Дамас доручив Ієронімові зробити новий переклад всього Письма на латину. Робота над Євангеліями зайняла близько року і була завершена 383 року. Це був переклад Італи, який Ієронім порівняв з грецькими рукописами. Найбільш ретельно переклав Євангелія, назвав Вульгата (vulgus – загальна, звичайна), він зустрівся з критичною оцінкою і неодноразово виправляв, але наприкінці VI ст. мала вже авторитет, стала офіційною Біблією Західної ЦерквиTurner 1931, p. 203-216..
Так як Вульгата протягом деякого часу функціонував поряд з старолатинськими перекладами, це вплинуло на старолатинські ремінісценції в тексті Вульгати і на їх корекцію. Крім того, через неуважність переписувачів текст зазнав дальшого спотворення. У цій ситуації, Алкуин (735-804) і Теодульф (750-821) спробували переглянути і очистити текст Вульгати, але їх зусилля сприяли зростанню змішаної версії. Над переглядом тексту Вульгати працювали пізніше Ланфранк Бек (1005-1089) і Стефан Хардінг (пом. 1134 р. ), також безрезультатно, тому в кінці Середньовіччя виникла correctoria, серед них Біблія ПаризькаTronina 1986, p. 169.. Після того, як винайшли друкарство в Європі Вульгата стала першою друкованою книгою – була створена Біблія Гутенберга (1452-1456)Quentin 1922, p. 76..
Першим критичним виданням тексту Вульгати була робота Роберта Стефануса в 1528 р. . У 1546 р. на Соборі Тридентськім прийняли необхідність підготовки перегляду Вульгати. Він був зреалізований Сикстом V у 1590 р. (Сикстинська Вульгата), але був недосконалим з точки зору критичної, так що наступник Сикста, Климент VIII здійснив поправки в 4900 місцях Клементинської Вульгати (1592, 1593, 1598).