Джелялі (тур. celâlî) - учасники повстань в імперії (головним чином в Анатолії) Османів в 16—17 ст. Названі по імені керівника повстання 1519 р. в Токаті — Джелялі (Celâlî). Основну масу джелялі складали селяни, що виступали проти феодальної експлуатації. Брали участь в русі дрібні феодали, а також воїни феодальних ополчень; вони бунтували проти султанських властей, боролися за збереження втрачених володінь і грошового вмісту. Одним з найбільших повстань джелялі було повстання 1595—1609.
Основні відомості
На рубежі XVI–XVII ст. Османська імперія, ця велика військова держава середньовіччя, володіння якої включали величезні території Північної Африки, весь Близький Схід, Балкани і Південно-Східну Європу, переживала глибоку кризу. Він був викликаний тим, що османи, об'єднавши в одну державу дуже різнорідні області, не провели там якихось значних соціальних перетворень, так як це не відповідало інтересам правлячих кіл, що склалися в період становлення імперії. Державний апарат, спробами посилення самодержавства, все більше відривався від суспільства і ставав перешкодою для його подальшого розвитку. На початку XVII ст. небувалий розмах набули масові повстання в Анатолії (Мала Азія), тієї частини імперії, де проживало турецьке населення. Саме воно, ядро імперії, першим відчуло свою відірваність від імперської державної структури.
Анатолійські повстання першої половини XVII ст. увійшли в історію як повстання Джеляль. Ця назва походить від імені шейха Джеляль, який керував одним з виступів анатолійців проти центральної імперської влади ще на початку XVI ст. До XVII ст. подібні повстання стали більш численними і неоднорідними за складом учасників і вимогами. Вони були багато в чому спровоковані розкладанням так званої тімарної системи. Тімар — це султанське земельне дарування воїну-кавалеристу «сипаху». Сипах- тімаріот, який отримував тімар, збирав з населення подарованої йому території податки, призначені для забезпечення його життя і військової екіпіровки. Ці земельні «годування» були дуже схожі на володіння європейських і російських дворян, але османський тімаріоти не були господарями отриманої їм землі, вона залишалася власністю держави. Він збирав лише ті податки, які передані були йому султанским приписом. Інші податки з тих же селян і територій збирали чиновники державного фінансового відомства. Частку своїх доходів тімаріот довільно збільшити не міг, так як при цьому він порушив би інтереси інших збирачів. За дотриманням встановленого законом розподілу доходів суворо стежили кадії (мусульманські судді).
Початок повстання 1595—1609 рр
За деякими відомостями, Кара Язиджі виступив ще в 1596 р., але лише на початку 1599 року він привернув увагу центральної влади, коли вже опинився на чолі великого повстання. Навколо Кара Язиджі зібралося 20-30 тис. чоловік. Це були переважно розорені селяни — чіфтбозани і левенди. Хаджі Халіф називає їх «голодранцями», які, придбавши «кінь і штани», а також зброю, «окремими загонами, піші та кінні, розсипалися по Анатолії, почали грабунки і руйнування». Серед повстанців були курдські і турецькі кочівники (туркмени), дезертири з поля бою — дрібні і середні феодали. Приєднався до повстання і санджакбей Амасії Хюсейн-паша. Опинившись жертвою інтриг, він був заточений в Амасійський фортеця, але втік в червні 1599 р., зібрав навколо себе близько 8 тис. вершників і стрільців-повстав проти султана. У бою з урядовими військами він завдав їм поразки, а потім, дізнавшись, що проти нього висунуті яничари, приєднався до Кара Язиджі. Були серед тих, хто підтримали повстання три брата кримського хана, з яким вони посварилися.
Місцем повстання Кара Язиджі був район Урфи, в південно-східній Анатолії. Корінні причини повстання вже були пояснені вище при розгляді положення селян. Деякі сучасні турецькі історики, визнаючи економічні і соціальні причини повстання, наведені вище, висловлюють також думку, що це було повстання турок проти нетурок, які, опинившись в яничарському корпусі або серед слуг палацу були отуреченні, зуміли захопити найбільші державні пости в центрі і особливо в провінції і використовували свою владу для жорстокого придушення справді турецького населення в Анатолії. Саме цю причину вони висувають на перший план. Однак таке антинаукове тлумачення історичний подій в корені суперечить дійсності. Султани, необмежені володарі і деспоти, належали до споконвічних турків, але ж саме вони очолювали всю систему гноблення мас. У загальній масі представників влади колишні нетурки становили незначну меншість; до того ж в Османській Імперії розглядається відмінність в положенні людей в залежності не від їх приналежності до тієї чи іншої народності, а тим, чи були вони мусульманами чи ні. Далі, загальновідомо, що немусульмани, це саме ті народності, головним чином балканські, окремі представники яких досягли високих посад після того, як вони прийняли іслам і зрадили свої народи, пригноблювалися цими представниками набагато сильніше, ніж турки. Важкий гніт, якому піддавали селян турецькі феодали з султаном на чолі, і боротьба проти нього пояснюється виключно класовими, а не расовими мотивами.
Повстання з Кара Язиджі на чолі стало поширюватися і охоплювало все нові і нові області. Певною мірою цьому сприяло те, що велика частина феодалів, бейлербеїв і санджакбеїв перебувала в діючій армії на австрійському фронті. У жовтні 1599 Кара Язиджі зайняв Урфу. Тут він оголосив, що йому з'явився уві сні пророк і сповістив його про те, що йому належить «правосуддя і держава». Таким чином, в звичайній для того часу формі Кара Язиджі проявив прагнення стати главою держави. Кара Язиджі почав видавати укази, на яких була зображена тугра, що містила наступний текст: «Халім-шах переможний».
Повстання Кара Язиджі, яке прийняло грізний характер, його прагнення ліквідувати владу династії Османів в Анатолії та встановити власну, небезпека перетворення Кари Язиджі в центр, навколо якого можуть об'єднатися численні дрібні повстанські загони, змусили султана і бейлербеїв вжити термінових заходів. Для придушення повстання був направлений зі Стамбула з військам третій візир Мехмет-паша. Приєднавши війська бейлербеїв Дамаску, Алеппо і курдських вождів, Мехмет-паша осадив Урфу. Становище обложених на третій місяць облоги стало важким, особливо через нестачу боєприпасів. Але Мехмет-паша не міг домогтися успіху. Тоді він вирішив вступити в переговори з Кара Язиджі і запропонував йому управління Амасійським санджаком, якщо він видасть Хюсейна-пашу. Кара Язиджі цю пропозицію прийняв: воно давало йому можливість вибратися з оточення, позбутися від Хюсейна-паші, якого він побоювався як свого можливого суперника, а заодно придбати санджак. У квітні 1600 Кара Язиджі покинув Урфу і попрямував зі своїми людьми в Амасії. Цього й чекав Мехмет-паша, який, власне, обдурив Кара Язиджі і хотів виманити його з Урфи. Порушивши угоду, він напав на Кара Язиджі, але зазнав невдачі. Однак Мехмет-паша зробив другу спробу. В кінці квітня 1600 року в так званій «Долині пекла» в районі Дивриги, на південний схід від Сиваса, Кара Язиджі був розбитий і втік у гори. В результаті інтриг бейлербея Сиваса в Стамбулі, який зобразив Мехмета-пашу головним винуватцем смут, той був зміщений, а Кара Язиджі отримав Чорумський санджак. Але, прибувши в призначене місце, Кара Язиджі разом зі своїм братом Делі Хасаном знову виступив проти султана. Проти нього були кинуті війська, але в бою при Кайсері 23 вересня 1600 року вони зазнали великої поразки. До цього часу у Кара Язиджі знову набралося близько 20 тис. чоловік.
Нова велика перемога надзвичайно підняла авторитет Кара Язиджі, який знову став розглядати себе як султана. Він призначив при собі великого візира і шейх уль-іслама, видавав Фермана, обдаровував людей грамотами, звільняв від податків за хоробру поведінку в бою, збирав податки з населення; він зганяв з постів і знищував слуг султана і ставив на їх місце своїх людей тощо. Тому почастішав перехід на його бік феодалів, навіть окремих бейлербеїв, які прагнули таким шляхом зберегти свої пости і майно або отримати їх від Кара Язиджі.
Тим часом багдадський бейлербей Хасан-паша готував війська для війни з Кара Язиджі. 12 серпня 1601 року в завзятому бою біля селища Сепедлю в Ельбістанському ейялеті (Мараш) Кара Язиджі був розгромлений, хоча мав під своїм командуванням 30 тис. чоловік. Хасан-паша мав перевагу як в числі солдат, так і в озброєнні. Турецькі джерела визначають втрати військ Кара Язиджі в 20 тис. чоловік. Сам він був поранений в цьому бою.
Бейлербею Хасану-паші не вдалося схопити Кара Язиджі. З невеликим загоном він втік на північ і зник в горах Джаникє між Токаті і Трабзоном. Тут він помер в грудні 1601 р. Щоб султанські слуги не знайшли тіло Кара Язиджі і не знущалися над ним, воно було розрубано на шматки, які були поховані в різних місцях. За іншою версією, Кара Язиджі був убитий противниками з власного оточення, які були незадоволені тим, що він діє одноосібно.
Другий етап повстання
Після смерті Кара Язиджі повстання очолив його брат Делі Хасан. Повстанці оговталися від поразки і поповнили свої ряди. До них приєдналися дрібні загони і одинаки і в результаті їх чисельність під керівництвом Делі Хасана досягла 20 тис. Цей факт і інші, аналогічні йому, показують, що повстали широкі маси селян, які безперервно поповнювали ряди повстанців.
Вийшовши в квітні 1602 р. зі свого укриття в горах в районі Токата, Делі Хасан вступив в бій з військами бейлербея Хасана-паші і завдав їм поразки. Хасан-паша змушений був поспішно сховатися за фортечними стінами Токату. За підтримки жителів міста повстанцям вдалося вистежити і підстрелити бейлербея Хасана-пашу, а потім зайняти і саме місто. В їх руки потрапила казна бейлербея.
Нова велика перемога сприяла множенню рядів повстанців і посилення їх бойового духу. Делі Хасан прийняв сміливе рішення: рушити в західні області Анатолії, ближче до столиці. У грудні 1602 року він обложив Кютахію; тут сховався посланий проти нього зі Стамбула візир Ахмед-паша зі своїм військом. Однак зима змусила Делі Хасана зняти облогу і відправитися на зимівлю в Афьон-Карахісар.
Султанський уряд готував нові війська для придушення повстання. Разом з тим воно врахувало і той факт, що майже у всіх боях між повстанцями і султанськими військами, останні, за окремими винятками, зазнавали поразки. Воно зрозуміло, що проблему треба вирішувати не військовими, а політичними засобами. І уряд став застосовувати засіб — підкуп керівників повстання. Вони сподівалося, що їм вдасться таким чином відірвати феодалів — керівників повстання — і обезголовити повстання. Розрахунок виявився вірним. На початку березня 1603 Делі Хасан, отримавши обіцянку надати йому Боснійське бейлербейство, зобов'язався припинити повстання, з 10 тис. своїх бійців переправитися в Румелію і взяти участь у війні проти Австрії.
Не всі помічники Делі Хасана пішли з ним. Один з них, Каракаш Ахмет (Чорнобровий Ахмет), очолив повсталих. Але і він, отримавши бейлербейство, змінив і перейшов на бік султана.
Зрада феодалів була, в кінцевому рахунку, неминучою, так як цілі боротьби у повсталих селян і феодалів були діаметрально протилежні. Селяни боролися за розкріпачення від феодального гніту, феодали, навпаки, за його збереження, за повернення відібраних у них земель, за велику частку в феодальної ренти, що стягується з селян класом феодалів в цілому. Рух селян було явищем прогресивним для всього турецького суспільства і держави, а повстання турецьких феодалів — реакційним.
Хоча великі загони повстанців, які очолювали Кара Язиджі і Делі Хасан, розсипалися, султанська влада не мала ніяких підстав вважати себе переможцем: селянське повстання в Анатолії не тільки не затихло, але, навпаки, посилилось і вступило в період ще більшого підйому.
Повстання султана Календера-оглу