Середньові́ччя — період європейської історії від V століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації, кінець XV століття — початок XVI століття. За усталеним часовим розподілом, раннє середньовіччя ймовірніше відбулося у Західній Європі, аніж у Східній (близько IX–XI).
Середньовіччя як загальносвітовий період в історичному розвитку країн Азії, Північної Африки, Америки є суперечливим питанням. Панує думка, що середньовіччя як явище є суто регіональним, але цим словом часто користуються для опису подій, що сталися 500–1500 років тому, незалежно від регіону та своєрідностей.
Тлумачення
Термін «середньовіччя» виник в Італії в X–XVI століттях у колі істориків і літераторів, прогресивних людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, намагалися відродити її. «Середньовіччям» вони назвали час між античністю і своєю епохою. В науці закріпився розподіл історії на стародавню, середньовічну і нову. Середньовіччя в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплює час від падіння Західної Римської імперії в V столітті до Доби великих географічних відкриттів, натомість повне панування саме середньовічного типу культури в Європі зв'язують не з усім періодом, а з V–VIII ст. Згодом в Італії зароджується перехідна культурна епоха — Відродження, що охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.
Оцінка Середньовіччя в науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження і просвітники XVIII ст. називали його «темними віками», писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX ст. у наукових і, насамперед, в художніх творах прикрашали середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що порівняно з античністю, було втрачено чимало досягнень культури, але водночас у сферу культурного розвитку було залучено нові народи, зародилися національні культури.
Утворення середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Візантійська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом всього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, а візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але 1453 року, після завоювання турками-османами її історія перервалася.
Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На руїнах Західної Римської імперії виникла низка часом дуже великих (як, наприклад, Каролінзька імперія часів Карла Великого), але неміцних ранніх феодальних монархій. Основа економіки — сільське господарство й кустарне виробництво. Спочатку всі землі належали королю і він розподіляв їх між своїми васалами — феодалами (феод — назва наділу), які служили в його війську. Феодали і собі наділяли землею селян, що виконували різні повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами і панами і всередині класу феодалів (принцип «васал мого васала — не мій васал»). Кожний феодал прагнув розширити власні володіння, війни велися майже безперервно. В результаті королівська влада втрачала свій вплив, що вело до роздрібненості. Пригноблені селяни не припиняли боротьби в різний спосіб — від втечі в міста до великих селянських воєн і повстань. Виникають самостійні міські комуни, вони стають опорою королівської влади. З'являється новий клас — міська буржуазія (власне саме слово «буржуа» утворене від німецького burg (бурґ/бург) — місто).
Періодизація
Виділяють основні періоди: Раннє середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.); Високе середньовіччя (XI–XIV ст.); Пізнє середньовіччя (XIV–XVI ст.), коли розпочалася централізація держав під королівською владою.
Французький історик Жак Ле Ґофф пропонує концепцію Довгого Середньовіччя (IV–XIX ст.)Найповніше вираження ця концепціяя знайшла в есе За довге Середньовіччя // Жак Ле Ґофф. Середньовічна уява. — Львів, 2007. — С. 25 — 30 та в передмові до збірки Середньовічна уява. — Львів, 2007. — С. 3 — 21, коли на його думку, безперервно існували фундаментальні структури, що дають змогу вловити зв'язок між цими п'ятнадцятьма сторіччямиЗа довге Середньовіччя // Жак Ле Ґофф. Середньовічна уява. — Львів, 2007. — С. 28. Цей тривалий проміжок часу історик пропонував поділити на проміжні періоди: Високе середньовіччя IV–IX ст., що є водночас пізньою античністю та часом зародження феодальної системи; власне Середньовіччя історик пропонує виділяти із VIII–X ст.; центральне Середньовіччя X–XIV ст., період найбільшого розвитку, до якого варто звести Середньовіччя у вузькому значенні; пізнє середньовіччя XIV–XVI ст., що є періодом кризи, Великої Чуми. Новий час XVI — XVIII/XIX ст., після-середньовіччя, або часи абсолютної монархії та відмирання феодальних структур. Цей період завершується Французькою революцією та глибинними змінами всього суспільства що відбулися в XIX ст.
Ще один підхід: визначення «Середньовіччя» (лат. Medivm aevvm) вперше почало вживатися християнами в значенні тривалого проміжку часу між першим і другим пришестям Христа.Геннадій Гайко, Володимир Білецький. Гірництво в історії цивілізації. — Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2016. —Боговтілення 488 с.
Роль релігії та церкви в середньовічному суспільстві
Для середньовічної культури притаманні дві ключові ознаки: корпоративність і панівна роль релігії та церкви.
Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з великої кількості соціальних станів (соціальних прошарків). Людина за народженням належала до одного з них і не мала можливості змінити власне соціальне становище. З кожним таким станом було пов'язано своє коло політичних і майнових прав та обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, властивий уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора станова ієрархія: два вищі стани (духівництво, феодали — землевласники), далі купецтво, ремісники, селяни (останні у Франції об'єднувались у «третій стан»). Чітку формулу вивів на межі X–XI століть єпископ французького міста Лана Адальберон: «одні моляться, інші воюють, треті працюють…». Кожен стан був носієм і відповідного типу культури.
Могутнім об'єднавчим чинником за таких умов були релігія та церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви в усіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середньовіччя був теологічним (від грецького «теос» — Бог). Чим же можна пояснити таке виняткове становище релігії в середньовічному суспільстві?
Одну з відповідей на питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло з боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про первинне християнство, то однією з головних ідей, що забезпечили повсюдне поширення нової релігії, був задум рівності людей — рівність як гріховність істоти перед всемогутнім і всемилостивим Богом — але також рівність. Християнство, виникнувши в колоніях Стародавнього Риму в середовищі рабів і вільновідпущених, з самого початку не було релігією якогось окремого народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення, християнство засновується на трьох головних ідеях: ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви; уявлення про порятунок, який необхідно заслужити кожній людині; задуму спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з'єднав у собі як божу, так і людську природу.
У первинному християнстві сильною була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї приходить концепція посмертного воздання за добрі або погані вчинки, тобто пекла і раю.Засади офіційного церковного світогляду середньовіччя було закладено на межі IV–V ст. в працях Августина, згодом долученого до образу святих. Він розробив вчення «Про Божественну благодать», згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми («єдинорятівна роль церкви»). Тільки церква залучає людей до Бога. Як хранительниця «благодаті Божої», вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід історії приречений божественним промислом, тому людина є не в силах його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба покірливо приймати як багатство, так і бідність, вони — наслідок першородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді він має шукати собі опертя у вірі. Звідси — постулат: «Crede ut intelligas» («Вір, щоби розуміти»), який проголошував першість віри над розумом.
До кінця античності християнство являло собою розвинену світоглядну систему. Було вироблено «символ віри» — короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього ввійшли догмат про «троїчність Бога», який є єдиний і, разом з тим, складається з трьох осіб — Бога Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого, догмат про воскресіння Христа і інші.
Перші християнські громади вирізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу — духовенство, або клір ( — жереб; спочатку їх обирали по жеребу) перетворюються на сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище становище у клірі посідали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духівництва християнської церкви. Наприкінці IV - початку V ст. він став іменуватися Папою і поступово набув владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня.
Вже в останні століття існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється на державну релігію. Папа оголосив себе «намісником Христа на Землі», на ту ж роль претендував патріарх Константинопольський, у церкві виявилося два організаційні центри. 1054 року Папа римський і патріарх Константинопольський прокляли один одного. У часи загальної релігії церква розкололася на західну — римо-католицьку і східну — православну. В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого розпаду «варварських» королівств, постійного перекроювання кордонів, потім феодальної роздрібненості церква виявилася найорганізованішою силою, своєрідним островом «порядку у безладді». Мабуть, найбільш сталою державою Європи була Папська область — середня Італія, що перейшла в VIII ст. під безпосереднє правління римських пап (і яка існувала до XIX ст.). Саме для обґрунтування права на владу в цій державі було створено легенду про «Костянтиновий дар»: ніби римський імператор Костянтин, переносячи столицю до Візантії, своїм наступником в Римі залишив Папу.Політичний вплив папства розповсюджувався на всю Європу. Дуже довго лише папа призначав єпископів до всіх країн. Церква широко використала систему покарань (в тому числі проти правителів): «відлучення», що ставило людину поза церквою, «анафему» — урочисте прилюдне накладення прокляття, «інтердикт» — заборону відправляти культ на цілій території і інші. Обрання Папи з XI ст. стало проходити на особливих зборах кардиналів без найменшої можливості втручання світської влади. Приблизно третина всіх орних земель Європи належала церкві, всі держави виплачували «десятину» (десяту частину податків, що збираються) на її користь. У католицькій церкві до X ст. встановлюється звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Цей звичай тісно зв'язав стани феодалів і духівництва: у сім'ях феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав священником.
Феномен монастиря в Європі