Столітня війна (1337—1453) — тривалий військово-політичний конфлікт між Англійським і Французьким королівствами, причиною якого стало прагнення англійських королів повернути ті території на континенті, які раніше належали їм як васалам Французького королівства. Крім того, англійські королі були пов'язані сімейними вузами з французькою династією Капетингів, унаслідок чого висували претензії на французький престол. У свою чергу Франція прагнула витіснити англійців з Аквітанії (яка була закріплена за ними Паризьким договором 1259 року). Обидві держави бажали володіти Фландрією. Попри початкові успіхи, Англія зазнала поразки у війні, через що на континенті у неї збереглося лише одне володіння — порт Кале, який вона утримувала до 1559 року.
Війна тривала 116 років (з перервами). Столітня війна була низкою різних конфліктів: перший (Едвардіанська війна) тривав у 1337—1360, другий (Каролінська війна) — в 1369—1389, третій (Ланкастерська війна) — в 1415—1429, четвертий — в 1429—1453. Термін «Столітня війна» — назва, яка узагальнює всі ці конфлікти — з'явився пізніше.
Причини
Війну розпочав англійський король Едуард III, що був по материнській лінії онуком французького короля Філіпа IV Вродливого з династії Капетингів. Після смерті у 1328 році Карла IV, останнього представника прямої гілки Капетингів, і коронації Філіпа VI (Валуа) за салічним законом, Едуард заявив про свої права на французький трон у 1337. Поруч із династичними суперечками були й інші причини до війни. Суперечності між двома країнами розпочалися ще в ХІ столітті. 1066 року герцог французької Нормандії Вільгельм Завойовник розгромив військо англосаксів у Битві при Гастінгсі і здобув корону Англії. Ставши англійським королем, він залишався васалом короля Франції, оскільки продовжував володіти Нормандським герцогством. Відтоді почалося протистояння між англійськими та французькими монархами — перші боролися за звільнення від залежності, другі намагалися її зберегти. Це вилилося у низку конфліктів, які передували Столітній війні.
Крім феодальних та династичних суперечностей, важливу роль відігравали нові торговельні зв'язки. Міста Фландрії поставали як ремісничі центри, які виготовляли значну частину тканин. Сировину для фламандських цехів постачали здебільшого англійські землевласники, які саме починали активно розводити овець. Коли Франція вкотре спробувала підкорити міста Фландрії, Англія, вбачаючи в цьому загрозу своїм торгово-промисловим інтересам, втрутилася і розв'язала війну.
У 1333 році Едуард виступив на війну з шотландським королем Давидом II, союзником Французького королівства. В умовах, коли увага англійців була прикута до Шотландії, французький король Філіп VI вирішив скористатися нагодою і повернути під свій прямий контроль Гасконь. Однак війна виявилася успішною для англійців, і Давид вже в липні був змушений утекти до Франції після розгрому поблизу пагорбу Галідон. 1336 року Філіп почав будувати плани з проведення висадки на Британські острови для коронації Давида II на шотландському престолі, паралельно плануючи приєднання Гасконі. Ворожість у відносинах двох країн загострилася до краю.
Восени 1337 року англійці вчинили напад у Пікардії. Їх підтримали фламандські міста та феодали, а також міста південного заходу Франції.
Стан збройних сил Французького королівства напередодні війни Французька армія до моменту початку війни складалася з феодального лицарського ополчення, солдатів, призваних на війну на контрактній основі (до їхнього числа входили як простолюдини, так і представники знаті, з якими уряд укладав усні або письмові контракти) та іноземних найманців (до їхнього числа входили і загони відомих генуезьких арбалетників). Військову еліту складали загони феодального ополчення. На час початку конфлікту число лицарів, спроможних носити зброю, становило 2350—4000 воїнів. Лицарський стан на той час став практично закритою кастою. Система загальної військової повинності, яка формально існувала у Франції, до часу початку війни практично зникла. Міста, тим не менш, були здатні виставляти великі військові контингенти, які включали кавалерію та артилерію. Усі воїни отримували плату за свою службу. Піхота чисельно перевершувала кінноту.
Стан війська Англійського королівства напередодні війни На противагу французькій армії військо англійців складалося переважно з піхотинців: англійські стрільці з довгого лука, валлійські списники та ін. Частка вершників-лицарів була значно нижчою. Причин для цього було декілька: серед населення Англії було значно менше лицарства, ніж у Франції. Через нестачу важкоозброєних вояків королі Англії видавали спеціальні укази, які передбачали примусове прийняття лицарського поясу тими, хто мав відповідний достаток; англійські лучники зарекомендували себе у попередніх війнах англійських королів: з валлійцями, з шотландцями тощо. База для набору лучників була дуже широкою — лучниками ставали не лише заможні селяни. В армію записувалися і для того, щоб позбавитися кримінального переслідування. Багато майбутніх відомих командирів починали свій шлях простими лучниками (Джон Гоквуд, Роберт Нолліс, Г'ю Калвелі). Самі ж луки були доволі прості та дешеві у виготовленні.
Принципи набору в англійській армії теж відрізнялися. Основу системи найманства в Англії становила контрактна система. З третьої чверті XIV ст. ядром армії стали військові загони різного розміру («retenues»), набрані згідно з умовами контракту (indentures). У порівнянні зі старим принципом набору військ за феодальним обов'язком, контракт мав низку суттєвих переваг. Він давав можливість королю отримати більш-менш постійне військо на той період проведення операцій. Самі indentures для капітана-найманця слугували гарантією отримання ним платні, якщо він виконував свою частину договору. Ці документи містили ряд вимог наймача до керівника загону: кількість та якість найманого контингенту, з яких воїнів та некомбатантів (піших чи кінних, лучників, саперів, хірургів, священників, перекладачів тощо) складатиметься військовий підрозділ; обумовлювалися місце та строки служби, розмір оплати, обов'язки та привілеї, на які мають право вояки. Найраніший випадок укладання військового контракту в Англії відносять до 1277 року, оскільки феодальна система не забезпечувала королю потрібної кількості солдат: цього року на королівський заклик з'явитися на службу відгукнулися лише 375 лицарів із загальної кількості в 6—7 тисяч.
Але використовували і феодальне ополчення, проте обмежено — переважно для захисту земель від морських десантів ворога та на північному кордоні з Шотландією.
Перший етап (1337—1360)
Перший етап війни був успішним для Англії. Едуард III здобув низку переконливих перемог, зокрема в морській битві біля Сльойса (1340) та в битві при Кресі (1346). У 1347 році англійці завоювали порт Кале. У 1351 році зазнали втрат біля Ардра, в 1352 році розбили французів біля містечка Морон у Бретані. У 1356 році англійська армія під командуванням сина Едуарда III Едуарда Чорного принца завдала нищівної поразки французам у Битві при Пуатьє, узявши в полон короля Іоанна II Доброго.
Військові невдачі французів і економічні труднощі призвели до народних збурень — Паризького повстання (1357—1358 років) і Жакерії (1358 року). Французи були змушені укласти принизливий для Франції мир в Бретіньї 1360 року. За підсумками першого етапу війни Едуард III здобув половину Бретані, Аквітанію, Кале, Пуатьє і близько половини васальних володінь Франції. Французька корона позбулася приблизно третини території Франції.
Мирний період (1360—1369) Коли син Іоанна II Доброго, Людовик Анжуйський, посланий в Англію як заручник і гарант того, що Іоанн II не вдасться до втечі, утік у 1362 році, Іоанн II, дотримуючись своєї лицарської честі, повернувся до англійського полону. Після того, як Іоанн помер у почесному полоні у 1364 році, французьким королем став Карл V.
Мир, підписаний у Бретіньї, виключав право Едуарда III на претензії на французьку корону. У той же час Едуард III розширив свої володіння в Аквітанії і міцно закріпив за собою Кале. Фактично Едуард III вже не претендував на французький престол, і Карл V почав будувати плани відвоювання захоплених англійцями земель. У 1369 році, під приводом недотримання Едуардом III умов мирного договору, підписаного в Бретіньї, Карл V оголосив Англії війну.
Посилення Французького королівства. Другий етап (1369—1389)
Скориставшись перепочинком, французький король Карл V реорганізував армію, підсиливши її артилерією, і провів економічні реформи. Це дало змогу французам на другому етапі війни, в 1370-х роках, досягти значних воєнних успіхів. Англійці були витіснені з країни. Попри те, що Війна за бретонську спадщину закінчилася перемогою англійців у битві при Оре, герцоги Бретанські виявляли лояльність до французької влади, а бретонський лицар Бертран дю Геклен навіть став конетаблем Франції. У цей же час Едуард Чорний Принц з 1366 року був зайнятий війною на Іберійському півострові, а Едуард III став занадто старим, щоб командувати військами.
Усе це сприяло Франції. Педро Кастильський, чиї дочки Констанція та Ізабелла мали за чоловіків братів Едуарда Чорного Принца (Джона Гонта та Едмунда Ленглі) був зміщений з трону в 1370 році Енріке II за підтримки французів під командуванням Бертрана дю Геклена. Розгорілася війна між Кастилією і Францією з одного боку, і Португалією з Англією — з іншого. Із загибеллю сера Джона Чендоса, сенешаля Пуату, і полоном капталу де Буша Англія втратила своїх найкращих воєначальників. Дю Геклен, слідуючи обережній «Фабіанській» стратегії, в серії кампаній, уникаючи зіткнень з великими англійськими арміями, звільнив багато міст, зокрема таких, як Пуатьє (1372) і Бержерак (1377). Союзний франко-кастильський флот здобув впевнену перемогу при Ла-Рошелі, знищивши англійську ескадру. Зі свого боку англійське командування вчинило серію руйнівних грабіжницьких рейдів, однак дю Геклен знову зумів уникнути зіткнень.
Зі смертю Едуарда Чорного Принца в 1376 році та Едуарда III в 1377 на англійський престол вступив неповнолітній син принца Річард II. Бертран дю Геклен помер у 1380 році, проте в Англії виникла нова загроза на півночі з боку Шотландії. У 1388 році англійські війська були розбиті шотландцями у битві при Оттерберні. У зв'язку з крайнім виснаженням обох сторін в 1396 вони уклали перемир'я. Однак цей мир був лише передишкою для обох виснажених війною королівств, оскільки не було усунуто причин війни — не було досягнуто консенусу щодо претензій англійського монарха на французький престол, як і не було врегулювання статусу англійської Гасконі. Було зрозуміло що як тільки одна зі сторін стане сильнішою, війна знову відновиться.
Друге перемир'я (1389—1415) Англія, ослаблена внутрішніми смутами та повстаннями в Ірландії й Уельсі, вступила у нову війну з Шотландією. Крім цього, у країні бушували ще дві громадянські війни. Більшу частину свого правління Річард II провів у боротьбі з Ірландією. До моменту усунення Річарда і воцаріння на англійському престолі Генріха IV ірландську проблему не було розв'язано. На додаток до всього в Уельсі спалахнуло повстання під проводом Овена Гліндура, яке було остаточно придушене лише до 1415 року. Протягом декількох років Уельс фактично був самостійною країною. Скориставшись зміною королів в Англії, шотландці провели декілька рейдів в англійські землі. Однак англійські війська, які перейшли у контрнаступ, розгромили шотландців у Битві під Гомільдон-Гіллом в 1402 році. Услід за цими подіями граф Генрі Персі підняв повстання проти короля, яке вилилося в довгу і кровопролитну боротьбу, що завершилася лише 1408 року. У ці складні роки Англія до того ж зазнала набігів французьких і скандинавських піратів, які завдали важкого удару по її флоту й торгівлі. Через усі ці проблеми втручання в справи Франції було відкладене аж до 1415 року.