«Гарфорд-Путілов» (також «Гарфорд-Путіловец», «Путілов-Гарфорд» або просто «Гарфорд») — важкий гарматно-кулеметний панцирник Збройних сил Російської імперії. Розроблений на початку Першої світової війни з використанням шасі американського вантажівки фірми «Garford Motor Truck Co» Всього за період виробництва (1915—1916) Путіловським заводом було виготовлено 48 пацирників, які активно застосовувалися в ході Першої світової і Громадянської воєн «Гарфорди» володіли потужним для свого класу і часу озброєнням і прийнятним бронюванням. Незважаючи на досить посередні динамічні характеристики, «Гарфорди» були вельми ефективні в бою, відрізнялися надійністю і добротністю виготовлення, що зумовило порівняно довгий термін їх служби
Історія створення З початком Першої світової війни уповільнені роботи по створенню російських панцирників різко активізувалися. У результаті вже 19 вересня 1914 року на фронт вирушив перший підрозділ панцирників Російської Імператорської армії — 1-а автомобільна кулеметна рота, укомплектована повністю російськими кулеметними бронеавтомобілями «Русо-Балт тип З». Для вогневої підтримки кулеметних панцирників в першому складі роти було три іноземних вантажівки з встановленими в кузові гарматами, з них один — «Маннесман-Мулаг» — був броньований. Бойові дії швидко продемонстрували високу потребу і ефективність гарматних панцирників у бою, проте настільки ж очевидним була технічна недосконалість «Маннесманна» — по суті, вантажівки з обшитим бронею кузовом і гарматою за щитом. У підсумку ГВТУ ухвалило рішення при формуванні нових автокулеметних взводів обов'язково включати до їх складу на додаток до двох кулеметним, ще й гарматний панцирник, технічно досконаліший, ніж «Маннесманн-Мулаг».
Незабаром, восени 1914 року, на Путіловському заводі почалося проектування важкого гарматно-кулеметної панцирника з повноцінним бронювання. Ініціатором та ідейним натхненником усього процесу створення панцирників, озброєних гарматами, був генерал-майор Н. М. Філатов, в ті роки обіймав посаду начальника Офіцерської стрілецької школи. На його переконання, така машина повинна була якісно посилити підрозділи кулеметних панцирників на полі бою. Філатов особисто розробляв проекти майбутніх панцирників.
Один із його перших проектів виявився найбільш вдалим. Як база для панцирника була обрана двовісна задньопривідна (4×2) 5-тонна вантажівка американської фірми Garford Motor Truck Co., що спеціалізувалася на будівництві машин такого класу. Згадки про використання вантажівки вантажопідйомністю 4 тонни, які зустрічаються в літературі, не відповідають дійсності, адже фірма Garford випускала лише 5-ти, 3-ти і 2-о тонні вантажівки, причому з них тільки 5-тонна мала ланцюгову передачу. Вантажівка розвивала максимальну швидкість до 35 км/год, власна маса шасі (без кабіни і вантажної платформи) становила 3931 кгБронеавтомобили русской армии (рус.). ww1.milua.org. Проверено 9 марта 2011. .. «Гарфорд» привернув увагу Філатова та інших військових своєю високою вантажопідйомністю, що дозволяло використовувати більш товсту броню і більш важке озброєння, в тому числі артилерійськеПушечный бронеавтомобиль «Гарфорд-Путилов» (рус.). www.aviarmor.net. Проверено 9 марта 2011. ., а також наявністю цих вантажівок «на руках» — до середини грудня 33 «Гарфорда», закуплені комісією генерала Секретева, вже прибули до Петрограду і «чекали своєї години» в гаражі Військової автомобільної школи. Правда, обрана Філатовим досить потужна артсистема — 76-мм протиштурмова гармата зразка 1910 року — передбачала значну модифікацію шасі вантажівки і вирішення цілої низки інших технічних проблем.
Вибір саме цієї гармати був зроблений за результатами порівняльних випробувань, проведених на полігоні Офіцерської стрілецької школи 8 листопада 1914 року. Паралельно зі згаданою «тридюймовкою» випробовувалися також 37-мм автоматична гармата Максима, 47-мм скорострільна гармата Гочкіса і 57-мм гармата Норденфельда. Гармата Максима, по суті, являла собою сильно збільшений кулемет Максима, не мала фугасного снаряда і передбачала велику витрату боєприпасів, розривний снаряд 47-мм гармати при гарній бронепробиваємості в фугасному відношенні був малоефективний, а 57-мм гармата, не набагато сильніша, ніж 47-мм, мала віддачу, що мала руйнівну силу для автомобільного шасі. Щодо 76-мм протиштурмової гармати, то її потужна тротилова граната, аналогічна снаряду польової 3-дм гармати, на додачу ще й «розколювала» будь-яку броню, «уживану на Театрі Воєнних Дій», а малий відкат і компактні розміри полегшували її установку на панцирник. Нарешті, живлення гарамати здійснювалося звичайними снарядами від польових 3-дм гармат, що полегшувало постачання.
Проектні роботи тривали до кінця 1914 року, а на початку січня 1915 року Путіловський завод отримав замовлення на будівництво 30 панцирників. У березні почалася збірка бойових машин, і 16 квітня перший панцирник, що отримав назву «Гарфорд-Путілов», був зданий в розпорядження Запасної бронероти. Через два з половиною тижні, 3 травня 1915 року, після формування екіпажу, панцирник був відправлений на Східний фронт, у розпорядження 5-го автокулеметного взводу.
Серійне виробництво Серійне виробництво «Гарфордів» розпочалося на Путіловському заводі в кінці березня 1915 року. За замовленням ГВТУ передбачалося виготовити 30 панцирників. Станом на 20 серпня 1915 року 19 панцирників вже були здані замовнику і ще 11 перебували в різній стадії готовності. Остання машина була здана 28 вересня.
Крім того, 2 вересня 1915 року Путіловський завод отримав замовлення на виготовлення ще 18 панцирників, призначених для Морського відомства. Їх планувалося використовувати для охорони морської фортеці Петра Великого (р. Ревель, пізніше — Таллінн). При цьому так звані «морські» «Гарфорди» мали ряд істотних відмінностей від «армійських» (див. нижче). Проте, закуплені у США додаткові шасі дісталися до Петрограда тільки 13 лютого 1916 року, що відчутно затягнуло терміни виготовлення панцирників. В результаті виконання замовлення було розпочато тільки в березні, а останній панцирник був зданий замовнику в перших числах грудня 1916 року.
Опис конструкції
Корпус и башта Корпус панцирника був розроблений Н. М. Філатовим і мав досить оригінальну конструкцію. При його виготовленні використовувалися листи броньованої сталі виробництва Іжорського заводу товщиною 6,5 мм (чверть дюйма). Всі бронелисти піддавалися попередньою обстрілу з 7,62-мм російської гвинтівки Мосіна зразка 1891 року і 7,92-мм німецької гвинтівки Маузера зразка 1898 року. Завод гарантував захист від гостроконечних бронебійних куль гвинтівок вже з 150 кроків і від звичайних — з 75 кроків (наступні бої показали, що броня витримує обстріл і на менших дистанціях). Бронелисти кріпилися заклепками до металевого каркаса, що кріпився до рами шасі. Переважало вертикальне розташування бронелистів, хоча кілька елементів корпусу мали невеликий нахил.
Функціонально і технологічно корпус панцирника розподілявся на три секції. У передній частині було розміщено відділення управління. Двигун прикривався бронекапотом, в носовій частині якої були розпашні бронедверці для доступу до радіатора. Місця водія і командира машини знаходилася над двигуном і бензобаками ліворуч і праворуч відповідно. Подібне розташування ключових членів екіпажу було дуже небезпечне, проте дозволяло скоротити загальну довжину машини. Для спостереження за полем бою водій і командир мали в своєму розпорядженні прямокутні оглядові люки в передньому бронелисті, що прикривалися відкидними броньованими заслінками з регулюванням щілини. Крім того, круглі оглядові люки були в бронедверях, розташованих в корпусі зліва і справа. Нарешті, ще один люк був у даху відділення управління — він використовувався для спостереження за дорогою і місцевістю за межами бою.
У середній частині корпусу перебувало кулеметне бойове відділення. Ліворуч і праворуч розміщувалися невеликі бортові спонсони, в яких встановлювалося по одному кулемету. Розташування спонсона забезпечувало встановленому в ньому кулемету кут обстрілу в межах 110°. Вільний простір між ними займав ящик для 32 гарматних снарядів та необхідних інструментів.
У задній частині корпусу була встановлена гарматна башта циліндричної форми з великим скошеним лобовим листом, де була розміщена 76-мм гармата. Кут обстрілу становив 260°. Башта кріпилася до передньої стінки головної частини нижнього станка гармати і переміщалася по погона за допомогою трьох роликів. У похідному положенні вежа фіксувалася по осі машини за допомогою двох штирів, розташованих біля задніх коліс. Доступ в башту здійснювався через двостулковий люк в її даху. Крім того, внизу своєї кормової частини башта з'єднувалася з кулеметним відділенням, звідки в бойовій обстановці подавалися снаряди і патрони до кулемету. Крім гармати в лобовому листі башти встановлювався третій кулемет.
У стінках корпусу були невеликі амбразури для спостереження і стрільби з особистої зброї, що прикривалися бронезаслінками. Кулеметні амбразури і віконце гарматного прицілу також могли прикриватися бронезаслінками. Зсередини бойове відділення, задля уникнення ураження екіпажу вторинними осколками, обшивалось повстю і полотном. Кулеметне відділення могло відгороджуватися від шоферського шторою з парусини, а в разі необхідності — також підвісними бронещитами.
Озброєння Основним озброєнням панцирника «Гарфорд» була 76-мм протиштурмова гармата зразка 1910 року. Дана гармата являла собою перероблений варіант 3-дюймової гірської гармати зразка 1909 року, від якої нова гармата успадкувала ствол і казенну частину. Вона була встановлена на новий лафет, більш легкий, ніж у попередниці, але, на відміну від неї, нерозбірний.
Серійне виробництво цієї гармати почалося на Путіловському заводі ще у 1911 році і тривало до середини 1915 року. Всього за цей період було випущено 407 гармат (у рамках двох партій). Спочатку гармати подібного типу використовувалися в різних фортифікаційних спорудах і призначались як для оборони, так і для вогневої підтримки «своїх» військ під час вилазок. Для установки на «Гарфорд» вона підходило у першу чергу тому, що, володіючи хорошими на той час балістичними характеристиками, мала невелику віддачу і відкат ствола. Зазвичай в боєкомплекті використовувалися снаряди від гірської гармати зразка 1909 року, але зі зменшеним зарядом. Максимальна початкова швидкість осколочно-фугасного снаряда масою 6,5 кг становила близько 381 м/с, чого було цілком достатньо для ведення ефективного вогню. У боєкомплект також входила картеч з початковою швидкістю близько 274 м/с.
Гармата встановлювалася в кормовій частині корпусу, на тумбі, виготовленій із залізного листа зі зварним стиком. У верхню частину тумби вклепувалась мідна головка, що слугувала підшипником для штиря, що проходить крізь тумбу, і одночасно — опорою для нижнього станка. Штир служив віссю обертання нижнього станка, з яким він був нерухомо пов'язаний заклепками. Нижньою опорою штиря служив бронзовий підшипник, приклепаний до круглого місця, що було опорою тумби. Тумба кріпилася до платформи панцирника 12 болтами. Нижній станок відлитий з бронзи з подовженою хоботоподібною частиною коробчатого перетину, на якій встановлена бронзова дугова направляюча верхнього станка з поворотним механізмом. На верхній стінці станка, трохи вище дугової направляючої, знаходилося віконце для проходу гвинта підйомного механізму. Передня стінка головної частини нижнього станка мала плоский прямокутний фланець, до якого кріпилася броньова баштаv.
Вогонь з гармати вівся прямою наводкою з коротких зупинок за допомогою простого оптичного прицілу (ніяких пристосувань для стрільби з закритих позицій гармата не мала). Дальність ефективної стрільби становила близько 3000 м. Боєкомплект гармати становив 44 постріли, з них 12 розміщувалося в гарматній башті, а 32 — в снарядному ящику в кулеметному відділенні.