Декаданс (від «падіння», «тонути», «занепад») — загальна назва кризових явищ у мистецтві та культурі кінця ХІХ — початку ХХ століть.
Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом.
Декаданс як конкретно-історичний факт постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм, жорсткі міметичні нормативи у творчій практиці тощо, трактовані як прояв «присмеркової доби», коли дійсність, втиснена у абсолютизовані схеми раціоналізму, втрачала свій зміст. Відтак митці закликалися до подолання кризової ситуації, до створення нових естетичних та етичних цінностей, які випливали б з основ тогочасної, ще досить молодої «філософії життя», яка реабілітувала не просто ірраціональні принципи, а й критерій єдності світу. В цьому аспекті представники декадансу були близькі до символістів.
Однак марно було б шукати чистого декадансу, значно продуктивніше вбачати його елементи у творчості конкретного письменника (естетизація потворного у Шарля Бодлера, естетизм в Оскара Вайлда, підкреслений індивідуалізм в Августа Стріндберга, аморалізм у Михайла Арцибашева чи Володимира Винниченка та ін.).
Накладання смислового значення декадансу на артистизм призвело до непорозуміння між Іваном Франком та Василем Щуратом, який у статті «Літературні портрети. Іван Франко» відзначив високий естетичний рівень збірки «Зів'яле листя», але поет, вихований на принципах оптимізму, сприйняв таку оцінку як звинувачення у декадансі.
Водночас слід обережно виводити філософські джерела декаденсу з «філософії життя», як, приміром, із теорії Фрідріха Ніцше, який у своєму запереченні закостенілої офіційної моралі та здеградованого християнства апелював до сильної, здорової людини, розглядав своє вчення як протест проти загального занепаду культури та людства. На жаль, декаданс, керуючись такими ж настановами, мимоволі сам переймався хворобливими симптомами «кінця віку», що не могло не позначитися на творчості самих митців.
Історія виникнення терміна Ідею декадансу ведуть з XVIII століття від письменника Шарля Луї де Монтеск'є (1689—1755) та письменника Дезіре Нісарда. Термін сподобався і був використаний уже в XIX столітті в несхвальному значенні проти письменника Віктора Гюго і представників романтизму в мистецтві Франції. Публіку шокували і дратували полотна художників Жеріко, Делакруа чи революційні моменти в літературі Гюго. Несхвальний термін реакційної французької критики перестав вважатися несхвальним у нового покоління літераторів-романтиків (Теофіль Готьє, Шарль Бодлер), які використали термін декаданс як ознаку честі, своєї відокремленості від «банального прогресу».
Дослідники вважають декаданс в літературі перехідним етапом між романтизмом початку XIX століття і модернізмом початку XX ст.
Виникнення терміна спонукало віднести до нього явища в мистецтві як в давній історії (пізня література Римської імперії), так і деякі явища в мистецтві ХХ століття (поезія Йосипа Бродського).
Головні представники
Декаданс зачепив як літераторів, так і художників. До кола декадентів в образотворчому мистецтві Західної Європи і Росії відносять:
Арнольда Бекліна (1827—1901) Макса Клінгера (1857—1920) частково Михайло Врубель (1827—1910) частково Віктор Борисов-Мусатов (1870—1905) Обрі Бердслі (1872—1898) Гюстава Моро (1826—1898) Франца фон Штука (1863—1928) Едварда Мунка (1863—1944) Фелісьєна Ропса (1833—1898)
Письменниками декадентами були:
Оскар Вайлд (1854—1900, Британія) Поль Верлен (1844—1896, Франція) Шарль Бодлер (1821—1867, Франція) Моріс Метерлінк (1862—1949, Бельгія) Жоріс-Карл Гюїсманс (1848—1907, Франція) Марі Кореллі (1855—1924, Британія) Сологуб Федір Кузьмич (1863—1927, Росія) Мережковський Дмитро Сергійович (1865—1941, Росія) Зінаїда Гіппіус (1869—1945, Росія) Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867—1942, Росія) Добролюбов Олександр Михайлович (1876—1945, Росія) Станіслав Пшибишевський (1868—1927, Польща)
Декаданс і таланти
Декаданс, як мистецьке явище, був складним і насиченим протиріччями. Він так і не склався у єдину течію. Як зазначали критики, мистецтво декадансу ніяк не є мистецтвом енергії чи юності. Однак занепадницькі настрої, естетизм, аморалізм, стилізації і туга за так званими «золотими епохами» у минулому не виключали створення високохудожніх і талановитих творів. Невдоволення навколишньою дійсністю, «банальним прогресом», культом наживи вело до відкриття нових обріїв у культурі, у її формальних чи змістовних складових.
Твори декадента Оскара Вайлда високо поціновував Бернард Шоу (1856–1950), який не був декадентом і не мав особистої приязні до Вайлда.
Макс Клінгер зробив спробу підняти рівень своїх гравюр до високого рівня сучасної йому музики у нотних виданнях. І ці спроби були досить вдалими.
Надзвичайний індивідуалізм художньої манери Обрі Бердслі і здатність до віртуозних стилізацій зробили графічні твори художника шедеврами. Але їхній штучний характер лише підкреслює відірваність від натури.
Картини і графічні твори Врубеля вже наприкінці життя художника визнали зразковими.
Посилання
Савельев К. Н. Английский декаданс: французский фактор Темные ночи: фестиваль петербургского декаданса Группа «Бостонское чаепитие» Официальный сайт фестиваля «Бархатное подполье»
Джерело Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007