Свяще́нна Ри́мська імпе́рія (, ) — у 962—1806 роках державне об'єднання конфедеративного типу в Європі з виборно-монархічною формою правління. У період найбільшого розширення до складу імперії входили території таких сучасних держав: Німеччини, Австрії, Ліхтенштейну, Швейцарії, Люксембургу, Нідерландів, Бельгії, Монако, Сан-Марино, Ватикану, Чехії, Словенії, більшої частини Італії, західної та північної Польщі, східної Франції та півострова Істрія Хорватії. Імперія декларувала себе як пряме продовження Каролінзької імперії та античної Римської імперії. Багато західних істориків вважають роком заснування імперії 800-тий,Encyclopædia Britannica // Holy Roman Empire коли Карл I Великий був коронований імператором римлян.Encyclopædia Britannica // Charlemagne Проте історична наука в Україні відносить виникнення Священної Римської імперії до подій, пов'язаних із завоюванням Італійського королівства східно-франкським королем Оттоном I та його коронації імператором у 962 Папою Римським Іваном XII.
Імперія функціонувала як децентралізоване феодальне державне утворення з тісною інтеграцією церковних інституцій у систему влади. Імператори мали найвищий статус серед монархів у західному християнському світі, а їхня влада мала сакральну легітимацію. Імператорський титул, як правило, не успадковувався, а надавався у результаті виборів, з 1356 процес обрання регламентувався Золотою буллою та покладався на колегію курфюрстів. Проте з 1438, з невеликою перервою, імператорами обиралися австрійські Габсбурги, що також у 1437—1457 та з 1526 були спадковими королями Богемії. Влада імператора ніколи не була абсолютною, вона обмежувалася правами імперських князів, а з кінця XV ст. повноваженнями імперського рейхстагу, який репрезентував інтереси імперських станів.
Спочатку імперія складалася з Німецького та Італійського королівств, у 1002, як васальна держава приєдналося Чеське князівство (з 1198 Богемське королівство), а в 1032—1378 роках вона включала також Бургундське (Арелатське) королівство. У процесі феодальної роздрібненості імперія набула складної феодально-ієрархічної організації, яка об'єднувала кілька сотень територіально-державних одиниць із різним ступенем суверенітету щодо влади імператора. Посилення Папського Престолу і багатовікова боротьба за володіння Італією, при одночасному зростанні могутності імперський князів значно послабили центральну владу в імперії. У період пізнього середньовіччя запанували тенденції дезінтеграції. Однак проведена наприкінці XV — початку XVI ст. імперська реформа дозволила утримати єдність імперії, сформувавши новий баланс влади між імператором та імперськими станами. У 1500—1512 роках, з метою покращення державного управління, землі імперії були поділені на імперські округи. Адміністративно-територіальна реформа не поширювалася на Італійське королівство, Швейцарську конфедерацію та Землі Богемської Корони. Землі, що не входили до імперських округів, не мали представництва у рейхстазі (за винятком короля Богемії, який засідав у раді курфюрстів), не підпадали під юрисдикцію імперського камерального суду і не були охоплені дією імперських матрикулів.
У 1530 Карл V Габсбург став останнім імператором, коронованим Папою Римським, а також останнім імператором коронованим як король Італії.Лудовіко Антоніо Мураторі, Giuseppe Oggeri Vincenti, Annali d'Italia, 1788, pp. 78–81. Після правління Карла V імператори фактично втратили владу в Італії, але не відмовилися від своїх претензій на неї аж до укладання Люневільського договору (1801).
Протиріччя, які мали місце у часи церковної Реформації стали однією із головних причин спустошливої для імперії Тридцятилітньої війни, яка закінчилася Вестфальським миром (1648), за результатами якого Швейцарія та Нідерланди остаточно оформили свою незалежність, також імперія мусила піти на територіальні поступки на користь Франції та Швеції. Відбулося подальше обмеження влади імператора і перетворення рейхстагу на головний елемент імперської конструкції. Таким чином, надалі у новий час в імперії забезпечувалося мирне співіснування кількох християнських конфесій та захист традиційних прав і привілеїв її суб'єктів, проте центральна влада втратила спроможність посилюватися.
Розвиток великих німецьких князівств на шляху внутрішньої консолідації та становлення власної державності входив у протиріччя з імперською структурою, що в XVIII ст. призвело до паралічу центральних інститутів і розпаду імперської системи. Важливою подією було проголошення у 1701 протестантського Прусського королівства зі столицею в Берліні, після чого протестанти імперії почали більше орієнтуватися на прусського короля, ніж на імператора-католика у Відні. Фактично в імперії існували два конкуруючих центри влади, явище яке в історіографії отримало назву: «Австро-прусське суперництво» або «Німецький дуалізм» ().
Священна Римська імперія припинила своє існування після низки перемог Франції під час наполеонівських війн. Частина її земель була безпосередньо анексована Французькою імперією, а на решті були створені клієнтські державні утворення — Рейнський союз та Італійське королівство. Проте проголошена у 1804 на землях володінь австрійських Габсбургів — Австрійська імперія та Прусське королівство зберегли формальний суверенітет. Під тиском Наполеона 6 серпня 1806 Франц II зрікся престолу імператора Священної Римської імперії та оголосив про її розпуск. Згодом після поразки Франції, за рішенням Віденського конгресу у 1815 був утворений Німецький союз як спадкоємець ліквідованої імперії, який проіснував до 1848.
Назва
Священна Римська імперія (; ; ; ; ; ; ), епітет Священна стали вживати з XII ст. за часів імператора Фрідріха I Барбаросси. Уставлена назва імперії латиною закріпилася з 1254 року, а німецькою мовою за часів Карла IV у XIV ст. Священна Римська імперія германської нації (; ) — з кінця XV століттяGoogle Books Перший Рейх (Райх) () — термін який запровадив історик Артур Меллер ван ден Брук, що описує історичний етап Німеччини, який передував «Другому Рейху» — Німецький імперії під проводом Пруссії, та ідеї створення «Третього Рейху», що надалі була втілена нацистами. Західна імперія — використовувалася на протиставлення православній Східній Римській імперії (Візантії).Історія Візантії // Георг Острогорський. Пер. з нім. Анатолія Онишка. — Львів: Літопис, 2002. — 608 с. ISBN 966-7007-43-9 Стара імперія — використовувалася після утворення Австрійської та Німецької імперій, щодо до їхньої історичної попередниці. Імперія — скорочена назва, так як у католицькому світі офіційно існувала лише одна імперія, а титул імператора був найвищий серед усіх монархів. Німеччина — за назвою ядра імперії Німецького королівства, імператора часто називали — німецький цісар. Утворившись у 962, Священна Римська імперія декларували принцип «Translatio imperii» (Передача правління), тобто претендувала на спадкоємність стародавньої Римської імперії та Франкської імперії Карла Великого, намагаючись стати універсальним державним утворенням, що об'єднує весь західноєвропейський християнський світ. Оттон I Великий, перший монарх Священної Римської імперії, використовував титул «імператор римлян і франків» ().Проте найчастіше, Оттон I і його найближчі спадкоємці використовували титул imperator augustus. Хоча ядром імперії завжди була Німеччина, її сакральним центром був Рим: в цьому місті до XVI ст. проводилася коронація імператорів і саме з Рима, за середньовічними уявленнями, походила їх божественна влада. Титул «Римський імператор» () використовував уже Оттон II (973—983), а словосполучення «Римська імперія» вперше згадується в джерелах від 1034 року. Проте, використання в титулі прикметника «Римський» () у зовнішніх зносинах було вкрай обмеженим, через різке несприйняття з боку Візантії, де вважалося, що лише її правитель має право називатися «римським імператором», а сама держава «Римською імперією».
Імператор Священної Римської імперії виконував роль захисника й покровителя християнської церкви та намагався втручатися в церковні справи. Щоб підкреслити зв'язок імперії та церкви, за правління Фрідріха I Барбаросси, з 1157 року почали вживати назву «Священна імперія».Moraw, P. Heiliges Reich. // Lexikon des Mittelalters, Bd. 4. Власне назва «Священна Римська імперія» () засвідчена в 1254 році, а її еквівалент німецькою мовою () за часів володарювання Карла IV (1346—1378).
Вказівка на «німецьку націю» в титулі імператора стала використовуватися починаючи з середини XV ст., коли більша частина не німецьких земель була втрачена й імперію стали сприймати як національне німецьке державне утворення. Перше свідчення про використання цього титулу міститься в законі про земський мир імператора Фрідріха III від 1486 року. Остаточну форму назви імперія отримала вже на початку XVI ст.: в 1512 Максиміліан I в своєму зверненні до рейхстагу вперше офіційно використав назву «Священна Римська імперія німецької нації» ().
До середини XVIII ст. імперія втратила будь-який вплив в Італії, імператор втратив свої прерогативи в церковній сфері, а тенденції дезінтеграції фактично перетворили Німеччину на конгломерат напівнезалежних князівств. Це дозволило Вольтеру заявити, що Священна Римська імперія більше не є «ні священною, ні римською, ні імперією». У своїх останніх документах (заключна постанова імперської депутації 1803 року і маніфест Франца II про розпуск імперії 1806 року) держава називалася вже «Німецька імперія» ().
Оскільки протягом майже всього періоду свого існування Священна Римська імперія була єдиним державним утворенням в Західній Європі, монарх якого носив титул імператора, вона часто була відома просто як «Імперія». У XIX ст., після утворення Німецької і Австрійської імперій, до їхньої попередниці стали застосовувати назву «Стара імперія». У зв'язку з тим, що для найменування нацистського режиму в Німеччині 1933—1945 років неофіційно використовувався термін «Третій рейх», відносно Священної Римської імперії іноді використовується термін «Перший рейх».
Характеристика Священна Римська імперія впродовж усього свого існування залишалася ієрархічним державним утворенням феодального типу. Вона так і не досягла високого ступеня централізації системи врядування, на відміну від сусіднього Французького королівства. Суб'єктний склад імперії відрізнявся різноманіттям: королівства, курфюрства, ерцгерцогво, герцогства, ландграфства, князівства, маркграфства, графства, церковні князівства та імперські абатства, вільні імперські міста та інші громади безпосередньо підпорядковані імператору, дрібні володіння імперських лицарів — усі вони були різними за своїм статусом і обсягом прав суб'єктами імперії, з різними ступенями правоздатності. Влада імператора ніколи не була абсолютною, а розділялася з аристократією. Більш того, на відміну від інших європейських держав, мешканці імперії не були безпосередньо підпорядковані імператорові, а мали власного правителя — світського або церковного князя, імперського лицаря або міський магістрат, що формувало два рівні влади в країні: імперський і територіальний, які часто конфліктували між собою.