Енциклопе́дія ( від — «круг наук», — коло і — навчання, наука) — «коло наук», сукупність наукових знань з широкого кола питань. У широкому розумінні — збірка наукових відомостей і довідок на різні теми, призначена для широкого кола читачів.
Насправді, мета енциклопедії — зібрати знання, розсіяні світом, привести їх у систему, зрозумілу для людей, що нині живуть, і передати тим, хто прийде після нас, з тим, щоб праця попередніх століть не стала марною для століть наступних, і щоб наші нащадки, збагачені знаннями, стали добрішими і щасливішими, і щоб ми не канули у вічність, не зумівши послужити майбутнім поколінням.
Етимологія Слово «енциклопедія» — запозичення з французької мови; походить від пізньолатинського encyclopaedĩa, утвореного з грецького ἐγκύκλιος παιδεία, буквально «круг наук», що складається з прикметника ἐγκύκλιος «круговий, циклічний» та іменника παιδεία «наука, навчання, виховання».Етимологічний словник української мови: В. 7 т. Том другий (Д-Копці) / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.), В. Т. Коломієць, О. Б. Ткаченко та ін.— К.: Наук. думка, 1985. (сторінка: 167)
Поняття
Первісно слово «енциклопедія» означало сукупність знань, які слід було засвоїти у середньовічній педагогіці. Слово набуло сучасного значення після того, як у XVI ст. з'явились книжки, у яких були зібрані відомі на той час знання з різних галузей науки. Їх і назвали енциклопедіями.
Енциклопедист — людина, що відрізняється енциклопедизмом знань чи діяльності; освічена людина, що має різносторонні знання з областей багатьох наук. В історії, людина, що належала до групи провідних мислителів, що об'єдналися навколо «Енциклопедії», яку видавали в кінці 18 століття у Франції Дідро та Д'Аламбер.
Циклопе́дія нова латина cyclopaedia ( — «кругове навчання») — рідкісний варіант того ж терміну.
Метод організації
Енциклопедія як жанр наукової або науково-популярної довідкової літератури має певні особливості. Популярність викладу, розрахована на широке коло читачів, має поєднуватися з науковою чіткістю та логікою викладання матеріалу. Неприпустиме недбале, наближене, однобічне висвітлення явищ і фактів.
Цим енциклопедії відрізняються від інших видів наукових видань, у яких такі матеріали можуть наводитися в авторській концепції. Мові енциклопедії властиві стислість, чіткість, лаконічність формулювань, уникнення вузькофахових термінів, професійних жаргонізмів, розмовних і просторічних слів, вставних слів і зворотів, емоційно забарвлених оцінок, надмірної кількості скорочень.
Види енциклопедій
За розміром
Енциклопедії залежно від обсягу умовно поділяють на великі (понад 12 томів), малі (7—12 томів), короткі (4—6 томів) та 1—3-томні, які переважно називають енциклопедичними словниками або довідниками.
За способом організації Спосіб організації енциклопедії важливий для зручності її використання як довідкової літератури. Історично склалося два основних способи організації енциклопедії: алфавітний та ієрархічний.
Алфавітна (або алфавітно-словникова, або просто словникова) організація заснована на розташуванні окремих не пов'язаних між собою статей в алфавітному порядку назв їх предмета. Енциклопедії, в яких статті впорядковані за словами і словосполученнями, називаються енциклопедичними словниками, наприклад, 82-томний Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона. Різновидом енциклопедій є також енциклопедичні довідники, в яких статті представлені в гранично стислій формі. Системна (або логічно-тематична, ієрархічна) організація. Крім того, існують енциклопедії, в яких статті впорядковані за галузями знань.
Існують і енциклопедії змішаного типу, наприклад, більша частина Великої радянської енциклопедії побудована як енциклопедичний словник, але том «СРСР» побудований за логічно-тематичним (ієрархічним) принципом.
Сучасні засоби накопичення та обміну інформацією створюють все нові способи для збору, перевірки, обробки та подання інформації. Такі проєкти, як Вікіпедія, є прикладом нових форм енциклопедії, в яких доповнення і вилучення інформації гранично спрощено. Онлайнові енциклопедії полегшують пошук інформації, наприклад, дозволяють шукати за ключовими словами.
За призначенням Енциклопедії поділяються на універсальні (наприклад, «Велика радянська енциклопедія», «Британіка», «Вікіпедія»), галузеві («Енциклопедія кібернетики», Гірнича енциклопедія, «Енциклопедія українознавства»), регіональні («Енциклопедія Львова»), проблемні, персональні.
Великі й малі енциклопедії, як правило, належать до універсальних, оскільки містять інформацію з усіх галузей науки та практичної діяльності людини; короткі енциклопедії та енциклопедичні словники — до галузевих енциклопедичних видань, тобто таких, що охоплюють певну галузь науки та практичної діяльності.
Універсальна енциклопедія — енциклопедія, яка охоплює все коло знань про світ і людину. Прообразом такої енциклопедії може служити складена Плінієм Старшим для імператора Тита «Природнича історія».
Енциклопедія у навчальному процесі Енциклопедія є довідковим виданням зведення основних відомостей з однієї чи всіх галузей знання та практичної діяльності, викладених у коротких статтях, розташованих за абеткою їхніх назв або в систематичному порядку. Енциклопедія є видом навчальної літератури, офіційне підтвердження доцільності їх використання у навчально-виховному процесі в дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних, професійно-технічних навчальних закладах України реалізується через процедуру надання відповідного грифа: «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України».
Енциклопедична стаття
Енциклопедична стаття — основна структурна одиниця енциклопедії. Складається із заголовка, дефінітивної частини (загальне коротке логічне та науково точне визначення реалії, події, поняття тощо, у якому відображено найістотніші її риси) й текстової частини, в якій інформацію про поняття удокладнено. Окрім цього, енциклопедична стаття може містити й інші структурні елементи — ілюстративні (фотографії, малюнки) і графічні (таблиці, схеми, діаграми), бібліографії тощо.
Відомості в енциклопедичній статті відрізняються точністю і довідковим характером. Форма подачі матеріалу коротка і вибудувана за певним планом. Виділяють різні типи статей: статті-огляди, статті-довідки, статті-тлумачення, що відрізняються обсягом розкриття теми.
Відзначають композиційну оформленість енциклопедичних статей, текстів, збудованих за змістовним планом. Відзначають цілісність текстів енциклопедичних статей, наявність у них інформаційної структури. Факти для статей підлягають відбору: випадкові, приватні та застарілі відомості в них не включаються.
Статті в енциклопедіях поділяються на кілька типів: статті-огляди, статті-довідки, статті-тлумачення і статті-посилання (відсилають користувача до іншого терміна).
Статті-огляди та статті-довідки, що різняться лише обсягом, є визначальними для енциклопедії; вони містять основну інформацію з розглядуваного питання: виклад наукової теорії, хронологію історичних подій, географічні, біографічні, статистичні відомості тощо.
Статті-тлумачення містять лише дефініції, а в разі запозичення слова з іншої мови — його етимологію.
Особливості створення та видання
Виданню енциклопедії передує розробка тематичного плану (розподілу загального обсягу статей за їхніми типами та дисциплінами) і сло́вника (повного переліку термінів, які увійдуть до видання). Крім того, науково-редакційна рада видавництва разом із редакційною колегією відповідної енциклопедії розробляють методичні рекомендації з підготовки статей та пам'ятку автора статті, примірники яких передають кожному авторові.
Отже, створення енциклопедичного видання високого наукового рівня потребує не тільки залучення широкого кола визначних авторів-учених, а й редакційного колективу високої кваліфікації, який має багаторічний досвід роботи зі створення подібних видань.
Енциклопедія надто специфічний жанр, і не кожний автор володіє потрібним для написання відповідної статті стилем. Ось чому під час створення енциклопедії гостро постає проблема добору авторів. І навіть якщо автор — досвідчений фахівець, серйозне втручання редактора в оригінал буває інколи неминучим. Редактор енциклопедії повинен добре знатися на певній науковій тематиці, вміти працювати з автором, виявляти неослабну пильність впродовж усієї роботи над виданням.
Енциклопедії мають бути акумуляторами знань і відрізнятися від інших довідкових видань науковою достовірністю, ґрунтовністю, вивіреністю інформації, певною мірою «бездискусійністю».
Історія
Перші енциклопедії Хоча сам термін «енциклопедія» увійшов у побут тільки в XVI столітті, енциклопедичні праці відомі з давніх часів. Термінологічні словники складалися вже в Давньому Єгипті в період Середнього царства (2 тисячоліття до н. е.). Збірки знань складалися і в Стародавньому Китаї (XII століття до н. е. — X століття до н. е.). Енциклопедії були популярні в християнському світі в період раннього Середньовіччя: на заході прикладом можуть служити твори Ісидора Севільського, на сході — візантійський словник «Суда». Найбільша праця Ісидора «Етимології» є енциклопедією тодішніх знань, взятих переважно з античності. У 20 розділах своєї книги Ісидор виклав відомості з граматики, риторики, математики, медицини, історії, права, космології, теології, агрономії, зоології та інших галузей знань. Книга мала надзвичайну популярність в середні віки: до нашого часу збереглися понад тисячу її рукописних примірників. Крім того, Ісидор Севільський є автором численних праць з природознавства, граматики, теології, історії. Для історії церкви надзвичайно важлива його «Книга канонів», у котрій зібрані постанови соборів, що проходили в усьому християнському світі в античності і з початком Середньовіччя. Він написав дві хроніки, у яких коротко виклав історію від створення світу. Найціннішими з його історичних творів є «Історія готів, вандалів, і свевів».
Візантійський словник «Суда» являє щось середнє між звичайними в Візантії лексиконами, в яких наведено лише слова з похідними формами, і енциклопедіями у сучасному уявленні . Філологічний матеріал (граматика, лексика, історія та література) переважає у Суді. Філософія, природна історія і географія представлені слабше. Особливо цінні біографічні та історико-літературні статті, що частково компенсують численні прогалини в античній літературі і роблять словник незамінним посібником для історика та філолога. Питання про джерела, якими користувався автор, представляється досить складним. Словник складено лише частково на підставі самостійних досліджень. Частіше автор слідував звичайному тоді методу запозичень та компіляцій. Найбільше матеріалу Суда включила зі словників Гарпократіона і Гелладія, збірки схолій Сіммаха, історичної компіляції Костянтина Багрянородного (для ранніх епох) і хроніка Георгія Амартола (Монаха) (для пізніх). Біографічні та історико-літературні статті запозичені, головним чином, зі скороченої переробки «Ономатолога» Ісіхія Мілетського. Для граматичної частини, автор вдавався до самостійних досліджень в античній літературі, оскільки візантійські лексикографи обмежувались невеликим числом авторів, у той час як автор Суди прагнув представити у своїй праці всі віки і всі роди літератури. Водночас частково використані роботи Луція Юлія Вестіна. Словник містить деякі недоліки. Відсутність методу та історичної критики, а також часта плутанина імен та речей, ще збільшена пізнішими інтерполяціями, робить користування словником досить важким. Наприклад, відомий давньогрецький логограф Ферекід, званий і Леросським, і Афінським описується як дві особи окремо. Саме розташування статей значно ускладнює читання сучасному вченому, який звик до алфавітного порядку. У словнику Суда проведена звичайна на той час антистихічна система, заснована на вимові. Наприклад, після літери «ξ» поміщені статті на «ει», «η» та «ι», бо ει та η у грецькій мові вимовляються як звук «i».