Балха́ш () — безстічне озеро на південному сході Казахстану; 17—22 тис. км², глибина до 26 м; завдовжки 605 км, завширшки до 74 км; у західній частині вода прісна (впадає річка Ілі), у східній — солонувата.
У льодовиковий період озеро було з'єднане з сусіднім озером Алаколь і мало площу 102 тис. км². Різниця рівнів сучасних і стародавніх озер становить у середньому 100—200 м. У післяльодовиковий час клімат став сухішим та теплішим, льодовики, які живили велетенське озеро, відступили високо в гори. Озеро почало поступово висихати, зменшуватись у розмірах, засолюватисьМир озер. Книга для внеклассного чтения учащихся 8-10 классов средней школы. — М.:Просвещение, 1989.
Озеро розташоване в осяжній Балхаш-Алакольській улоговині. Висота над рівнем моря 340 м (рівень води коливається з різною періодичністю) Площа 17—22 тис. км², довжина 605 км, ширина від 9—19 км у східній частині до 74 км у західній. Об'єм водної маси 112 км³. Площа басейну близько 501 тис. км². Найбільша глибина 26 м.
Озеро Балхаш ділиться протокою (Узун-Арал) завширшки 3 км на дві частини, що різко розрізняються: західна частина мілководна і має прісну воду, східна частина — глибока і має велику солоність (від 3,5 до 6 г/л). У західну частину Балхаша впадає велика річка Ілі (80 % усього притоку води), в східну — невеликі річки Каратал, Аксу, Лепси, Аягуз тощо.
Берегова лінія досить звивиста. Береги розчленовані численними затоками і бухтами. Островів мало, найбільші — Басарал і Тасарал.
Клімат у районі озера пустельний. Середня температура липня близько 24 °C, січня близько −8 °С.
Назва і легенда Топонім «Балхаш», за однією з версій, походить від слова balkas татарської, казахської та алтайської мов, яке означає «болотиста місцевість, покрита купинами» або «купини на болоті». У казахській мові «балкыту» значить «плавка металу», «плавити». Етимологію від «балку» підтверджують археологічні дані експедиції академіка (див. нижче розділ «Історія») по Прибалхашшю як вогнищу давньої металургії епохи енеоліту і ранньої бронзи, а також бореальний (ностратичний) характер дієслівної праформи *Blķ (праіндоєвропейське *Brķ), що означає «виблискувати», «горіти», «палити», «танути», «розтоплюватись»Иллич-Свитыч В. М. «Опыт сравнения ностратических языков (семито-хамитский, картвельский, индоевропейский, уральский, дравидийский, алтайский)».
Згідно з легендою про походження озера, заможний чародій Балхаш мав красуню-доньку Ілі. Коли прийшов час видавати Ілі заміж, Балхаш оголосив, що видасть її тільки за найбагатшого, найвродливішого і найсильнішого. Серед прибулих женихів були два сини китайського імператора з караванами, навантаженими дорогими товарами, сини монгольського хана з табунами коней і сріблом, а також молоді бухарські купці з килимами й виробами зі слонової кістки. Однак був серед тих, хто побажав випробувати щастя, й бідний пастух Каратал, який одразу ж сподобався нареченій.
Після змагань, на яких Каратал здобув перемогу, обурений Балхаш вигнав його. Однак Ілі вночі втекла з рідного дому й поскакала на коні з обранцем від злого батька. Дізнавшись про втечу дочки, Балхаш наклав закляття на коханих, і вони перетворилися на дві річки, що стрімко несуть свої води з гір. А щоб річки ніколи не з'єдналися, Балхаш впав між ними і став сивим від пінних хвиль озером.
Історія Перші історико-географічні відомості про озеро Балхаш з'явилися у китайців, які, маючи контакти із Середньою Азією, раніше за інших змогли познайомитися з цим регіоном. Простір на захід від Великого китайського муру китайці називали «Сі-Юй» (Західний край) і знали про його існування ще в 126 році до н. е. У 607 році складено мапи 44 держав, що існували тоді в Середній Азії, однак ці описи не збереглися. Від VIII століття територія від озера до гір Тянь-Шаню відома під назвою Семиріччя (, ), де змішувалися культури кочових (тюрків та монголів) і осілих народів Середньої Азії.
Александер фон Гумбольдт вважав, що озеро Балхаш було відоме китайцям під назвою «Сі-Хай» (Західне море; ця назва була перенесена в атлас 1855 року). Назва «Балхаш-Нор» (Balas-nur — «озеро Балхаш»), яку дали озеру джунгари, є на мапі 1833 року, складеній за знімками європейських послів. Тюрки і монголи, що позначали білим кольором всі географічні об'єкти на захід від своїх поселень, назвали його «Ак-Денгіз» («біле море»), а коли кордони їх держав відсунулися на захід, то озеро стало «синім» (східним) — «Кукча-Денгіз». Казахи називали озеро «Тенгіз» (), що означає «море».
XVII—XIX століття У другій редакції Книги Великому Кресленню (1627) озеро відсутнє, хоча є інформація про інші внутрішні водойми, наприклад про Аральське море. На мапі під назвою «Креслення землі всього безводного і малопрохідного кам'яного степу», яку склав 1695 року тобольський картограф Семен Ремезов, озеро Балхаш наявне під назвою «море Тенгіз». Потрібно сказати, що озеро було позначене досить неточно — на заході з нього витікають Сирдар'я і Амудар'я, а на сході впадає 8 річок. У центрі Балхаша позначений великий гористий острів Коїшор. Попри ці невідповідності, слід зазначити, що автори виконали величезну роботу, склавши креслення зі слів старожилів і послів.
У XVIII столітті «Тенгіз» з'являється на декількох мапах: на мапі шведського офіцера Й. Г. Рената, яка вийшла 1716 року (обриси озера були найбільш близькі до дійсності), а також на «мапі Росії у Великій Татарії» капітана Філіппа Страленберга, що вийшла 1730 року в Стокгольмі.
Після падіння Джунгарського ханства в 1756 році разом з караванами до Західного Китаю стали посилати геодезистів, і до початку XIX століття існувало вже кілька мап Джунгарії, складених за розпитами, однак достовірних відомостей про Прибалхашшя й саме озеро не було. 1834 року астроном В. Ф. Федоров визначив точне положення озера Балхаш і частково відзняв його узбережжя, а від 1837 до 1843 року відбулось кілька експедицій в район озера, вивчено його береги й проведено пробний вилов риби, який показав відсутність червоної риби і незначність улову, якщо порівняти з рибним промислом на озері Зайсан. Експедиція 1851—1852 років вивчила глибини озера й можливість судноплавства на ньому. За часів китайської династії Цін (1644—1911 рр.) озеро було північною межею китайської держави, але в 1864 році, відповідно до російсько-китайської угоди про північно-західний кордон, Балхаш і прилеглі до нього території відійшли до Російської імперії. У 1850—1860 роках впадину Балхаша й басейн річки Ілі досліджував казахський вчений Чокан Валіханов, який вказав на схожість походження й історичного формування впадин Балхаша та Алаколя.
XX століття
Великий внесок у дослідження озера Балхаш зробив російський географ Лев Семенович Берг. У 1900—1906 роках Туркестанський відділ Російського географічного товариства доручив йому провести географо-гідрологічне дослідження Аральського моря. Під час цієї експедиції в 1903—1904 роках він, серед іншого, провів інструментальну зйомку берегів Балхаша, району нижньої течії Ілі й прилеглих до озера областей. Крім того, Берг досліджував саме озеро і його можливі зв'язки з Аральським морем і довів, що Балхаш лежить за межами Арало-Каспійського басейну і що вони не були з'єднані в геологічному минулому. Цікаво відзначити, що, коли Лев Семенович Берг вивчав озеро Балхаш, він прийшов до висновку, що воно не всихає і вода в ньому прісна. Дослідник стверджував, що «Балхаш колись зовсім висох, а потім знову наповнився водою, відтоді він ще не встиг осолонитися». З цих результатів і з бідності фауни озера був зроблений висновок про невеликий вік водойми.
Детальну фізико-географічну характеристику басейну озера Балхаш виконав в 1910 році Б. Ф. Мефферт. Він вивчив річкові системи , Джамчі і , розташовані в північному Прибалхашье, і відніс ґрунтовий покрив до лесоподібного типу. Мефферт вважав, що Північне Прибалхашшя за своєю геологічною будовою належить до стародавнього палеозою. Крім того, він висловив думку, що, коли рівень води в Балхаші був на 30 метрів вищий від сучасного, то озеро було з'єднане з розташованими на схід від нього озерами Сасикколь, Алаколь і Ебі-Нур .
За радянських часів дослідження озер Середньої Азії проводив . Особливу увагу приділяли фізико-хімічному напрямку досліджень мінеральних озер для потреб соляної і хімічної промисловості, а також бальнеотерапії .
Походження озера
Балхаш розкинувся в найглибшій частині великої Балхаш-Алакольської улоговини, яка утворилася внаслідок пологого прогину Туранської плити в неоген — четвертинний період і згодом заповнилася піщаним алювієм. Котловина належить до системи розломів Джунгарського Алатау, в яких також розташовані озера Сасикколь, Алаколь і Ебі-Нур (за Джунгарською брамою). Ці озера є залишками стародавнього Ханкайського моря, яке колись займало всю Балхаш-Алакольську западину, але не з'єднувалося з Арало-Каспійським басейном.
Рельєф Площа озера Балхаш становить близько 16,4 тис. км² (2000), що робить його найбільшим з озер, повністю розташованих на території Казахстану. Балхаш лежить на висоті приблизно 340 м над рівнем моряОскільки рівень води зазнає коливань різної періодичності, висота поверхні озера також змінюється. і має форму півмісяця. Завдовжки воно близько 600 км, ширина змінюється від 9—19 км в східній частині до 74 км у західній. Довжина берегової лінії стоновить 2385 км . Півострів Сариесік, що розташований приблизно посередині озера, гідрографічного ділить його на досить відмінні частини. Західна частина відносно мілководна й майже прісна, а східна має велику глибину і солону воду. Через протоку Узинарал ( — «довгий острів») завширшки 3,5 км, яку формує півострів, вода із західної частини поповнює східну. Глибина протоки становить близько 6 м.
+ Вигляд озера Балхаш із космосуЗнімок NASA, серпень 2002 р. Цифрами позначені найбільші півострови, острови і затоки: Півострів Сариесік, що розділяє озеро на дві частини, і протоку Узинарал Півострів Байгабил Півострів Балай Півострів Шаукар Півострів Кентубек Острови Басарал і Ортаарал Острів Тасарал Затока Шемпек Затока Саришаган
Котловина озера складається з декількох маленьких западин. У західній частині Балхаша є дві западини завглибшки до 7—11 м — одна з яких простягнулася з західного узбережжя від острова Тасарал до мису Коржинтубек, друга тягнеться на півдні від затоки Бертис, яка є найглибшим місцем західного Балхаша. Глибина западини східного Балхаша досягає 16 м, найбільша глибина всій східної частини — 27 м. Середня глибина всього озера становить 5,8 м, загальний об'єм води — близько 112 км³.
Західні й північні береги Балхаша високі (20—30 м) і скелясті, складені палеозойськими породами (порфіри, туфи, граніти, сланці, вапняки) й мають сліди давніх терас. Південні береги від затоки Карашаган до дельти річки Ілі низькі (1—2 м) і піщані, періодично затоплюються в повінь (через що поцятковані численними дрібними озерами), місцями зустрічаються прибережні пагорби заввишки 5—10 м. Берегова лінія дуже звивиста і розчленована численними затоками та бухтами. Великі затоки західної частини: Саришаган, Кашкантеніз, Каракамис, Шемпек (південний кінець озера), Балакашкан і Ахметсу. У східній частині виділяють затоки Гузколь, Баликтиколь, Кукун і Карашиган, там само розташовані півострови Байгабил, Балай, Шаукар, Кентубек і Коржинтубек. У роки зі значною кількістю опадів, коли рівень Балхаша підіймається вище відмітки 342,5 м, він з'єднується з прибережними озерами на півдні, наприклад, з ІтішпесомИтишпес / Казахстан. Национальная энциклопедия. — Алматы: Гл. ред. «Казак энциклопедиясы», 2005. — Т. 2 Г—Й. — С. 522..
Великих островів на озері мало, Басарал і Тасарал (найбільші), а також Ортаарал, Аякарал і Олжабекарал розташовані в західній частині озера. У східній частині лежать острови Озинарал, Ултаракти і Коржин, а також острів Алгази. Загалом на озері налічується 43 острови загальною площею 66 км², проте зі зниженням рівня води утворюються нові острови, а площа вже наявних збільшується.
Живлення озера й рівень води