Історія Індонезії — історія Республіки Індонезії, а також інших державних утворень, колоніальних володінь та інших людських спільнот, що існували раніше на території цієї країни.
У доісторичні часи на території Індонезії знаходилися одні з найбільш ранніх ареалів стародавніх людей. Її заселення людиною розумною почалося близько 45 000 років тому, надалі мало місце декілька великих міграційних хвиль з континентальної частини Азії. Формування державних утворень почалось у I—III століттях н. е. Найбільшими середньовічними державами були Шривіджая (VII—XIII століття) і Маджапагіт (XIII—XVI століття), які поширили свій контроль на значну частину Малайського архіпелагу.
У XVI столітті розпочалось проникнення голландських колонізаторів, які до початку XX століття об'єднали під своєю владою практично усю територію сучасної Індонезії в складі володіння Нідерландської Ост-Індії.
Незалежність країни була проголошена 17 серпня 1945 року після її трирічної окупації збройними силами Японії. Становлення суверенної держави супроводжувалось тривалою збройною боротьбою з голландцями, які намагалися відновити свій контроль над колишньою колонією. Найважливішими етапними пунктами сучасної історії були політична криза 1965 року, що завершилась встановленням в країні військового режиму, і масштабні ліберально-демократичні перетворення кінця 1990-х — початку 2000-х років.
Доісторичний період
На території Індонезії знаходиться один з найбільш ранніх ареалів розселення стародавніх людей. Зокрема тут, в центральній частині острова Ява, було зроблене одне з найзначніших палеоантропологічних відкриттів — виявлення викопних решток пітекантропа, також відомого як яванська мавполюдина, що являє собою один з підвидів людини прямоходячої. Знахідки, зроблені на початку 1890-х років нідерландським дослідником Еженом Дюбуа, належать до періоду раннього палеоліту, їх приблизне датування — від 700 до 1 мільйона років тому. Пізніше на Яві та інших островах були виявлені рештки представників інших підвидів людини прямоходячої.
Особливе місце серед представників стародавніх гомінід, які мешкали на індонезійській території, належить флореській людині, рештки якої, виявлені у 2003 році міжнародною науковою експедицією на острові Флорес, датуються періодом від 95 до 17 тисяч років тому. Станом на 2012 рік питання щодо класифікації цього роду залишається відкритим: більша частина дослідників відносить його, як і пітекантропа, до людини прямоходячої, однак деякими дослідниками він розглядається як ранній підвид людини розумної.
Заселення території Індонезії людиною розумною розпочалось близько 45 000 років тому. В рамках цього процесу виокремлюються декілька великих міграційних хвиль, в ході яких на острови Малайського архіпелагу з континентальної частини Південно-Східної Азії відбувалося переміщення представників різних етнічних груп. Найбільш ранні переселенці належали до негроїдної раси. Пізніше вони склали основу етногенезу таких народів Індонезії, як кубу і папуаси. У другому тисячолітті до н. е. почалось проникнення монголоїдних народностей, які принесли з собою високу неолітичну культуру. Першу велику хвилю монголоїдів сформували так звані протомалайці, що стали предками таких народів, як гайо, ніаси, сасакі, тораджи. В результаті другої, наймасштабнішої хвилі, яка мала місце у середині першого тисячоліття до н. е., відбулось розселення так званих дейтеромалайців. Дейтеромалайці принесли з собою високорозвинену культуру бронзи і землеробство, яке поширили на значній частині території архіпелагу, й стали предками більшої частини сучасних індонезійців, в тому числі таких численних народів, як яванці, сунди, мадурці.
Перехід до бронзи на основній території країни завершився до початку нашої ери, приблизно в цей же час в прибережних районах почався перехід до культури заліза.
Доколоніальний період (I—XVI століття)
Утворення держав (I—VI століття)
Час початку процесу політогенезу був вельми різним для різних регіонів Індонезії (у низці місць, зокрема, в глибинних районах Нової Гвінеї, він взагалі не починався). Найбільш ранні його свідоцтва, виявлені в західній частині архіпелагу, належать до межі нової ери: з I по III століття н. е. на Суматрі, Яві, Калімантані існувало декілька, або навіть кілька десятків, державних утворень. Їх матеріальна спадщина збереглась у мінімальному об'ємі і з великими зусиллями піддається науковій інтерпретації, відповідні відомості в індійських, китайських, римських та інших екстериторіальних джерелах уривчасті і мізерні. Найбільш давні з цих державних утворень, імовірно розташовувались на південному і східному узбережжях Суматри (Кандіс), трохи пізніші — в західній частині Яви, однак невстановленими залишаються не тільки їх самоназви, а й навіть приблизне географічне положення.
Існування перших державних утворень, назви і розташування яких науці достеменно відомі, належить до пізнішого періоду — середині IV століття: це Кутай, що розташовувався на східному Калимантані біля пониззя ріки Махакам, і Тарума, яка утворилася на західному краю Яви. Історія Кутая вивчена вкрай слабко і навіть приблизні строки його існування залишаються невідомими, натомість розвиток Таруми простежується доволі докладно аж до її загибелі наприкінці VII століття. Тарума, вочевидь, відрізнялася складнішою адміністративною системою і розвиненими суспільними відносинами, різноманітнішою матеріальною культурою і була у більшому ступені залучена до зовнішньоторговельних і культурних обмінів. При цьому спільним для Таруми і Кутая є істотний індійський культурний вплив, що проявлявся, зокрема, у поширенні індуїзму, формуванні станової ієрархії, подібної до системи варн в Стародавній Індії. Вплив китайської цивілізації, що також простежується в їх розвитку, бува набагато менш значимим.
Перші писемні пам'ятки Кутая і Таруми належать до V—VI століть. Найважливішими джерелами інформації з їх історії, як і у випадку з пізнішими індонезійськими державами, є парасаті (індон. prasasti) — кам'яні стели і таблички з надписами на санскриті, який був в обох державах мовою богослужіння і літописів.
Укрупнення державних утворень (VII—XVI століття)
Першою стародавньоіндонезійською державою, територія якої поширилась на декілька островів, стала Шривіджая, перші достовірні відомості про яку належать до кінця VII століття, при тому припускають, що виникнення належить до більш раннього періоду — IV—V століть. Заснована на південній Суматрі в долині ріки Мусі, Шривіджая на етапі своєї максимальної могутності (кінець VIII століття) контролювала майже всю територію Суматри, більшу частину Яви і Малаккського півострова. Вона мала досить розгалужені зовнішньоторговельні зв'язки, здійснювала масштабні військові експедиції до сусідніх районів, й проіснувала до кінця XIV століття. Численні згадки про неї збереглись в китайських, індійських, близькосхідних історичних джерелах. Панівною релігією був тантричний буддизм — саме владою Шривіджаї був побудований найбільший буддистській храм Індонезії Боробудур, однак в різні періоди простежується також істотний вплив індуїзму. Інша найбільша середньовічна держава Матарам розташовувалась у VIII—XI століттях на центральній і східній Яві і вела запеклу боротьбу з Шривіджею за вплив у регіоні. В Матарамі буддизм і індуїзм також співіснували і декілька разів чергувалися як державна релігія, водночас індуїзм залишив значно істотнішу матеріальну спадщину, зокрема, найбільший індуїстський храмовий комплекс Прамбанан. У Шривіджі і Матарамі санскрит залишався мовою богослужінь і духовної літератури, також саме до періоду цих держав належить поява писемних пам'яток аборигенною мовою — старояванською. Найбільш давнім з виявлених до теперішнього часу є текст, викарбуваний на кам'яній плиті, виявлений біля міста Сукабумі, що датується 804 роком.
До найзначніших держав, які існували на індонезійській території одночасно з Шривіджею, також належать Сунда (західна Ява, VII—XVI століття, утворилась після розколу Таруми), Кедірі (центральна і східна Ява, XI—XIII століття, утворилась після розколу Матараму), Сінгасарі (центральна і східна Ява, XIII століття, утворилась після військової поразки Кедірі).
Основою економіки всіх зазначених державних утворень, а також тих, що існували на цих територіях пізніше, було землеробство, головною сільськогосподарською культурою — рис, який вирощувався головно на заливних полях. Значного розвитку набула система іригації. Основу населення складали вільні землероби, об'єднані у громади. При цьому точно визначити механізми суспільно-економічних відносин, в тому числі в сфері земельної власності, для періоду V—VII століть не є можливим через мізерність відповідних джерел.
У VIII—IX століттях щонайменше в західній і центральній частинах Яви, що стали до цього моменту найрозвиненішими в соціально-економічному плані районами, простежується поліцентрична, переважно дворівнева власність на землю: сільськогосподарські угіддя належали одночасно місцевим князям, що носили титул рака, і монарху, що стояв над ними, з тенденцією поступового розширення владних і майнових повноважень останнього. До кінця IX століття, вочевидь завершився перехід до моноцентричної системи земельної власності — вся земля перейшла у розпорядження монарха, тимчасом як рака сформували прошарок спадкової аристократії вотчинного типу. На східній Яві, де державні інститути наприкінці IX століття лише почали формуватися після приєднання цієї території до володінь Матараму, стану рака, судячи з усього, не склалося взагалі, і система земельної власності там з початку була моноцентричною: матарамський махараджа одразу вибудував безпосередні відносини з верхівками місцевих громад, отримуючи земельну ренту прямо від них. Характерним є те, що саме ця частина Яви пізніше, у X—XI століттях стала центром господарської активності Матараму і в цілому передовим в економічному відношенні районом.
До кінця XIII століття належить формування найбільшої, наймогутнішої і найрозвиненішої в соціально-економічному відношенні держави доколоніального періоду — імперії Маджапагіт. Її формування відбулось в умовах внутрішньої дестабілізації і послаблення Сінгасарі, яке поглибилось під тиском з боку Монгольської імперії. Монгольське вторгнення на Яву, яке відбулось у 1292 році, спровокувало повстання одного з місцевих сінгасарських правителів проти верховного володаря Картанегари, що завершилось смертю останнього і розпадом цієї держави. Присутність монголів на Яві виявилася нетривалою: зять Кертанегари Раден Віджая спочатку уклав з загарбниками союз, але вже у 1293 році завдав їхнім військам відчутного удару і примусив їх евакуюватися. Фактично одразу після вигнання монголів Раденом Віджаєю було проголошено створення держави Маджапагіт з однойменною столицею на східній Яві в районі сучасної Сурабаї.
Вже протягом перших десятиліть свого існування Маджапагіт контролював всю територію колишнього Сінгасарі, а пізніше розгорнув активну експансію практично у всі частини Малайського архіпелагу. Пік могутності цієї таласократії припав на другу половину XIV століття — період царювання імператора Хаяма Вурука і вдалих завойовницьких походів його верховного міністра і полководця Гаджа Мади. До кінця правління Хаяма Вурука у 1389 році власна територія і васальні володіння Маджапагіту включали більшу частину території нинішньої Індонезії. Так, основне джерело інформації про цей етап розвитку Маджапагіту, епос , свідчить про 98 різних державних і племінних утворень від Суматри до Нової Гвінеї, які визнавали суверенітет Хаяма Вурука. Водночас, ступінь контролю центральної влади над периферією була, очевидно, не завжди високою, а залежність багатьох васальних володінь мала доволі символічний характер.