Епоха громадянських воєн в Норвегії () — термін, що використовуваний для позначення періоду між 1130 і 1240 роками в історії Норвегії. У цей час у країні відбулося кілька воєн між ворогуючими королями і претендентами на норвезький трон. Причини війн являють собою одну з найбільш обговорюваних тем середньовічної історії Норвегії. З 1130 року, після смерті короля Сігурда I Хрестоносця метою ворогуючих партій завжди було звести на трон свою людину. В перші десятиріччя громадянських воєн союзи об'єднувалися і зміщувалися навколо персони короля або претендента на престол, але потім до кінця XII ст. утворилися дві ворожі партії, відомі як біркебейнери і баглери. Після примирення цих двох партій в 1217 році була створена більш впорядкована структура уряду на чолі з королем, яка змогла покласти край постійним повстанням. Останнім епізодом епохи громадянських воєн стало придушення повстання герцога Скуле Бардссона в 1240 році.
Події епохи громадянських воєн
Причини Об'єднання Норвегії зазвичай пов'язується з успіхами короля Гаральда I Прекрасноволосого який здобув перемогу в битві при Гафрсфйорді в 872 році, але процес об'єднання зайняв тривалий час. До середини XI ст. здавалося, що процес завершено. Тим не менш, у Норвегії, як і раніше звичайною справою було одночасне правління кількох королів (конунгів). По всій видимості, це був звичайний спосіб вирішення суперечок при наявності кількох претендентів на престол. Відносини між такими співправителями часто були напруженими, але відкритих конфліктів в основному не було. Однозначних законів про престолонаслідування не існувало. Основним критерієм для вибору гідного кандидата на трон були родинні зв'язки з Гаральдом Прекрасноволосим по чоловічій лінії — законність походження при цьому не грала ролі.
Король Сігурд I Хрестоносець також поділяв владу над королівством зі своїми братами, королями Ейстейном I і Олафом Магнусоном, але після того як вони померли, Сігурд став єдиним правителем, як і його син і наступник Магнус IV. Проте, в кінці 1120-х років, людина на ім'я Гаральд Гіллі прибув до Норвегії з Ірландії, називаючи себе сином Магнуса Босоногого, батька короля Сігурда. Король Магнус деякий час воював в Ірландії, і значить Гаральд міг бути братом короля Сігурда. Гаральд підтвердив своє право пройшовши випробування вогнем, звичайний доказ того часу, і Сігурд визнав його своїм братом. Однак, Гаральд дав клятву, що не буде претендувати на титул короля поки живі Сігурд і його син.
Спадкоємці Сігурда Хрестоносця
Після смерті Сігурда в 1130 році Гаральд порушив свою клятву. Син Сігурда Магнус був проголошений королем, але Гаральд теж претендував на трон і отримав численну підтримку. Було укладено угоду, за якою Магнус і Гаральд удвох ставали королями і співправителями. Мир між ними тривав до 1134 року, коли розгорнулася відкрита війна. В 1135 році Гаральд переміг і захопив Магнуса в Бергені. Магнус був осліплений, кастрований, скалічений і ув'язнений у монастирі. Після цього він став відомий під ім'ям Магнус Сліпий. В цей час з Шотландії прибула інша людина, що називав себе сином Магнуса Босоногого, Сігурд Слембе. Він стверджував, що підтвердив свої права, пройшовши випробування вогнем в Данії. Гаральд не визнав його своїм братом. У 1136 році Сігурд вбив Гаральда в його ставці в Бергені і проголосив себе королем. Прихильники Гаральда не визнали його і звели на престол двох малолітніх синів першого, Сігурда Мунна і Інге Горбатого. Сігурд Слембе звільнив Магнуса Сліпого з монастиря і уклав з ним союз. Війна між Сігурдом Слембе і Магнусом Сліпим з одного боку і старовинними прихильниками Гаральда Гілле і його синами — з іншогобоку. Війна тривала до 1139 року, коли Магнус і Сігурд були розбиті в битві при Валері. Магнус загинув у бою, а Сігурд був узятий в полон і закатований до смерті.
Правління синів Гаральда Гілле Спільне правління Сігурда Мунна і Інге Горбатого було мирним до тих пір, поки вони обоє були дітьми. В 1142 році в Норвегію із заходу знову прибув королівський син. На цей раз це був Ейстейн Гаральдсон, син Гаральда Гілле. Ейстейн претендував на частину батьківської спадщини і отримав королівський титул і третину королівства. Троє братів, по всій видимості, правили мирно до 1155 року. Згідно з сагами, Ейстейн і Сігурд Манн будували плани по зміщенню свого брата Інге і розподілу його частини королівства між собою. Під впливом своєї матері Інгрід Рагнвальдсдоттір і лендрмана Грегоріуса Дагссона, Інге вирішив завдати першого удару на зустрічі трьох королів в Бергені. Люди Інге напали і вбили Сігурда Мунна, поки Ейстейн був у дорозі. Потім Інге і Ейстейн уклали непросту угоду, але незабаром відносини між ними перейшли у відкриту війну, в якій Ейстейн був узятий в полон і убитий в Богуслені в 1157 році. Питання про те, чи віддав Інге наказ про вбивство брата, залишається неясним. Прихильники загиблих братів Ейстейна і Сігурда Мунна не перейшли на бік Інге і замість цього обрали нового претендента (kongsemne), сина Сігурда Мунна Гокона Широкоплечого. Це стало першою ознакою нового етапу громадянських воєн: ворогуючі партії більше не просто об'єднувалися навколо короля або претендента на трон, але залишалися разом після падіння свого лідера і обирали нового голову, тим самим позначивши виникнення більш міцно організованих сил. Новій голові партії Гокону у 1157 році було лише 10 років. Тим не менш, його прихильники проголосили його королем і продовжили боротьбу з Інге. В 1161 році вони розгромили і вбили Інге в битві при Осло.
Магнус Ерлінгсон і втручання церкви
Прихильники Інге вчинили так само, як і їх супротивники чотирма роками раніше, і замість того щоб визнати Гокона, обрали нового голову. Їх вибір припав на п'ятирічного Магнуса Ерлінгсона, сина одного з найвпливовіших лідерів феодала (лендрманна) Ерлінга Скакке і його дружини Кристіни, дочки короля Сігурда Хрестоносця. Ерлінг став фактичним лідером цієї партії з титулом ярл. В наступному 1162 року вони розгромили і вбили короля Гокона II в битві при Секкені в Ромсдальсфьорді. Через рік після цього, в 1163 році, Ерлінг Скакке захопив і вбив в Бергені іншого сина Сігурда Мунна, Сігурда Маркусфостре, який став новим претендентом на владу і вступив у боротьбу з Магнусом Ерлінгсоном.
Ерлінг і залишки його партії, вибравши своїм лідером Магнуса Ерлінгсона, зробили радикальний переворот, порушивши один з традиційних принципів престолонаслідування. Магнус був спадкоємцем давньої королівської династії тільки по материнській лінії, він не був сином короля. Щоб згладити цей недолік, партія Ерлінга і Магнуса уклала союз з католицькою церквою і ввела нове правило. Відтепер король повинен був бути народжена у законному шлюбі. Колишній лідер Інге Горбатий був єдиним законним сином Гаральда Гілле, а король Магнус Ерлінгсон був законним сином Ерлінга та Кристіни. Союз з церквою, яка нещодавно зміцнила свою структуру після створення окремого норвезького архідієцеза в Нідарусі в 1152 році, став важливим досягненням для Ерлінга і Магнуса. У 1163 році в Бергені семирічний Магнус Ерлінгсон став першим коронованим королем Норвегії. Крім того було введено записане право спадкування, згідно з яким престол міг успадковувати тільки старший з закононароджених синів. У наступне десятиліття система, при якій Мангус Ерлінгсон був королем, а Ерлінг Скакке фактичним правителем країни, здавалася надійною. Ерлінг нещадно придушував будь-яке можливе суперництво з боку сина. Він також уклав союз з данським королем Вальдемаром І Великим, і, згідно з одними джерелами, на деякий час отримав від нього область Осло-фіорду як лена. Однак, ступінь залежності від Данії залишається під питанням.
Піднесення біркебейнерів і король Сверрір В 1174 році нова партія підняла повстання проти Магнуса Ерлінгсона. Їхнім лідером став юний Ейстейн Діва, син Ейстейна Гаральдсона. Нова партія отримала назву біркебейнерів, тобто «березовоногих», оскільки деякі з них були настільки бідні, що обгортали ноги замість взуття берестой. Ейстейн Діва був убитий людьми Магнуса і Ерлінга в битві при Ре в 1177 році. Незабаром після цього лідером біркебейнерів став Сверрір Сігурдсон. Сверрір прибув до Норвегії з Фарерських островів і оголосив, що він нещодавно дізнався про те, що є сином короля Сігурда Мунна. Його претензії піддавалися сумніву багатьма сучасниками і більшістю сучасних істориків. Однак, очоливши біркебейнерів, він зібрав навколо себе всіх незадоволених правлінням Ерлінга Скакке і короля Магнуса.
Деякі матеріалісти серед сучасних істориків намагаються представити боротьбу Сверріра і біркебейнерів проти Ерлінга і Магнуса як форму класової боротьби. Однак, ступінь в якій люди Сверріра представляли собою знедолені верстви населення, залишається спірним. Очевидно, що більша частина феодалів лендманнів — знаті того часу — була на боці Магнуса, але Сверрір також швидко привернув декількох з них на свою сторону. У будь-якому випадку, біркебейнери не намагалися змінити суспільний лад — вони всього лише самі намагалися опинитися нагорі.
У 1179 році Сверрір здобув важливу перемогу в битві при Кальвскіннеті в околицях Нідаруса, в якій був убитий Ерлінг Скакке. З цього часу регіон Треннелаг з центром у Нідарусі став оплотом Сверріра. Король Магнус продовжив боротьбу після смерті батька і відхилив декілька пропозицій від Сверрір про розподіл королівства між ними. «Сага про Сверріра», написана його прихильниками, оповідає про те, що Магнус був популярний серед простих людей і Сверрір все складніше було боротися з ним. Війна між Сверрір і Магнусом тривала кілька років, і деякий час Магнус шукав притулку в Данії. У завершальній битві при Фімрейті в Согнефіорді в 1184 році Магнус загинув, а Сверрір здобув остаточну перемогу.
Сверрір правил Норвегією до 1202 року, але виявився нездатним домогтися довгого миру. Церква, що була на боці короля Магнуса і Ерлінга Скакке, залишалася небезпечної опозицією Сверріра протягом всього його царювання. У 1190 році архієпископ Ейрік Іварсон втік з країни, в 1194 році отримав дозвіл від папи на відлучення Сверріра від церкви і закликав єпископів, що залишилися в країні, піти за ним в Данію, що вони і зробили. Після цього Сверрір зміг змусити єпископа Осло Ніколаса Арнесона, одного зі своїх найсильніших суперників, коронувати себе в Бергені (1194). У 1198 році папа Інокентій III наклав на Норвегію інтердикт. Хоча Сверрір підробив листи, в яких стверджувалося, що його відлучення було скасовано, в дійсності він залишався відлученим до кінця життя.
Кілька претендентів підняли повстання проти Сверріра. Серед найбільш небезпечних суперників був Йон Кувлунг, ймовірний син короля Інге Горбатого. Він був оголошений королем в 1185 році і загинув у битві біля Бергена у 1188 році. Сігурд Магнусон, син короля Магнуса Ерлінгсона, був оголошений королем на Оркнейських островах у 1193 році. У віці 13 років він очолив партію. Він отримав підтримку крім інших з боку Гаральда Маддадсона. Його піднесення завершилося поразкою і смертю в битві при Флорвазі в околицях Бергена в 1194 році.
Піднесення баглерів У 1197 році виникла найсерйозніша загроза режиму Сверріра. Кілька впливових опонентів Сверріра, включаючи єпископа Осло Ніколаса Арнесона, який був зведеним братом короля Інге Горбатого, і архієпископа Ейріка Іварсона, зустрілися на ярмарку Галор в Сконе, що потім стала частиною Данії. Вони обрали своїм претендентом можливого сина Магнуса Ерлінгсона, малолітнього Інге Магнусона. Їх партія стала називатися баглерами від старонорвезького слова, що позначав єпископський посох. Війна між баглерами, що користувалися відкритою підтримкою церкви, і біркебейнерами зайняла решту правління