Атланти́чний океа́н, Атлантика — другий за величиною та глибиною океан на Землі, загальною площею 91,7 млн км². Займає близько 30 % поверхні планети та 39 % акваторії Світового океану. Океан поєднує дві найбільші частини світу, Старий і Новий світ. Серед його особливостей — вузька, але сильно видовжена з півночі на південь на 16 000 км форма подібна до літери S. Атлантичний океан — другий за глибиною (Пуерто-риканський жолоб, 8942 м) після Тихого. Середні глибини океану — 3926 м. На екваторі океан має найменшу ширину, на півночі й на півдні широко сполучається із холодними полярними водами Північного Льодовитого і Південного океанів. Межі з Індійським і Тихим океанами проведено умовно — від мисів на південних краях Африки і Південної Америки по меридіанах до Антарктиди. Атлантичний океан лежить майже в усіх кліматичних поясах, окрім полярних. Акваторію океану поділяють на 16 окремих вимірів і велику кількість заток та бухт різної площі. Історично внутрішнє Середземне море поділяють на менші частини — окремі самостійні моря. Серед морів, окрім окраїнних (Карибське, Північне) багато внутрішніх (Балтійське, Середземне, Чорне, Азовське). Серед морів унікальне Саргасове море, берегами якому слугують лише морські течії. Міжпасатна протитечія близько 8° пн. ш. умовно поділяє океан на дві акваторії з відмінними й своєрідними природними умовами — Північну та Південну Атлантики.
Атлантичний океан був відомий мореходам ще з давніх часів, але його дослідження розпочалось із Добою великих географічних відкриттів. З XIX століття океан досліджують океанографічні експедиції провідних країн Європи і Америки, серед його дослідників присутні імена українців, що працювали як у складі російських і радянських морських експедицій, так і в національних наукових проєктах. Серед найвідоміших експедицій слід відзначити британську експедицію на судні «Челжер», німецьку на судні «Метр» та багаторічні дослідження радянського судна «Витязь», американської геофізичної обсерваторії в Ламонт-Догерті Колумбійського університету та гідрографічного бюро ВМС США.
Назва Першим з філософів античності термін «Атлантичний» вжив у своїх творах грецький історик V століття до н. е. Геродот, який писав, що «море, по якому плавають елліни, і те, що за Геркулесовими стовпами, називається Атлантіс» (від — Атлант). Назва походить від відомого у Стародавній Греції міфу про Атланта (Атласа), титана, що тримає на своїх плечах небесне склепіння у крайній західній точці Середземномор'я. Термін «Атлантичний океан» зустрічається в працях давньогрецького географа Ератосфена Кіренського (III століття до н. е.) і римського натураліста I століття Плінія Старшого (), але в тому, яку саме акваторію він позначав в давнину, вчені не впевнені досі. Можливо, так іменували лише акваторію між Гібралтарською протокою і Канарськими островами, що часто згадується як «Море Мороку», чи то через країнє західне положення, де сонце сідає за обрій, чи то через часту імлу (що її спостерігали перші мореплавці), яку викликають великі маси пилу, підняті вітрами з безкраїх просторів Сахари, або вулканічний попіл, що його вивергають вулкани Канарських островів.
У різний час окремі частини океану називали Західний океан, Північне, Зовнішнє море. На картах європейських мореплавців, складених в XVII столітті, фігурує назва Ефіопське море, оскільки термін «Ефіопія» за традицією застосовувався до всієї Африки на південь від Сахари (а до Ефіопської імперії застосовувався екзонім «Абіссінія»). Топонім Атлантика повернувся лише наприкінці XVIII століття.
Згідно українського правопису 1929 року (так званого харківського) унормовувався топонім Атланті́йський океа́н. За комуністичної окупації під час «нормалізації» української мови з російською узвичаїлось написання Атлантичний.
Історія дослідження
Історію дослідження Атлантичного океану умовно поділяють на 3 періоди. Перший період — до 1749 року (плавання фінікійців, карфагенян, Христофора Колумба, Джона Кабота, Фернана Магеллана та інших), коли зібрані відомості лише про розподіл суходолу і моря. Другий період, — 1749—1873, — одержані перші дані про температури води на різних глибинах (Джеймс Кук, Іван Крузенштерн, Юрій Лисянський та інші). Третій період — період комплексних океанографічних досліджень з кінця XIX століття триває дотепер. Сюди відносять експедиції на кораблях «Челленджер» (1872—1876), «Витязь» (1886—1889), «Метеор» (1925—1927, 1929—1938), «Діскавері II» (1931—1962), дослідження вчених СРСР, проведені під час Міжнародного геофізичного року 1957/1958 на кораблях «Обь», «Севастополь», «Ломоносов», та інші.
Задовго до Доби великих географічних відкриттів простори Атлантики борознили численні судна вікінгів, карфагенян, фінікійців, басків. Так плем'я басків оселилося на Піренейському півострові ще до появи на континенті індоєвропейських народів. Годуючись з рибальського промислу, але не маючи доступу до тихих бухт Середземного моря, баски досконально вивчили бурхливу Біскайську затоку. Не можна виключити, що за кілька століть до Колумба вони досягли «Землі в'яленої риби» (острів Ньюфаундленд) по той бік Атлантики, адже тамтешні води й донині відомі великими рибними запасами. У X—XI століттях нову сторінку у вивчення північної частини Атлантичного океану вписали нормани. На думку більшості дослідників доколумбових відкриттів, скандинавські вікінги першими не раз перепливали океан і досягали берегів американського континенту (Вінланду), відкрили Гренландію та Лабрадор.
Через кілька століть експедиції Христофора Колумба нанесли на карту багато островів Карибського басейну і величезний материк, пізніше названий Америкою. Англійці не забарилися спорядити до північно-східних берегів Нового світу декілька дослідницьких експедицій, які зібрали цінні відомості, а 1529 року іспанські картографи склали карту північної частини Атлантики, що омиває західні береги Європи і Африки, і позначили на ній небезпечні мілини й рифи. Наприкінці XV століття суперництво між Іспанією і Португалією за панування в Атлантиці загострилося настільки, що в конфлікт був змушений втрутитися Ватикан. 1494 року був підписаний Тордесільяський договір, яким уздовж 48—49 ° західної довготи встановлювався «Папський меридіан». Усі землі на захід від нього були віддані Іспанії, а на схід — Португалії. У XVI столітті в міру освоєння колоніальних багатств Атлантику почали регулярно борознити кораблі, що перевозили до Європи золото, срібло, дорогоцінні камені, перець, какао та цукор. До Америки тим же шляхом доставляли зброю, тканини, спиртне, продукти і рабів для робіт на плантаціях бавовни та цукрової тростини. Відтак, впродовж XVI—XVII століть у цих краях ширився піратський промисел і каперство, а багато відомих піратів, таких як Джон Гокінс, Френсіс Дрейк і Генрі Морган, вписали свої імена до історії.
Перші спроби вивчення морського дна були зроблені 1779 року поблизу берегів Ютландського півострова, а початок серйозним науковим дослідженням поклала в 1803—1806 роках перша російська навколосвітня експедиція під керівництвом морського офіцера балтійського німця Івана Крузенштерна та українця Юрія Лисянського. Учасники подальших походів провели заміри температури та питомої ваги води на різних глибинах, взяли проби прозорості води і встановили наявність підводних течій. Під час експедиції уперше було застосовано батометр. Тоді ж англійці зробили цілий ряд успішних наукових експедицій. Впродовж 1817—1818 років Джон Росс здійснив плавання на судні «Ізабелла», 1839—1843 — його племінник Джеймс тричі плавав в Антарктику на суднах «Еребус» і «Терор». Переломною подією в історії підводних досліджень стала поява 1845 року нового донного зонда, сконструйованого Джоном Бруком. Протягом 1868—1876 років Королівське географічне товариство Великої Британії організувало ряд океанографічних експедицій під керівництвом професора Единбурзького університету лорда Чарльза Томсона на судні «Челленджер». У другій половині XIX і початку XX століть були проведені систематичні дослідження в Мексиканській затоці і Карибському морі. Не менш цінні наукові результати принесла експедиція Еріха фон Дригальського на судні «Гаус» (1901—1903), учасники якої провели ретельні вимірювання в північно-східній та південно-східній частині Атлантики.
1899 року на Міжнародній океанографічній конференції у Стокгольмі було ухвалено розпочати створювати батиметричну карту океану в масштабі 1:10 000 000 (перші карти такого типу з'явилися ще в середині XIX століття). У першій половині XX століття Німеччиною («Метеор» 1925—1927 років), Британією, США і Росією («Витязь» 1949—1979 років) було здійснено ряд наукових експедицій, за підсумками яких учені отримали детальне уявлення про Серединно-Атлантичний хребет. 1968 року американське судно «Гломар Челленджер» провело дослідження підводних тріщін у земній корі. Впродовж 1971—1980 років була успішно реалізована програма Міжнародної декади океанографічних досліджень. Багаторічні океанографічні дослідження проводяться на американській геофізичній обсерваторії Колумбійського університету в Ламонт-Догерті та Гідрографічним бюро ВМС США.
Геологія
Атлантичний океан — наймолодший океан Землі. На його дні відсутні гірські породи палеозойської ери. Вік гірських порід на дні океану збільшується від осі серединно-атлантичного хребта до берегів, від свіжевилитих базальтових лав до порід віком 150 млн років поблизу берегів Північної Америки і Європи. Ложе океану утворилось внаслідок тектонічніх розколів прадавнього суперконтиненту Пангея. Уздовж серединної лінії дна океану на 17 тис. км протягнулась частина планетарної системи серединно-океанічних хребтів. Вершини хребта сягають висоти до 4000 м, окремі вершини підіймаються вище рівня води і утворюють на нетривалий час (у геологічному розумінні) вулканічні острови. У центральній частині хребта — рифтова долина, межа між літосферними плитами (Північно- і Південноамериканською із заходу, Євразійською і Африканською зі сходу, Антарктичною з півдня). Тут відбувається спрединг (розсування) літосферних плит, що супроводжується активною вулканічною діяльністю (підводне виверження базальтових лав нарощує краї плит, що поступово рівномірно розсуваються одна від одної, приблизно зі швидкістю росту людських нігтів — 2 см на рік) землетрусами, гідротермальними проявами (чорні та білі курці). Хребти також порізані повздовжними до центральної рифтової долини розломами земної кори (Атлантіс, Романш).
Рельєф дна Рельєф дна Атлантичного океану складний. Рельєф дна Атлантичного океану, як і Тихого, є продовженням рельєфу материків. Наприклад, на шельфі Ґренландії поширені давні форми рельєфу, створені льодовиком. Численні затоплені річкові долини простежуються також на дні океану. Особливе місце посідає серединно-океанічний хребет, який перетинає океан з півночі на південь і складається з чотирьох окремих частин: Рейк'янеса, Північно- і Південноатлантичного, Африкансько-Антарктичного. В плані воно має S-подібну форму. Пересічна глибина над хребтами від 900 до 2700 м. Майже через увесь серединно-океанічний хребет простягається величезна поздовжня розколина земної кори — рифт. Його глибина досягає майже 2 км, ширина — до 30 км. Він розчленований численними поперечними розколинами, найглибша з яких — близько 8 км. До них тяжіють центри землетрусів та підводних вулканів, які часто височіють над поверхнею океану, як вулканічний острів Ісландія.