Карфаге́н, також Картаге́на (фінік. Qart-ḥada(št), , ) — фінікійська держава зі столицею в однойменному місті, яка існувала в давнину на півночі Африки, на терені сучасного Тунісу. Назва Qart-ḥadašt (у пунічному записі без голосних Qrtḥdšt) перекладається з фінікійської мови як «Нове місто». Латинська назва фінікійців-карфагенян — Poeni або Puni (звідси — Пунічні війни).
Карфаген заснували колоністи з фінікійського міста Тір в IX ст. до н. е. Існує дві прийняті дати заснування Карфагена: 825—823 до н. е. або 814—813 до н. е., при цьому в літературі частіше наводять останню дату.
Згідно з переказами, місто заснувала цариця Дідона, котра втекла з міста Тір після того, як її брат Пігмаліон, цар Тіра, убив її чоловіка Сіхея, щоб заволодіти його багатством. Протягом всієї історії Карфагена жителі міста славилися діловою хваткою. Згідно з легендою про заснування міста, Дідона домовилася з місцевим племенем купити стільки землі, скільки покриє бича шкура. Вона розрізала шкуру на вузькі паски і, зробивши з них коло, заволоділа великим пагорбом. Тому поставлена на цьому місці цитадель мала назву Бірса, що означає грецькою «шкура» (можливо, хибна етимологія).
Після падіння фінікійського впливу в Західному Середземномор'ї Карфаген перепідпорядковує собі колишні фінікійські колонії завдяки вигідному географічному положенню. До III ст. до н. е. він стає найбільшою державою на заході Середземного моря, підпорядкувавши Південну Іспанію, узбережжя Північної Африки, велику частину Сицилії і Сардинії, Корсику. Після Пунічних воєн проти Риму Карфаген втратив свої завоювання і був зруйнований у 146 році до н. е., його територію перетворили на римську провінцію Африка. Юлій Цезар запропонував заснувати на його місці колонію, що і зробили після його смерті.
У 420—430-ті роки Західна Римська імперія втратила контроль над провінцією внаслідок сепаратистських заколотів і захоплення германським плем'ям вандалів, що заснували своє королівство зі столицею в Карфагені. Після завоювання Північної Африки імператором Візантії Юстиніаном місто Карфаген стало столицею Карфагенського екзархату. Остаточно втратило своє значення після завоювання арабами наприкінці VII століття.
Розташування
Карфаген був заснований на мисі з виходами до моря на півночі і півдні. Розташування міста зробило його лідером морської торгівлі Середземномор'я. Всі судна, що перетинають море, неминуче проходили між Сицилією і узбережжям Тунісу.
У межах міста були вириті дві великі штучні гавані: одна для , здатна вмістити 220 військових кораблів, інша для комерційної торгівлі. На перешийку, що розділяв гавані, була побудована величезна башта, оточена стіною.
Протяжність масивних міських стін становила 37 кілометрів, а висота в деяких місцях досягала 12 метрів. Більшість стін було розташована на березі, що робило місто неприступним з боку моря. Місто мало величезний цвинтар, культові місця, ринки, муніципалітет, вежі й театр. Воно було розділене на чотири однакових житлових райони. Посередині міста стояла висока цитадель, яка називалася Бірса. Карфаген був одним з найбільших міст в елліністичні часи (за деякими оцінками, більшою була тільки Александрія) і числився серед найбільших міст давнини.
Державний устрій Точний характер державного устрою Карфагену складно визначити через мізерність джерел. Разом з тим, його політичну систему описували Арістотель і Полібій.
Влада в Карфагені була в руках аристократії, розділеної на ворогуючі аграрну і торгово-промислову фракції. Перші були прихильниками територіальних розширень в Африці і противниками експансії в інших регіонах, чого дотримувалися члени другої групи, яка старалася спиратися на міське населення. Державну посаду можна було купити.
Найвищим органом влади була рада старійшин, на чолі якої стояли 10 (пізніше 30) осіб. На чолі виконавчої влади стояли два суфети, подібні римським консулам, які обиралися щорічно. Карфагенський сенат володів законодавчою владою, кількість сенаторів — приблизно до трьохсот, а сама посада була довічною. Зі складу сенату було виділено комітет з 30 членів, який вів усю поточну роботу. Народні збори формально також відігравали значну роль, але фактично до них зверталися рідко, у разі розбіжностей між суфетами і сенатом.
Приблизно в 450 році до н. е. з метою створити противагу прагненню деяких родів (особливо роду Магонідів) отримати повний контроль над радою старійшин була створена рада суддів. Вона складалася з 104 осіб і спочатку повинна була судити інших посадових осіб після закінчення терміну їхніх повноважень, але згодом займалася контролем і судом.
Від підлеглих племен і міст Карфаген отримував поставки військових контингентів, виплату великого податку в грошовій або натуральній формі. Така система давала Карфагену істотні фінансові кошти й можливість створити сильну армію.
Релігія
Хоча фінікійці жили розрізнено по всьому Західному Середземномор'ю, їх об'єднували спільні вірування. Карфагеняни успадкували ханаанську релігію від своїх фінікійських предків. Щорічно протягом століть Карфаген відправляв посланців у Сур для здійснення там жертвопринесення в храмі Мелькарта. У Карфагені головними божествами були Ваал-Хамон, чиє ім'я означає «господар-жаровик», і Таніт, яку ототожнюють з Астартою.
Найбільш сумнозвісною особливістю релігії Карфагену було принесення в жертву дітей. Згідно зі словами Діодора Сицилійського, у 310 році до н. е., під час атаки міста, щоб утихомирити Ваал-Хамона, карфагеняни принесли в жертву понад 200 дітей зі знатних родин. Принесення невинної дитини в жертву спокути вважалося найбільшим актом умилостивлення богів. Очевидно, цей акт був покликаний забезпечити добробут як сім'ї, так і суспільства.
У 1921 році археологи виявили місце, де були знайдені кілька рядів урн з обвугленими рештками як тварин (їх приносили в жертву замість людей), так і маленьких дітей. Місце назвали Тофет. Поховання знаходилися під стелами, на яких були записані прохання, що супроводжували жертвопринесення. Підраховано, що в цьому місці знаходяться останки понад дітей, принесених у жертву всього лише за 200 років.
Однак у теорії про масові дитячі жертвопринесення в Карфагені є і противники. У 2010 році група міжнародних археологів вивчила матеріал із 348 похоронних урн. Виявилося, що близько половини всіх похованих дітей були або мертвонародженими (щонайменше 20 %), або померлими незабаром після пологів. Лише кілька похованих дітей мали вік від п'яти до шести років. Таким чином, дітей кремували і ховали в церемоніальних урнах незалежно від причини їхньої смерті, яка не завжди була насильницькою і відбувалася на жертовнику. Дослідження також спростувало легенду про те, що карфагеняни приносили в жертву перше народжене немовля чоловічої статі в кожній родині.
Соціальна система Все населення за своїми правами поділялося на кілька груп за етнічною ознакою. У найважчому становищі перебували лівійці. Територія Лівії була розділена на області, які підпорядковувалися стратегам, податки були дуже високі, їхній збір супроводжувався всілякими зловживаннями. Це призводило до частих повстань, які жорстоко придушувалися. Лівійців насильно набирали в армію — надійність подібних підрозділів, звичайно ж, була дуже низькою. Сикули — сицилійські жителі — становили іншу частину населення; їхні права у сфері політичного управління були обмежені «сидонським правом» (його зміст невідомий). Сикули, однак, користувалися свободою торгівлі. Вихідці з фінікійських міст, приєднаних до Карфагену, користувалися повними цивільними правами, а решта населення (вільновідпущеники, переселенці — словом, не фінікійці) аналогічно сикулам — «сидонським правом».
Щоб уникнути народних хвилювань, найбідніше населення періодично висилали в підвладні області.
Управління залежними територіями карфагеняни здійснювали інакше, ніж римляни. Останні надавали завойованому населенню Італії деяку частку внутрішньої самостійності і звільняли його від сплати будь-яких регулярних податків.
Економіка Місто лежало в північно-східній частині нинішнього Тунісу, в глибині великої затоки, недалеко від гирла Багради, що зрошувала родючу рівнину. Тут проходили морські шляхи між східним і західним Середземномор'ям, Карфаген став центром обміну ремісничих виробів Сходу на сировину Заходу і Півдня. Карфагенські купці торгували пурпуром власного виробництва, слоновою кісткою і рабами з Судану, страусиним пером і золотим піском з центральної Африки. В обмін надходило срібло і солона риба з Іспанії, хліб з Сардинії, оливкова олія і грецькі художні вироби з Сицилії. З Єгипту і Фінікії в Карфаген йшли килими, кераміка, емаль і скляні намиста, на які карфагенські купці міняли цінну сировину в тубільців.
З III ст. до н.е. карфагеняни також експортували фарбовані тканини, килими, модні прикраси, амулети, розписні страусині яйця, скло, зброю, кераміку, посуд, парфумерію. Імпортували товари карфагеняни переважно зі своїх колоній та підвладних областей: зерно з Сардинії, вино і оливкову олію — з Сицилії, рибу — з Мавретанії. На Сардинії вони вирощували льон і оливки, споруджували скляні заводи. Мальта під владою карфагенян перетворилася на великий торговий центр.
Крім торгівлі, в економіці міста-держави важливу роль відігравало сільське господарство. На родючій рівнині Багради лежали великі маєтки карфагенських землевласників, що обслуговувалися рабами і місцевим лівійським населенням, які перебували в залежності кріпацького типу. Дрібне вільне землеволодіння, мабуть, не відігравало в Карфагені скільки-небудь помітної ролі. Праця карфагенянина Магона про сільське господарство у 28 книгах була згодом перекладена латинською мовою за наказом римського сенату.
Основними сільськогосподарськими культурами були пшениця і ячмінь. У лівійських володіннях оброблялися стручкові рослини, капуста, спаржа, артишоки, латук і прянощі (лівійський перець, коріандр). Вирощували також льон і марену, що використовували для фарбування тканин. На Мальті були плантації бавовнику. Найпоширенішими фруктовими деревами були інжир, фінікова пальма (її зображення зустрічаються на карфагенских монетах і численних стелах) і гранат (римляни називали плоди граната «пунічними яблуками»). Починаючи з V століття до н. е. фініки вирощували на територіях, прилеглих до Сахарі, де було багато оаз, а також на захід від Утіки. Після 400 року до н. е. в Лівії і на атлантичному узбережжі Африки широко поширюється виноградарство, карфагеняни обробляють виноград також на Піренейському півострові і Сицилії. також в значній кількості стали висаджуватися оливкові дерева. Ці продукти в свою чергу становили основу карфагенської кухні.
Карфагенські купці постійно шукали нові ринки. Приблизно в 480 році до н. е. мореплавець Гімількон висадився в Британії на берег сучасного півострова Корнуолл, багатого оловом. А через 30 років Ганнон, виходець з впливової карфагенської сім'ї, очолив експедицію з 60 кораблів, на яких було чоловіків і жінок. Людей висаджували в різних частинах узбережжя, щоб вони засновували нові колонії. Не виключено, що, пропливши через Гібралтарську протоку і далі на південь вздовж західного узбережжя Африки, Ганнон досяг Гвінейської затоки і навіть берегів сучасного Камеруну.
Вирощували велику та дрібну рогату худобу. У лівійців, нумідійців та мавританців скуповували слонів, коней, верблюдів. Розводили свійську птицю — курей, гусей, цесарок і навіть страусів, яких тримали заради яєць. Було поширене також бджільництво, у великій кількості вироблявся віск.
У володіннях були численні копальні, де добувалися свинець, олово, залізо, срібло. Було розвинено металургію. Найбільшими поклади були на Сицилії, Сардинії та Піренейському півострові. Після поразки у Першій і Другій Пунічних війнах Карфаген втратив тамтешні копальні. За цих обставин став розробляти поліметалічні руди біля річки Меджерда, міста Тігібба, на горі Кеббауч. Центрами обробки металів стали Карфаген і Утіка.