Ву́лиця Петра́ Дороше́нка — одна з центральних вулиць міста Львова у Галицькому районі. Сполучає проспект Свободи з вулицею Степана Бандери, утворюючи перехрестя з вулицями Словацького, Бібліотечною та площею Шашкевича. Прилучаються вулиці Банківська, Костюшка та Каменярів.
Назва початок XVI — XVI століття — Мікульчинська, оскільки того часу ця дорога вела до маєтку пані Мікулинської, розташованого у верхній частині сучасної вулиці Дорошенка; XVI століття — 1535 — Міхелькунчовська; 1535 — 1871 — Сикстуська або Сікстускенґассе, на честь Еразма Сикста, доктора медицини, відомої постаті середньовічного Львова, його фільварок був біля костелу Святої Марії Магдалени; 1871 — 1938 — Сикстуська; 1938 — 1941 — Оборони Львова (верхня частина); 1938 — 1940 — Сикстуська (нижня частина); 1940 — серпень 1941 — Жовтнева, на честь жовтневої революції (перевороту) 1917 року; серпень — листопад 1941 — Сикстуська; листопад 1941 — липень 1944 — Сикстусштрассе; липень — грудень 1944 — Сикстуська; грудень 1944 — 1992 — Жовтнева; з 1992 — Петра Дорошенка, на честь гетьмана Петра Дорошенка, визначного українського військового, політичного та державного діяча.
Історія Історія вулиці Дорошенка починається з 1470 року. У документах того часу згадується якийсь «лан Зиндріха». Це була ділянка землі у верхній частині вулиці, яка належала пані Мікулинській, або Мікулині. Дорога, що вела до цього маєтку, й послужила основою теперішньої Дорошенка.
Із 1535 року вулиця існує як Сикстуська або Сікстускенґассе. Назва походить від прізвища Еразма Сикста, доктора медицини, відомої постаті середньовічного Львова, його фільварок розташовувався біля костелу Святої Марії Магдалени. Вулиця називалася Сикстуською незмінно з 1871 року. Перед Другою світовою війною, у 1938 році, її ділянка від Головної пошти до вулиці Леона Сапеги (сучасна Степана Бандери) отримала назву Оборони Львова.
У грудні 1940 року вулиця отримала назву Жовтнева. Ще зафіксовано такий факт: коли в 1944 році було проведено часткове перейменування вулиць, Жовтневої в списках не було.
У верхній частині вулиці в XVII столітті були побудовані арсенал Сенявських і монастир домініканок з костелом Святої Магдалини, які утворили фортифікаційну ділянку на захід від міських укріплень. У XVIII столітті верхня частина вулиці належала князю Августу Чорторийському: тут розташовувався його палац, у якому в листопаді 1792 року зупинявся Тадеуш Костюшко. Від давніх володінь князя Чорторийського залишився тільки арсенал Сенявських, збудований 1639 року відомим інженером-фортифікатором П. Ґродзицьким. На початку XIX століття споруду придбала родина Баворовських. Наприкінці століття граф Віктор Баворовський розмістив у давньому арсеналі свою унікальну бібліотеку та колекцію мистецтва, нині тут є відділ мистецтв львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника НАН України.
До кінця XVIII століття нижню частину вулиці займали багнисті місця і болота, де львів'яни полювали на диких качок. Ці ділянки почали швидко забудовуватися в середині XIX століття після знесення міських стін та формування майбутніх площі Міцкевича та проспекту Свободи.
У XIX столітті верхня частина Сикстуської вважалася далекою від міста, сюди приїжджали на відпочинок. Велика ділянка землі непарної сторони вулиці разом із садом займав костел і монастир домініканок, а після ліквідації ордену в 1792 році цю нерухомість посіла греко-католицька духовна семінарія.
Частину цієї ділянки у 1890 році зайняли будівля Головпоштамту та новий будинок семінарії. Вдало були виконані житлові будинки № 45-61 (архітектор Якуб Менкер) та № 60-71 (архітектор Вітольд Мінкевич), які утворили лінію одностильових будинків з яскравими індивідуальними рисами. Комфортабельність цих будинків (зручне планування, висота стелі, співвідношення житлової і функціональної площі) зумовило те, що після остаточного приєднання Львова до УРСР у 1944 році значну частину житла тут зайняли обласні керівники високого рангу.
У 1894 році по нижній частині Сикстуській проклали лінію електричного трамваю від залізничного вокзалу до Гетьманських валів, звідки вона розгалужувалася до Галицької крайової виставки на Софіївці та через площу Ринок на Личаків.
До 1939 року на вулиці Сикстуській перебувало кілька польських видавництв і редакцій газет: офіційні газети «Wiadomości Gminne», «Gazeta kościelna» і «Głos prawa», газети «Wschód», «Zorza nowa».
Під час другої світової війни дві будівлі в нижній частині вулиці були зруйновані через бомбардування. Ділянка, що звільнилася, стояла пусткою, частково була зайнята будівлею — «пеналом» офісної будівлі, де розташовані служби Львівської філії АТ «Укртелеком» та трамвайної зупинкою. За радянських часів у верхній частині вулиці також було споруджено будівлю Львівського медичного училища (нині — Львівська медична академія імені Андрея Крупинського).
Досі зберігається привабливість запрограмованого архітекторами європейського рівня комфорту — і вважалися ці помешкання чи не найпрестижнішими та найбільш комфортними. Понині надалі їхня ціна залишається досить високою.
В літературі У романі сучасної української письменниці Ганни Медвідь «Маґда, батькова дочка» єдиною точною географічною локацією можна вважати кафе на вулиці Жовтневій (радянська назва вулиці Дорошенка):Медвідь Г. Маґда, батькова дочка. — Львів: ЛА «Піраміда», 2007. — С. 41.
Будинки № 1 — житловий триповерховий будинок з торговими приміщеннями (магазинами) на першому поверсі. Пам'ятка архітектури місцевого значення під охоронним № 88-м. За брамою кам'яниці № 6 починався колишній Пасаж Гаусмана (тепер це проїзд Крива Липа). № 7 — Кам'яниця, збудована у 1914 році за проєктом архітектора Юзефа Авіна, майже позбавлена зовнішнього оздоблення, віщуючи прихід у наступних десятиріччях епохи функціоналізму. № 9 — Одна з перших львівських сецесійних кам'яниць збудована за проєктом Альфреда Захаревича або Івана Левинського для Германа Бака у 1899—1900 роках. За проєктом 1927 року. надбудовано третій поверх. Тут внизу була відома за радянських часів кнайпа «Рубці по-львівськи». Сюди приходили поласувати «львівською екзотикою» — флячками. Потім її переобладнали на популярний бар «Гарячі бутерброди», який весною 2008 року закрився.
№ 11 — «Дім Шопена», споруджений у 1898 році для Сабіни Гершелес за проєктом архітектора Карела Боубліка. Будинок прикрашає погруддя Фридерика Шопена (автор ймовірно скульптор Броніслав СолтисBiriulow J. Rzeźba lwowska od połowy XVIII wieku do 1939 roku: Od zapowiedzi klasycyzmu do awangardy. — Warszawa: Neriton, 2007. — S. 168. — ISBN 978-83-7543-009-7. ), що було не лише виразом уподобань власників кам'яниці, але й своєрідною рекламою фірми фортепіано та музичних інструментів Гошелеса. Навпроти був теж великий магазин музичних інструментів який провадила фірма Йозефа Векслера. Цій фірмі належали теж музичні магазини на центральних вулицях Кракова і Варшави. А в попередній кам'яниці, на місці якої збудували «Дім Шопена», у 1843 році був перший у Львові салон фотографії (дагеротипії) Йосифа Польмана.
№ 13 — триповерховий житловий будинок на розі з вулицею Банківською. У 1886 році проведена реконструкція будинку з надбудовою третього поверху за проєктом архітектора Ігнатія Віняжа. № 14 — будинок першої половини XIX століття, у 1860—1890-х роках належав родині Пензіас. У 1898 році перебудований у неоренесансному стилі за планами Міхала Фехтера. У 1910 році власник будинку суддя Адольф Кассерн замовив перебудову будинку. Перший проєкт у 1911 році створив Генрик Сальвер, але спорудження завершилося у 1912 році за остаточними планами Юзефа Авіна у стилі раціональної сецесії (нижні поверхи) та модерну (верхні поверхи та аттик). Скульптурний декор з музичною алегорією (арфа) виконав скульптор Зигмунт Курчинський. У міжвоєнний період на першому поверсі будинку містилися прокат фільмів «Проектор», крамниця ювелірних виробів і годинників та купівля золота, срібла та дорогоцінних каменів Генрика ҐуттерманаIlustrowany informator miasta Lwowa… — S. 57., також офіс фірми з монтажу електромереж «Контакт». У 1950-х роках тут було ательє з пошиття хутряного одягу, ремонт взуття, потім перукарня «Краса», яка проіснувала до початку 2000-х років. На початку 2000-х років перукарня припинила своє існування, а натомість у цих приміщеннях відкрилися салон гральних автоматів та салон музики «Музика на всі смаки». Станом на 2026 рік приміщення на першому поверсі будинку займають магазин взуття та аксесуарів «Estro» та крамниця жіночого одягу «OLKO». У 2019 році у межах програми співфінансування реставрації історичних дверей і брам між Львівською міською радою та мешканцями, цього для будинку виготовлено нову браму, за проєктом розробленим спільно архітекторами ЛКП «Археологічно-архітектурна служба м. Львова» та майстром-реставратором Ростиславом Малецьким. Нова брама встановлена на місці неавтентичної брами, що була виготовлена у радянський період на заміну автентичній. № 15 — наріжний житловий будинок з вулицею Банківською, у периметральній забудові вулиці. Кам'яниця збудована для Юзефа Гаусмана у 1906—1907 роках за проєктом архітектора Зиґмунта Кендзєрського та Міхала Уляма, в деяких публікаціях автором проєкту зазначають архітектора Тадея Обмінського. На першому поверсі будівлі містились популярна кав'ярня «Сан-Сусі» та крамниця галантереї братів ПастернаківIlustrowany informator miasta Lwowa… — S. 56.. Яскравий приклад львівської житлової архітектури початку XX століття, одна з найкращих сецесійних будівель міста. № 16 — житловий будинок у периметральній забудові вулиці збудований у 1890-х роках. Автор проєкту невідомий. В будинку мешкав у 1910—1912 роках відомий єврейський художник Вільгельм Вахтель. № 17 — житловий будинок у периметральній забудові вулиці споруджений у 1894—1895 роках. Автор проєкту невідомий. Власником будинку від 1905 року був відомий політик Давид Абрагамович (у 1907—1909 роках — міністр справ Галичини). В будинку мешкав також відомий колекціонер та зберігач фондів Львівського історичного музею Станіслав Заревич. № 19 — будинок збудували у 1909 році у необароковому стилі з елементами модерну за проєктом Володимира Підгородецького для банкіра Едварда Ландау. Шість скульптур із штучного каменю на фасаді виконав скульптор Петро Війтович. Це алегоричні зображення «Війни», «Миру», «Науки», «Мистецтва», «Праці» і «Торгівлі». Авторство Війтовича встановлене завдяки обстеженню, проведеному у 1990-х роках. Попередній будинок на цьому місці був споруджений 1888 року за проєктом Якуба Кроха. У 1940-1950-х роках тут містилася типографія львівської залізниці. На розі вулиць Дорошенка № 20 та Костюшка, 1 розташована сецесійна будівля колишнього готелю — «Народна Гостиниця». Його збудували у 1904—1906 роках за проєктом архітектора Тадея Обмінського. № 22 — житловий будинок у периметральній забудові вулиці збудований 1927 році, з незначним відступом від червоної лінії. Побудований за проєктом 1925 року архітектора Соломона Кайля для Бернарда Тайна. За проєктом архітектора Юзефа Авіна надбудований четвертий поверх.