Вогнепа́льна збро́я — зброя, в якій для викидання снаряду (кулі, міни) з каналу ствола використовується сила тиску газів, що утворюються при згорянні метальної вибухової речовини (пороху) або спеціальних горючих сумішей. Поєднує в собі засоби безпосереднього ураження (снаряд, міна, куля) і пристрої їх метання (гармата, міномет, кулемет, гвинтівка, пістолет тощо). Вогнепальна зброя ділиться на стрілецьку (пістолети, гвинтівки, автомати, кулемети), артилерійську (гаубиці, гармати, міномети) та гранатометну. За наявністю гвинтових нарізних каналів у стволі, вогнепальну зброю ділять на гладкоствольну та нарізну.
Артилерійська вогнепальна зброя призначається для ураження різноманітних цілей, що знаходяться на значній відстані, перебуває на озброєнні сухопутних військ, авіації та флоту. До неї відносяться: наземні нарізні, у тому числі самохідні і саморушні артилерійські системи різних типів (гармати, гаубиці, гармати-гаубиці, гаубиці-гармати, мортири); нарізні та гладкоствольні безвідкатні гармати; нарізні та гладкоствольні міномети; зенітні гармати, у тому числі автоматичні; авіаційні автоматичні гармати; нарізні та гладкоствольні танкові гармати; морська артилерія. До артилерійської вогнепальної зброї також відносять реактивні системи залпового вогню.
Стрілецька зброя перебуває на озброєнні всіх видів збройних сил, застосовується в ближньому бою для ураження відкрито розташованих цілей. Вона включає пістолети, гвинтівки, автомати, кулемети (ручні, станкові, великокаліберні). До стрілецької зброї також належить мисливська та спортивна вогнепальна зброя.
Гранатомети відносять до засобів ближнього бою.
Поява вогнепальної зброї
Передумови До появи вогнепальної зброї людство використовувало метальну зброю, що випускала снаряди за допомогою м'язової сили, як праща, чи механічних сил: лук, арбалет та метальні машини. Вогонь також слугував за зброю — ще за Античності люди використовували різномінітну запалювальну зброю на основі смол, лігроїну, сірки тощо, як то підпалені стріли, , брандери тощо. Однією з найвідоміших таких технологій був грецький вогонь, який виник у VII столітті у Візантії. Для грецького вогню використовували сифони, що за допомогою помпи викидали вогонь на деяку відстань, подібно до сучасних вогнеметів.
Головною передумовою для вогнепальної зброї була поява димного пороху. Найімовірніше, він виник у Китаї близько середини IX століття, та з XI—XII століття, за допомогою старань династії Сун, активно застосовувався в бойових діях. Ранній китайський порох мав здебільшого запалювальний характер, а не вибуховий, і його застосовували для запалювальних бомб, снарядів для катапульт і вогневих стріл. По-справжньому з металевими стінками вперше задокументована на початку XIII століття під час сунсько-цзінських війн.
Прототипи вогнепальної зброї Вогнепальна зброя в сучасному сенсі — це така зброя, що використовує вибухову речовину для метання снаряда. Це поняття не тотожне зброї, що покладається на дію вогню, як середньовічні вогнемети. Прототипом вогнепальної зброї був вогневий спис (火槍, хо цян) — держак, до кінця якого прикріплена трубка з порохом, що при підпаленні викидає вогонь уперед. Початково це була не дуже ефективна зброя, однак з часом покращувалась потужність порохових сумішей, вогневі списи збільшувались і міцнішали, в певний час до них почали додавати керамічну чи металеву картеч. Ствол не був герметичний, картеч просто викидалась зі ствола при пострілі разом з вогнем. Історики назвали таку прото-вогнепальну зброю ковіативною (). Вона була здатна завдавати істотної шкоди, однак була слабка й недалекобійна. Наприклад, в одній битві цзіньці застосовували списи з кількох шарів паперу, набиті порохом і шматками заліза. За свідченнями, ця зброя вивергала полум'я на відстань близько 3 метрів.
Перше зображення дечого схожого на вогневий спис датоване ще 950 роком, короткі згадки були в одному сунському тексті 1000 року та в «Уцзін Цзун'яо» (1044 рік), однак з огляду на тогочасні якості пороху, така зброя навряд чи могла мати яку-небудь ефективність. Перша відома згадка про застосування вогневого списа трапляється в описі (нині Аньлу) 1132 року. Місто було під добре організованою облогою. Цзінь застосовували катапульти та порох, перекрили місту постачання, збудували облогові вежі. Комендант міста вдало тримав облогу, а коли вежі наблизились до стін, атакував наступаючі війська піхотою. Його вояки були озброєні вогневими списами та іншою зброєю для атак на піхоту, а вежі пізніше знищували підпаленими фашинами. Історик Пітер Лордж () відзначив, що слово на позначення пороху в той час змінилось. Якщо раніше це були «вогнева речовина» (хо яо), то тепер це стали «вогнева бомбова речовина» (火炮藥, хо пао яо), що може вказувати на більш нестабільну (вибухову) суміш з більшим вмістом селітри.
Упродовж кінця XII—XIII століття вогневі списи породили низку споріднених знарядь більших розмірів, які історики називають «вивержувачами» (). Їх зазвичай монтували на станках або возах. Компендіум (1350—1412) містить значну кількість подібних описів з екзотичними назвами, причому деякі з них випускали не лише вогонь, але й отруйні речовини, пісок, шматки порцеляни чи свинцю абощо. Відомо про такі, що могли навіть метати вибухові чи отруйні бомби. У часи монгольсько-сунських війн вогневі списи та вивержувачі набули значного поширення.
Рання вогнепальна зброя в Китаї В одному китайському звіті 1257 року згадано «вогнеметну трубку» (突火筒, ту хо тун), а двома роками пізніше — «вогнеметний спис» (突火槍, ту хо цян), зроблений з бамбука, та снаряд з пижем. Це, можливо, найперший зафіксований опис кулі як снаряда вогнепальної зброї. Однак повноцінна гармата вимагала б міцнішого матеріалу, ніж бамбук. Точний час переходу до металевих стволів не задокументований, оскільки династія Юань (1260—1368) залишила доволі мало письмових свідчень; серед істориків є консенсус, що він мав відбутись близько 1280-х років.
Археологічні знахідки подають дещо неоднозначну картину. Найдавніша точно датована гармата, знайдена в Шанду у Внутрішній Монголії, виготовлена 1298 року. Вона була невеликого розміру, типово для свого часу: вага близько 6 кг і довжина 35 см. На ній нанесено дату й серійні позначення — отже, це вже результат певної систематизації та серійного виробництва, яким мали передувати роки досліджень. Існують і давніші зразки без точного датування. Для однієї з гармат, знайденої в Хейлунцзяні, контекст дає підстави для датування близько 1288 року, коли юаньці придушували місцеве повстання. Однак 1980 року китайські археологи віднайшли в Ганьсу 108-кг бронзову гармату, контекст якої свідчить про її походження з династії Західна Ся та 1214—1227 років. Гармата мала калібр близько 120 мм, а всередині неї знайдено 90-мм залізне ядро та 100 грамів пороху. Пізніше неподалік знайшли меншу гармату з аналогічним контекстом. Ці зразки мали неоднорідне лиття й примітивну будову. Таким чином, неможливо встановити точний час появи гармат, однак це достеменно відбулось протягом XIII століття.
Масове застосування вогнепальної зброї відіграло ключову роль у становленні династії Мін (1368—1644) та її експансії. Ранній період Мін відзначався широким асортиментом порохової зброї: вогневі стріли, вогневі списи, ручні гранати, бомби для метальних машин, ручниці, гармати, вогнемети, ракети (в тому числі установки, що запускали десятки ракет), наземні та морські міни. Гармати XIV та XV століть в основному мали протипіхотне призначення й були невеликі за розміром, від 2—3 до 26 кг, хоча існували й більші гармати вагою до 75 кг. Китайці не розробляли облогових гармат, оскільки були непробивні для гармат будь-якого розміру: вони будувались навколо землебитного валу, обкладеного каменем, і могли сягати до 20 метрів завтовшки. Мінці змогли ефективно інтегрувати вогнепальну зброю у китайські військові й державні традиції, що включали муштру та , які зародились ще в Період протиборчих держав (475—221 роки до н.е.). На 1380 рік гармаші становили 10% війська, на 1430-ті — 1440-ві частка гармашів досягла 20%, а на 1466 — 30%. Показник у 30% вояків з вогнепальною зброєю в Європі був досягнутий лише в середині XVI століття. Поява вогнепальної зброї поза Китаєм
Уперше існування гармат у Європі засвідчено у флорентійському документі 1326 року. Вогнепальна зброя поширювалася по Європі з південних регіонів. У Німеччині вона з'явилася в 1374 році, в Москві — в 1376—1382, у Литві в 1381—1382 роках, у Польщі — в 1383. Точне датування її появи в різних місцевостях утруднене тим, що історичні хроніки фіксують знакові події, а сама зброя надходила на озброєння раніше. Перші гармати були кованими, тобто виготовлялися зі скрученого листа товстого заліза.
На території сучасної України вогнепальна зброя з'явилася у 70—80-ті роки XIV ст. Вона потрапляла двома шляхами: з півночі від лицарів Тевтонського ордену за сприяння князів Гедиміновичів, і з півдня від генуезьких торговців, які доставляли її морем. Гармати вже були у війська Вітовта Кейстутовича під час його походу 1393 року на Поділля. У Львові 1404 року за наказом Владислава ІІ Ягайла почалося виготовлення власної вогнепальної зброї.
Розвиток вогнепальної зброї
Класифікація вогнепальної зброї
Класифікація за призначенням: бойова зброя, мисливська, спортивна — (також для підводного полювання): гвинтівка, рушниця; зброя особистого захисту (газові, травматичні пістолети і револьвери).
За наявністю нарізів в каналі ствола розрізняють нарізну та гладкоствольну зброю.
Вогнепальну зброю класифікують:
За типом механізму: Ґнотова зброя; Кременева зброя; Капсульна зброя; зброя під унітарний набій.
За способом вогню: одиночного вогню; чергового вогню (Автоматична зброя).
За типом заряджання: заряджання зі ствола; зброя, що заряджається із казенного боку.
За типом перезаряджання: самозарядна; автоматична.
Види вогнепальної зброї
Бойова нарізна вогнепальна зброя — зброя армійських зразків або виготовлена за спеціальними замовленнями (пістолети, револьвери, гвинтівки, карабіни, автомати, кулемети тощо). Пістолет Рушниця/Гвинтівка Пістолет-кулемет Автомат
Важке озброєння: Кулемет Гранатомет Міномет Гармата
Частини зброї: Ствол (люфа) Ударно-спусковий механізм Курок Шомпол Барабан
Артилерія
Гармата Гарма́та — тип артилерійської зброї, що відрізняється від інших представників ствольної артилерії (ствольних артилерійських систем), таких як гаубиця або мортира, більшим подовженням ствола, більшою початковою швидкістю снаряда, але меншим максимальним кутом піднесення. Умовною межею між гаубичним і гарматним стволом вважається його довжина у 25 калібрів. При довжині ствола менше 25-и калібрів зброя класифікується як гаубиця, при більшій — як гармата.
Основним призначенням гармат є вогонь за настильною траєкторією по об'єктах противника. Обстріл з гармат може вестися як із закритих позицій по неспостережуваних з вогневої позиції цілях (артилерійські батареї ворога, колони його військ на марші і в місцях зосередження, населені пункти), так і прямим наведенням — по танках, кораблях, фортифікаційних спорудах противника.
Типи гармат За призначенням: Авіаційна гармата Берегова гармата Корабельна гармата Протитанкова гармата Зенітна гармата Танкова гармата Залізнична гармата Атомна гармата — призначена для стрільби по наземних і морських цілях снарядами з ядерним зарядом. Одним з перших зразків таких систем була 280-мм гармата, виготовлена в США. У 1953 на полігоні в штаті Невада при випробуванні цієї гармати стріляли атомним снарядом масою близько 360 кг.
Гаубиця
Га́убиця (, від ) — тип артилерійської системи, призначеної переважно для навісної стрільби із закритих вогневих позицій, поза прямою видимістю цілі. Гаубиці входять до складу військової (у іноземних арміях польової) артилерії, мають калібр від 100 мм і вище, відносно короткий ствол (15—30 калібрів), змінний заряд, достатньо високу скорострільність — від 0,5—1 до 6 пострілів у хвилину (залежно від калібру), дальність стрільби до 17 км.