Ни́жнє Боло́тне (до 26 червня 1947 — Нижній Шард) — село в Зарічанській сільській громаді Хустського району Закарпатської області України.

Історія поселення Перша згадка про Нижній Шард (початкова назва села) датується 1351 роком. Відомості про це взяті із праці , яка побачила світ в Будапешті у 1890 році.

Однак є припущення, що поселення в цій місцевості виникло раніше — на межі XI—XII століть. Зокрема згадують, що до нашестя монголо-татар тут, на узгір'ї Городище, стояла фортеця, з якої відкривався стратегічний огляд Боржавської долини. З цієї висоти як на долоні видно села Великий Раковець, Білки, Імстичово, Велику Розтоку, Малу Розтоку, Осій, Ільницю, Греблю, Лозу, Вільхівку, Заріччя та Сільце. На околиці в лісі жителі спорудили тимчасові помешкання (місцевість дістала назву Новоселиця), де перечекали навалу монголо-татар, які пограбували і спалили їхні будинки. Згодом мешканців Новоселиці вразила чума. За переказами старожилів, селом ходила якась «умітка»: вона заглядала у вікна хат, і до ранку всі мешканці оселі помирали. Ті, хто вижив, залишили старі домівки і оселилися в долині, де розташоване сучасне село. На колишньому місці залишилося лише три хати.

До XIV—XV ст. село згадувалося під назвами Sárad, Sart, Sarayd, Saroydg. Село було власністю родини Перені, яка доглядала тут за виноградниками.

Назва Шард походить від річки Шардик, що несе свої води біля східної частини села. У місці, де річка брала свій початок, колись шумів праліс і була неосвоєна земля. Пізніше угорці перейменували поселення на Олшошарод (Alsósárad). У 1945 році радянська влада механічно зробила переклад назви Олшошарод як Нижнє Болотне. Згідно з довідкою обласного державного архіву, село Нижній Шард Іршавського округу перейменоване на Нижнє Болотне Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 червня 1947 року. При цьому первинні документи (рішення зборів громадян, сільської ради чи райвиконкому) про перейменування села — відсутні.

Згідно «Шкільної хроніки» 1921—1939 років та свідченнь старожилів, які протягом 1994—2000 років збирала вчителька Нижньоболотнянської школи В. В. Марканич, на початку XX ст. населення села на 95 % становили українці (русини греко-католицького віросповідання)і 5 % — юдеї. У цей період у Нижньому Шарді працювала кооперативна лавка та діяв завод із переробки шкіри.

Освіта в селі завжди була пов'язана з церквою. Перша церковно-парафіяльна школа була дерев'яною; згідно з «Хронікою», вона розташовувалася у південно-західній частині поселення. Після переселення із Новоселиці на теперішнє місце, у центрі села біля церкви збудували нову дерев'яну школу. У ній викладали такі вчителі: Іван Калинеч (1860—1882), Іван Бумбак (1883—1885), Іван Шимон (1885—1887), Іван Цібеленко (1887—1894), Юлій Гаджега (1891—1895), Н. Цімбалинець (1896—1898), Антол Павук (1899—1909), Андрей Шимон (1910—1912). У 1912 році, за час роботи вчителя А. Шимона, на місці старої дерев'яної школи була побудована школа з твердого матеріалу. Вона мала два класних приміщення та кімнату для вчителя.

Релігійне життя У селі є Храм святого архистратига Михаїла (1864)

Історія парафії зафіксована у документах XVIII ст.:

1751 рік: у селі стояла дерев'яна церква в доброму стані, прикрашена образами п'яти апостолів на полотні. 1775 рік: згадується дерев'яна церква, збудована парафіянами у 1761 році. 1847 рік: незадовго до зведення великої мурованої церкви знову згадується дерев'яний храм, місце якого зараз позначене хрестом.

У 1991 році храм було повернуто греко-католицькій громаді. При південному вході облаштовано дерев'яний ґанок із традиційними профільованими стовпчиками та кованим хрестом. Хоча іконопис та настінне малювання поновили, іконостас залишився старим. Напис угорською мовою на звороті ікони Христа Вседержителя повідомляє, що іконостас виготовили у 1904 році місцевий різьбяр Василь Погоріляк, золотар Антон Новаковський, церковні художники… Адар Ґейза та Мор Ґолдберґер за єпископства Юлія Фірцака, архідиякона Івана Рабара старшого, благочинного Миколи Гаджеґи, священника Михайла Шуби, дяка Антона Паука, кураторів Івана Станинця та Василя Боршоша, церківника Михайла Федорана(?).

Доля церковних дзвонів Нижнього Шарду була драматичною і тісно пов'язаною з великими війнами XX століття. Згідно із записами дяка Михайла Кобрина, події розгорталися так:

Перша світова війна (1 червня 1916 року): На військові потреби австро-угорська влада реквізувала (вилучила) чотири дзвони із п'яти. Вцілів лише один. Міжвоєнний період (Чехословаччина): Громада доклала великих зусиль для відновлення дзвонів. Було придбано три нові дзвони за величезну на той час суму — 51 тисячу чеських корон. Найбільший із них був замовлений у знаменитого чеського майстра у 1924 році. Друга світова війна (1944 рік): Коли Закарпаття перебувало під владою Угорщини, під час відступу військ знову було реквізовано три дзвони з вежі церкви. Сучасний стан: Після всіх воєнних втрат у окремій двоярусній каркасній дзвіниці нині перебуває три дзвони. Найціннішим серед них залишається великий дзвін 1924 року, виготовлений майстром Маноушеком, який дивом зберігся до наших днів.

Переслідування та опір громади в радянський період

Період після 1944 року став для Нижнього Болотного часом жорсткого ідеологічного тиску. Архівні записи та свідчення очевидців фіксують систематичні спроби влади обмежити релігійне життя села.

Жовтень 1948 року: Із села було силоміць вигнано греко-католицького священника. Це відбулося в межах загальної радянської кампанії з ліквідації Греко-католицької церкви та переведення храмів під юрисдикцію РПЦ або їх закриття. 1949 рік: На Новий рік із храму було вкрадено дві пари риз (богослужбового одягу), що стало ще одним ударом по церковному майну після воєнних реквізицій дзвонів. 1962 рік (Неділя Мироносиць): Вночі невідомими було вандальським способом звалено два хрести в сусідньому селі Шардик та хрест на річці. Реакція влади була показовою: замість пошуку вандалів, правоохоронні органи почали переслідувати місцевих жителів, які власними силами відновили та знову встановили ці хрести.

Попри тиск атеїстичної системи, окремі постаті залишалися взірцями незламної віри та духовного служіння протягом десятиліть. Так, на Великдень 1963 року виповнився 61 рік, як Михайло Кобрин співав у церковному крилосі, з яких 43 роки він незмінно ніс своє дяківське служіння. Його життя стало живим свідченням вірності Церкві та Богу, а особисті записи дозволили зберегти історію цього непростого часу для майбутніх поколінь

У ті ж часи зусиллями громади тривав великий ремонт храму з 1961 по 1969 рік. Протягом цього десятиліття церква поступово оновлювалася зусиллями вірян: у 1964 році до приміщення вперше завели електричне світло, а в 1966-му територію навколо кладовища впорядкували, поставивши дротяну огорожу. Коли у 1968 році стихія випробувала храм на міцність і сильний вітер зірвав бляху з вежі, на допомогу прийшов мукачівський майстер Ілько Бейла, який провів складні ремонтні роботи. Завершальний етап оновлення припав на 1969 рік, коли в церкві встановили нові вікна, а місцеві майстри дбайливо вкрили підлогу плиткою. Усіма цими важливими роботами керував касир Михайло Чийпеш.

Широкої відомості село набуло у 2002 році у зв'язку з подіями в урочищі Джублик, де двом місцевим дівчаткам — Альоні Куруц та Мар'яні Кобаль — з'явилася Матір Божа. Відтоді це місце стало відомим центром відпусту та молитви, куди для вшанування Богородиці приїжджають паломники з різних куточків України та світу.

Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1107 осіб, з яких 543 чоловіки та 564 жінки.

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1278 осіб.

Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваЧисельністьВідсотокукраїнська127399,61 %російська30,23 %білоруська10,08 %інші10,08 %Усього1278100 %

Туристичні місця Парафіяльний храм Архистратига Михаїла. У 2014 році розпочато будівництво величного собору Пресвятої Родини, який стане одним із найбільших греко-католицьких храмів України. 28 січня 2024 року відбувся Чин малого освячення собору, який очолив преосвященніший митрополит Піттсбурзький Вільям Шкурла (Глава Русинської візантійської католицької церкви у США) разом із єпископом Нілом Лущаком, Апостольським адміністратором Мукачівської греко-католицької єпархії. Дзвіниця храму — двоярусна, каркасна. У ній встановлено три дзвони, найбільший з яких виготовлений у 1924 році на честь архистратига Михаїла. Цей дзвін — робота відомої чеської дзвоноливарні «Manoušek» (м. Брно, Чехія). Він є унікальною пам'яткою церковної історії Закарпаття чехословацького періоду, оскільки зумів уціліти в часи Другої світової війни, коли тисячі інших дзвонів були переплавлені на військові потреби. Літня відкрита церква Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці. Чоловічий монастир Собору Пресвятої Богородиці з каплицею Серця Христового. Жіночий монастир Собору Пресвятої Богородиці з каплицею Пресвятої Родини. Дім для паломників з каплицею Святого Івана Хрестителя. Чудотворне джерело з дерев'яною каплицею Богородиці. Синагога. Пам'ятний знак-хрест на честь виходу Греко-католицької церкви з підпілля, встановлений у центрі села на місці колишньої дерев'яної церкви.

Паломницький центр «Джублик»

Це місце розташоване на околиці села, де у 2002 році двом місцевим дівчаткам біля джерела з'явилася Богородиця, а згодом — Пресвята Родина. На сьогодні це найбільший паломницький центр на Закарпатті, куди з'їжджаються тисячі вірян з України та всього світу. На цьому місці зводиться один із найбільших храмів країни — Собор Пресвятої Родини.

Музей о. Юрія Станинця В місцевій школі створено музей о. Юрія Станинця — відомого українського письменника та громадського діяча, греко-католицького священника, депутата Сойму Карпатської України, члена Національної спілки письменників України (з 1994 року). В музеї зберігаються рукописи письменника, особисті речі, а також багато різних експонатів, що відтворюють побут села початку ХХ ст.

Дамба на річці Шардик На південно-східний околиці  села Нижнє Болотне, біля села Заболотне, розташована велика земляна дамба — гідротехнічна споруда, що перегороджує русло річки Шардик і створює каскад штучних водойм. Дамбу було споруджено для підняття рівня води та формування водосховища, яке використовувалося для потреб промислових об'єктів, а також регулювання водного режиму місцевості. Нині вони використовуються для рибальства та відпочинку місцевих жителів, є місцем перебування водоплавних птахів і виконують важливу роль у регулюванні водного режиму заплави. Розташовані біля підніжжя дамби,  є однією з природних окрас околиць села.

Література про село Про Нижнє Болотне є написано роман «Сусіди», в основу якого лягли події із життя цього закарпатського села 1910—1920 років, його побут, звичаї, соціально-економічні й національні суперечності. Це реалістичні картини історії Боржавської долини.

Роман створений уродженцем села о. Ю. Станинцем у 1935—1941 роках. Це перший соціально-побутовий роман в закарпатоукраїнській літературі. Твір став неабияким ідейно-естетичним набутком української культури. Про село також написано багато віршів, статей, легенд, більшість з них вийшли з-під руки o. Ю. Станинця, проте є й твори інших талановитих жителів села.

Відомі люди

Народилися о. Юрій Станинець (1906—1994) — греко-католицький священник, письменник, депутат Сойму Карпатської України. Похований на цвинтарі с. Нижнє Болотне. Дочинець Іван Юрійович (1932–2004) — український педагог, почесний громадянин Хуста. Керечанин Василь Михайлович (1925—2005) — відомий культурний діяч, науковець, кандидат історичних наук, з 1989 голова редакційної колегії та керівник робочої пошукової групи Книги Пам'яті Закарпатської області.