Президентство Джиммі Картера розпочалося опівдні по східному часу 20 січня 1977 року, коли Джиммі Картер був приведений до присяги в якості 39-го президента Сполучених Штатів, і закінчилося 20 січня 1981 року. Картер, демократ з Джорджії, вступив на посаду після перемоги над діючим Республіканським президентом Джеральдом Фордом на президентських виборах 1976 року. Його президентство закінчилося його поразкою на президентських виборах 1980 року кандидатові від республіканців Рональду Рейгану.

Картер вступив на посаду в період «стагфляції», оскільки економіка зазнала поєднання високої інфляції та повільного економічного зростання. Його бюджетна політика була зосереджена на приборканні інфляції за рахунок зменшення дефіциту та державних витрат. Відповідаючи на занепокоєння енергетикою, які існували протягом більшої частини 1970-х років, його адміністрація прийняла національну енергетичну політику, покликану сприяти енергозбереженню та розвитку альтернативних ресурсів. Незважаючи на політику Картера, країна страждала в енергетичній кризі 1979 року, за якою пішов спад у 1980 році. Картер прагнув реформ у системі добробуту, охорони здоров'я та податкової системи, але в основному вони були невдалими, частково через погані відносини з Конгресом.

Вступивши на посаду в розпал холодної війни, Картер переорієнтував зовнішню політику США на акцент на правах людини. Він продовжував примирливу політику холодної війни своїх попередників, нормалізуючи відносини з КНР та ведучи подальші переговори щодо обмеження стратегічної зброї з Радянським Союзом. Намагаючись покінчити з арабо-ізраїльським конфліктом, він допоміг домовитись про угоди Кемп-Девіда між Ізраїлем та Єгиптом. Через договори Торрійос-Картер Картер гарантував можливу передачу Панамського каналу Панамі. Після початку Радянсько-афганської війни він відмовився від примирної політики щодо Радянського Союзу і почав період військового нарощування.

Останні п'ятнадцять місяців президентського перебування Картера були відзначені кількома великими кризами, серед яких криза із заручниками Ірану, серйозний дефіцит палива та вторгнення радянської влади в Афганістан. Тед Кеннеді, видатний ліберальний демократ, який висловив протест проти Картера проти національної системи медичного страхування, кинув виклик Картеру в демократичних праймеріз 1980 року. Підвищений громадською підтримкою його політики наприкінці 1979-початку 1980 рр., Картер згуртувався, щоб перемогти Кеннеді і виграти повторну кандидатуру. На загальних виборах Картер зіткнувся з Рейганом, колишнім консервативним губернатором Каліфорнії. Хоча опитування, проведені напередодні виборів, показали близьку гонку, Рейган здобув вирішальну перемогу. В опитуваннях істориків та політологів, Картер, як правило, належить до нижчого середнього президента.

Президентські вибори 1976 року . Картер був обраний губернатором штату Джорджія в 1970 році, і за чотири роки перебування на посаді він здобув репутацію прогресивного, расово поміркованого губернатора Півдня. Спостерігаючи за успіхом Джорджа Макговерна на Демократичних праймеріз 1972 року, Картер прийшов до висновку, що він може виграти номінацію в президенти від Демократичної Партії в 1976 році, почавши в якості аутсайдера, Картер висунув свою кандидатуру на Демократичних праймеріз 1976 в грудні 1974 р. Як і демократичні лідери, такі як висуванець 1968 р. Г'юберт Гамфрі, сенатор Волтер Мондейл з Міннесоти, і сенатор Тед Кеннеді з Массачусетса відмовився вступати в перегони, в демократичних праймеріз не було явного фаворита. Багато хто з кандидатів були більш відомі, ніж Картер.

Картер прагнув звернутися до різних груп партії, його прихильність до скорочення витрат на оборону та утримання в ЦРУ звернувся до лібералів, тоді як його акцент на усуненні урядових відходів звернувся до консерваторів. Картер виграв більшість голосів ніж будь-який кандидат в штаті Айова, і він домінував у висвітленні засобів масової інформації заздалегідь у первинному Нью-Гемпширі, який він також виграв. Наступна поразка Картера від Воллеса у праймеріз Флориди та Північної Кароліни усунув головного суперника Картера на Півдні. З перемогою над Джексоном у первинному штаті Пенсільванія, Картер зарекомендував себе як чіткий передовик. Картер прийняв номінацію в останній день праймеріз. Національна Демократична конвенція 1976 року протікала гармонійно і, після опитування кількох кандидатів, Картер вибрав Мондейла в якості свого напарника. Вибір Мондейла був добре сприйнятий багатьма ліберальними демократами, багато з яких скептично ставилися до Картера.

Республіканці пережили оспорювану конвенцію, яка в кінцевому рахунку висунула діючого президента Джеральда Форда, який перейшов на посаду президента в 1974 році після відставки Річарда Ніксона через причетність останнього до скандалу Вотергейт. Республіканці погано розділились, і Форд стикнувся з питаннями щодо його компетенції як президента, опитування, проведені в серпні 1976 року, показали, що Картер мав 15-бальну позицію. У загальній виборчій кампанії Картер продовжував просувати центристську програму, прагнучи визначити нові демократичні позиції після бурхливих 1960-х. Перш за все, Картер нападав на політичну систему, визначаючи себе як «стороння людина», яка буде реформувати Вашингтон в епоху пост-Вотергейту. У відповідь Форд напав на передбачувану «нечіткість» Картера, стверджуючи, що Картер займав розпливчасті позиції щодо основних питань. Картер і президент Форд зіткнулися в трьох телевізійних дебатах під час виборів 1976 року. Перші подібні дебати після 1960 року. Форд, як правило, розглядався як переможець перших дебатів, але він зробив великий гаф у других дебатах, коли він заявив, що «не було панування Радянського Союзу над Східною Європою».  Гаф поклав край імпульсу Форда, і Картер допоміг власній кампанії сильним результатом у третіх дебатах. Опитування, проведені перед днем виборів, показали дуже близьку гонку.

Картер переміг на виборах з 50,1 % голосів народного голосування та 297 голосів виборців, тоді як Форд виграв 48 % голосів народного голосування та 240 виборчих голосів. Президентські вибори 1976 року являють собою самотню перемогу в виборах демократів між виборами 1964 та 1992 років. Картер особливо добре вийшов на Північному Сході та Півдні, тоді як Форд виграв Захід і завоював велику частину Середнього Заходу. Під час паралельних виборів до конгресу демократи збільшили свою більшість як у Палаті, так і в Сенаті.

Інавгурація

У своєму вступному зверненні Картер сказав: «Ми дізналися, що більше не обов'язково краще, що навіть наша велика нація має свої визнані межі, і що ми не можемо ні відповісти на всі питання, ні вирішити всі проблеми». Картер виступив перед обіцянкою усунути атрибути «Імператорського президентства» і почав вживати заходів відповідно до цієї обіцянки в День інавгурації, порушуючи протоколи безпеки, йдучи від Капітолія до Білого дому в його інавгураційний парад. Його перші кроки в Білому домі пішли далі в цьому напрямку: Картер скоротив чисельність персоналу Білого дому з 500 членів на третину і зменшив привілеї для президента та членів кабінету. Він також виконав обіцянку передвиборчої кампанії, видавши «повне і безумовне помилування» (амністію) для ухильників призову епохи В'єтнаму.

Адміністрація Хоча Картер проводив агітацію проти інсайдерів у Вашингтоні, багато його головних посадовців служили в попередніх адміністраціях президентів. Державний секретар Сайрус Венс, міністр оборони Гарольд Браун та міністр фінансів У. Майкл Блюменталь були високопосадовцями в адміністраціях Кеннеді та Джонсона. Серед інших помітних призначень були Чарльз Шульц на посаді голови Ради економічних радників, колишній міністр оборони Джеймс Р. Шлезінгер на посаді помічника президента з питань енергетики, федеральний суддя Гріффін Белл на посаді генерального прокурора та Патрісія Робертс Харріс, перша жінка афро-американка, яка працювала в адміністраціях президентів, на посаді секретаря з питань житлового будівництва та містобудування.

Картер призначив декількох близьких партнерів з Джорджії для роботи у виконавчому бюро президента. Спочатку він запропонував посаду керівника апарату Білого дому двом своїм радникам, Гамільтону Джордану та Чарльзу Кірбо, але обидва відмовилися. Картер вирішив не мати начальника штабу, натомість запровадив систему, за якою члени кабінету мають більш прямий доступ до президента. Берт Ленс був обраний очолювати Адміністративно-бюджетне управління, а Джордан став головним помічником і радником. Серед інших призначуваних з Джорджії входив Джоді Пауелл, прес-секретар Білого дому, Джек Уотсонн на посаді секретаря кабінету, і Стюарт Е. Ейзенстат на посаді керівника апарату внутрішньої політики. Для нагляду за зовнішньою політикою адміністрації Картер покладався на кількох членів Тристоронньої комісії, серед яких Венс та радник з національної безпеки Збігнєв Бжезінський. Бжезінський став одним із найближчих радників Картера, і Картер використав як Раду національної безпеки, так і Державний департамент Венса при розробці та здійсненні зовнішньої політики. Бжезінський часто вступав у сутички з Венсем, який наполягав на розрядці з Радянським Союзом.

Віце-президент Мондейл виступав ключовим радником з питань зовнішніх та внутрішніх питань. Перша леді Розалін Картер стала важливою складовою адміністрації, засідаючи на декількох засіданнях Кабінету Міністрів і виконуючи функції озвучувальної ради, радника та сурогату президента. Вона їздила за кордон для ведення переговорів щодо зовнішньої політики, і деякі опитування виявили, що вона була пов'язана з Матір'ю Терезою як найбільш захопленою жінкою у світі.

У середині 1978 р. Картер похитнув співробітників Білого дому, залучивши виконавчого директора з реклами Джеральда Рафшуна на посаду директора з комунікацій Білого дому та Енн Векслера, щоб очолити Управління громадських зв'язків. Картер здійснив широкі кадрові зміни у Білому домі та кабінеті в середині 1979 року. П'ять секретарів кабінету залишили свою посаду, включаючи Блюменталя, Белла та Джозефа Каліфано, секретаря охорони здоров'я, освіти та добробуту. Джордан був обраний першим керівником апарату президента, а Алонцо Л. Макдональд, раніше McKinsey & Company, став директором Білого дому. Голова Федерального резерву Джордж Вільям Міллер замінив Блюменталя на посаді секретаря казначейства, Бенджамін Сівілетті обійняв посаду генерального прокурора, а Чарльз Данкан-молодший став міністром енергетики. Після того, як Венс подав у відставку в 1980 році, Картер призначив Едмунда Маскі, шанованого сенатора, з яким Картер склав дружні стосунки, на посаду державного секретаря.

Судові призначення Серед президентів, які відбули принаймні один повноцінний термін, Картер — єдиний, хто ніколи не проводив зустріч у Верховному суді.  Картер призначив 56 суддів до апеляційних судів Сполучених Штатів, і 203 суддів — до окружних судів Сполучених Штатів. Пізніше призначені двоє його судів — Стівен Брейер і Рут Бадер Гінзбург — пізніше були призначені до Верховного суду Біллом Клінтоном. Картер був першим президентом, який зробив демографічне різноманіття ключовим пріоритетом у виборі судових висуванців. Під час президентства Картера кількість суддів жінок окружних судів збільшилася з однієї до дванадцяти, кількість небілих суддів чоловічої групи зросла з шести до тринадцяти, кількість суддів окружних судів жінок збільшилася з чотирьох до 32, а кількість не білих суддів окружних судів чоловічої статі збільшилися з 23 до 55. Картер призначив першу жінку суддю афро-американського округу Амалію Лайл Кірс, першу суддю іспаномовного округу Рейнальдо Ґерра Гарса та першу суддю іспано-американського окружного суду Кармен Консуело Керезо.

Внутрішні справи