Президентства Ліндона Б. Джонсона розпочалося 22 листопада 1963 року, коли Джонсон став 36-м президентом Сполучених Штатів через вбивство президента Джона Ф. Кеннеді, і закінчилося 20 січня 1969 року був віце-президентом протягом 1036 днів, коли він перейшов на посаду президента. Демократ з Техасу, він балотувався і виграв повний термін на виборах 1964 року, велика перемога над республіканським суперником, сенатором з Аризони Баррі Голдаотером. Джонсон не балотувався на другий повноцінний термін на президентських виборах 1968 року його змінив республіканець Річард Ніксон. Його президентство ознаменувало високий приклад сучасного лібералізму в США.
Джонсон розширив Новий Курс з Великим суспільством, серію вітчизняних законодавчих програм для допомоги бідним та людям. Після вступу на посаду він виграв суттєве зниження податків, Закон про чисте повітря та Закон про громадянські права 1964 року. Після виборів 1964 р. Джонсон провів ще більш масштабні реформи. Поправками соціального забезпечення 1965 р. Було створено дві програми охорони здоров’я, керовані державою, Медікер та Медікейд. Закон про виборчі права 1965 року забороняє расову дискримінацію в голосуванні, і його проходження підтримали мільйони південних афро-американців. Джонсон оголосив "війну з бідністю" і створив кілька програм, призначених для допомоги збіднілим. Він також головував на значне збільшення федерального фінансування освіти та закінчення періоду обмежувальних законів про імміграцію.
У зовнішніх справах у президентстві Джонсона переважали "холодна" та "в'єтнамська" війни. Він проводив примирну політику з Радянським Союзом, встановлюючи підґрунтя для детента 1970-х. Тим не менш, він був відданий політиці стримування, і він посилив присутність США у В'єтнамі, щоб зупинити поширення комунізму в Південно-Східній Азії під час холодної війни. Чисельність американських військових у В'єтнамі різко зросла, з 16000 солдатів у 1963 році до понад 500 000 у 1968 році. Зростання гніву внаслідок війни стимулювало великий антивоєнний рух особливо на основі університетських містечок у США та за кордоном. Джонсон зіткнувся з подальшими неприємностями, коли в більшості великих міст після 1965 р. спалахнули літні заворушення. Хоча він розпочав своє президентство з широким схваленням, громадська підтримка Джонсона знижувалася, коли війна тривала і внутрішні заворушення по всій країні зростали. У той же час коаліція "Нового Курсу", яка об'єднала Демократичну партію, розпустилася, і база підтримки Джонсона розмила її.
Хоча маючи право на інший термін, Джонсон оголосив у березні 1968 року, що не буде прагнути до реномінації. Його бажаний наступник, віце-президент Г'юберт Гамфрі, переміг у демократичній номінації, але зазнав поразки від Ніксона на загальних виборах. Незважаючи на те, що він пішов з посади з низькими рейтингами схвалення, опитуванням істориків та політологів, як правило, Джонсон займав посаду президента вище середнього рівня. Його вітчизняні програми трансформували США та роль федерального уряду, і багато його програм залишаються чинними і сьогодні. Поводження Джонсона у війні у В'єтнамі залишається широко непопулярним, проте його ініціативи з питань громадянських прав майже повсюдно оцінюються за їх роль у усуненні бар'єрів для расової рівності.
Введення на посаду
Джонсон представляв Техас в Сенаті США з 1949 по 1961 рік і служив демократичним лідером у Сенаті, починаючи з 1953 року. Він домагався кандидатури в президенти 1960 року, але зазнав поразки від Джона Ф. Кеннеді. Сподіваючись заручитися підтримкою на Півдні та Заході, Кеннеді попросив Джонсона виконувати роль його напарника, а Джонсон погодився приєднатися до номінації. На президентських виборах 1960 року кандидати Кеннеді-Джонсон вузько перемогли республіканських кандидатів на чолі з діючим віце-президентом Річардом Ніксоном. Джонсон зіграв розчаровую роль безсилого віце-президента, рідко консультувався, окрім конкретних питань, таких як космічна програма.
Кеннеді був убитий 22 листопада 1963 року, їхавши в президентському кортежі через Даллас. Пізніше того ж дня Джонсон склав президентську присягу на посаді на борту Air Force One. Джонсон був переконаний у необхідності негайного переходу влади після вбивства, щоб забезпечити стабільність скорботної нації. Він і Секретна служба, не знаючи, чи вбивця діяв поодинці або як частина більш широкої змови, відчули вимушеність швидко повернутися до Вашингтона, округ Колумбія. Поспіх Джонсона повернутися у Вашингтон деякі зустріли запевненнями, що він надто поспішає взяти на себе владу.
Взявши спадщину Кеннеді, Джонсон заявив, що "жодна меморіальна орація чи похвала не може красномовніше вшанувати пам'ять президента Кеннеді, ніж якнайшвидше прийняття законопроєкту про громадянські права, за який він так довго боровся". Хвиля національного горя після вбивства дала величезний імпульс законодавчому порядку денному Джонсона. 29 листопада 1963 року Джонсон видав розпорядження про перейменування Центру запуску операцій НАСА на острові Мерріт, штат Флорида, як космічний центр Кеннеді , а також розташований поблизу станції ВПС Кейп Канаверал як мис Кеннеді.
У відповідь на попит громадськості на відповіді та зростаючу кількість теорій змови, Джонсон створив комісію на чолі з головним суддею Ворреном, відому як Комісія Уоррена, для розслідування вбивства Кеннеді. Комісія провела обширні дослідження та слухання і одноголосно дійшла висновку, що Лі Харві Освальд діяв один в ході вбивства. Оскільки офіційний звіт комісії був опублікований у вересні 1964 р., проводилися інші федеральні та муніципальні розслідування, більшість з яких підтримують висновки, зроблені у звіті Комісії Воррена. Тим не менш, значний відсоток опитаних американців все ще свідчить про віру в якусь змову.
Адміністрація Коли Джонсон вступив на посаду після смерті президента Кеннеді, він попросив існуючий Уряд залишитися на посаді. Незважаючи на свої сумнозвістні погані стосунки з новим президентом, генеральний прокурор Роберт Ф. Кеннеді залишався на посаді генпрокурора до вересня 1964 року, коли він подав у відставку, щоб балотуватися в сенат США. Четверо членів кабінету Кеннеді, яких Джонсон успадкував - державний секретар Дін Раск, міністр внутрішніх справ Стюарт Юдалл, міністр сільського господарства Орвіль Л. Фріман і міністр праці У. Віллард Віртц - збереглися до кінця президентства Джонсона. Інші члени адміністрації Кеннеді, в тому числі міністр оборони Роберт Макнамара, залишили свою посаду під час перебування на посаді Джонсона. Після створення Департаменту житлового господарства та містобудування в 1965 році Джонсон призначив Роберта К. Вівера на посаду глави цього департаменту, зробивши Вівера першим секретарем кабінету афро-американцем в історії США.
Джонсон концентрував прийняття рішень у своєму значно розширеному персоналі Білого дому. Багато хто з найвидатніших призначених співробітників Кеннеді, включаючи Теда Соренсена та Артура М. Шлезінгера-молодшого, пішли незабаром після смерті Кеннеді. Інші співробітники Кеннеді, включаючи радника з національної безпеки МакГордже Бенді та Ларрі О'Браєн, відіграли важливу роль в адміністрації Джонсона. В Джонсона не було офіційного начальника апарату Білого дому. Спочатку його багаторічний адміністративний помічник Вальтер Дженкінс очолював щоденні операції в Білому домі. Білл Моєрс, наймолодший член штабу Джонсона, був найнятий на початку президентства Джонсона. Моєрс швидко піднявся в перші ряди помічників президента і неофіційно виступив як керівник апарату президента після відставки Дженкінса. Джордж Ріді зайняв пост прес-секретаря Білого дому, в той час як Горацій Басбі, цінний помічник Джонсона в різних точках в своїй політичній кар'єрі, служив в першу чергу як мовним письменником і політичним аналітиком. Серед інших помітних співробітників Джонсона-Джек Валенті, Джордж Крістіан, Джозеф А. Каліфано-молодший, Річард Н. Гудвін і В. Марвін Уотсон.
Віце-президентство
Протягом першого (425-денного) часткового терміну Джонсона посада віце-президента залишалася вакантною, оскільки на той час не було можливості заповнити вакантну посаду віце-президентства. Джонсон обрав сенатора Г'юберта Гамфрі з Міннесоти, провідного ліберала, своїм керівником на виборах 1964 року, а Хамфрі обіймав посаду віце-президента протягом другого терміну Джонсона.
5 липня 1965 року під керівництвом сенатора Бірч Бея та представника Емануеля Селлера Конгрес схвалив поправку до Конституції, яка стосується правонаступництва в президенти та встановлює процедури як для заповнення вакантної посади віце-президента, так і для відповіді на президентську посаду інвалідність. Він був ратифікований необхідною кількістю штатів 10 лютого 1967 року, ставши двадцять п'ятою поправкою до Конституції Сполучених Штатів.
Судові призначення Джонсон призначив дві посади у Верховному суді, перебуваючи на посаді. Передчуваючи судові виклики щодо його законодавчих заходів, Джонсон вважав, що було б вигідним мати близького довіреного у Верховному суді, який міг би надати йому внутрішню інформацію, і вибрав видатного адвоката та близького друга Абе Фортаса для виконання цієї ролі. Він створив вакансію в суді, переконавши суддю Голдберга стати послом Сполучених Штатів в ООН. Коли в 1967 році виникла друга вакансія, Джонсон призначив генерального адвоката Тургуда Маршалла до суду, і Маршалл став першим суддею афро-американцем Верховного суду в історії США. У 1968 році Джонсон висунув Фортаса, щоб перейти у відставку головного судді Ерла Воррена, і висунув Гомера Торнберрі, щоб перейти до Фортаса. Висунення Фортаса було переможене сенаторами, що протистояли його ліберальним поглядам та тісній зв'язці з президентом. Маршалл був би послідовним ліберальним голосом Суду до його відставки в 1991 році, але Фортас відступив від Верховного Суду в 1969 році.
Окрім призначень Верховного Суду, Джонсон призначив 40 суддів до апеляційних судів США та 126 суддів окружних судів Сполучених Штатів. Тут також у нього були суперечки щодо призначення судових рішень, причому один апеляційний та три кандидатури окружного суду не був підтверджений Сенатом США до закінчення його президентства.
Зовнішні справи
"Холодна війна" Джонсон вступив на посаду під час "холодної війни", тривалого стану сильно збройної напруги між США та їх союзниками з одного боку та Радянським Союзом та його союзниками з іншого. Джонсон був прихильний до стримувальної політики, яка закликала США блокувати комуністичну експансію у В'єтнамі, але йому не вистачало знань та ентузіазму Кеннеді щодо зовнішньої політики та надав пріоритет внутрішнім реформам щодо основних ініціатив у зовнішніх справах.