Праслов'я́нська мо́ва — гіпотетична прамова, від якої походять слов'янські мови. Існувала в період від 3-го — 1-го тисячоліття до н. е. — VI ст. н. е. Жодних письмових пам'яток праслов'янської мови не збереглося, тому мова була реконструйована на підставі порівняння достовірно засвідчених слов'янських та інших індоєвропейських мов .
Існують давні структурні риси у фонетиці, граматиці і лексиці, спільні для слов'янських і балтських мов (припускається існування в минулому якогось виду балто-слов'янської мовної спільності)Глущенко В. А. Праслов'янська мова // .
Праслов'янська мова не була чимось статичним — вона змінювалася в часі, і її форми можна реконструювати по-різному, залежно від обраного хронологічного зрізу.
Термін
Термін «праслов'янська» був утворений за допомогою приростка пра- від слова «слов'янська», що наслідує німецький термін Urslavisch, перекладаючи префікс «Ur-» слов'янською «пра-». Схоже звучать аналогічні терміни в інших слов'янських мовах: , , , , , , , , .
Деякі дослідники вживають щодо праслов'янської мови також термін-синонім «загальнослов'янська мова» (, , , ) або «слов'янська мова-основа» (останній вважають незручним і кострубатим з причини неможливості утворити від нього прикметник).
Низка науковців (Г. Гольцер, Р. Матасович) пропонує розмежовувати власне праслов'янську (, , ) і загальнослов'янську (, , , ). Під першою розуміють мову, якою говорили слов'яни до, під час й одразу після своєї експансії, а під другою — період в історії слов'янських мов вже після розпаду єдиної прамови. Між похідними від неї діалектами продовжували існувати тісні зв'язки, які приводили до паралельних змін.
Праслов'янську не слід змішувати з іншими стародавніми слов'янськими мовами: давньоруською (давньоукраїнською), старослов'янською, а також з сучасною церковнослов'янською.
Транскрипція Носії праслов'янської мови не мали своєї писемності, тому в лінгвістиці для запису реконструйованих слів цієї мови використовують спеціальну фономорфологічну транскрипцію на базі латинської абетки з діакритичними знаками, з доданням кириличних символів «ь», «ъ» (які передають тут редуковані голосні — характерну ознаку праслов'янської й інших стародавніх слов'янських мов). Перед відновленими словами в лінгвістичній реконструкції прийнято ставити астериск (*) — для позначення гіпотетичності, незасвідченості на письмі. Літера Звук (МФА) Українське позначення й тлумачення *a [a] а *b [b] б *c (*ć, *c') [ʦ], [t͡ɕ] ц (м'яке) *č (*č́, *č') [tʃ], [tʃʲ] ч (м'яке) *d [d] д *e [ɛ] е (коротке) *ě, (*ä) [æ] ѣ (довгий передній відкритий) *ę (*ẽ, *ę²) [ɛ̃] е (носове), ѧ *g [ɡ] ґ (вибухове) *i [i] і *j [j] й («йот») *k [k] к *l [l] л (тверде) *ľ [ʎ], [lʲ] л (м'яке; ль), љ *l̥ [l̥] л (складотворчий плавний) *m [m] м *n [n] н *ń [ɲ], [nʲ] н (м'яке; нь), њ Літера Звук (МФА) Українське позначення й тлумачення *o [ɔ] о *ǫ (*õ, *ǫ²) [ɔ̃] о (носове), ѫ *p [p] п *r [r] р *ŕ [ɾ], [rʲ] р (м'яке; рь) *r̥ [r̥] р (складотворчий плавний) *s [s] с *ś (*s') [ɕ], [sʲ] с (м'яке; сь) *š (*š́, *š') [ʂ], [ʃʲ] ш (м'яке; шь) *šč [ʃt͡ʃ] щ *t [t] т *u [u] у *v (*w, *ṷ) [v] в (у дужках — знаки, що підкреслюють білабіальність) *x (*h, *ch) [x] x *y [ɨ] и (з язиком біля піднебіння) *z [z] з *ź (*z') [ʑ], [zʲ] з (м'яке; зь) *ž (*ž́, *ž') [ʒ] ж (м'яке; жь) *ь (*ǐ) [ĭ] і (надкороткий голосний) *ъ (*ǔ) [ŭ] у (надкороткий голосний)
Історія
Згідно з сучасними теоріями, праслов'янська мова сформувалася в 1-му тисячолітті до н. е. Залишається нерозв'язаним питання, чи походить праслов'янська мова безпосередньо з праіндоєвропейської, чи вона відгалузилася пізніше від прабалтослов'янської мови. Це пов'язане, передусім, з фактом незвичайної схожості балтійських і слов'янських мов між собою на всіх рівнях: лексичному, морфологічному і граматичному. З огляду на це А. Шлейхер затвердив постулат про існування у минулому прабалтослов'янської мови, що згодом розпалася на прабалтійську й праслов'янську галузі. Цієї ж концепції дотримувалися К. Бругманн, П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов, Є. Курилович, А. Ваян, Я. Отрембський, В. Георгієв та ін.. Польський мовознавець Я. М. Розвадовський запропонував схему паралельного розвитку балтійських і слов'янських мов. Згідно з нею, спочатку існував період балто-слов'янської єдності (III тисячоліття до н. е.), який змінив період незалежного розвитку (2-ге — 1-ше тисячоліття до н. е.), за яким надійшов період нового зближення (з початку нашої ери й досі).
Існувала й інша точка зору. А. Меє вважав, що схожість балтійських і слов'янських мов спричинена незалежним паралельним розвитком, викликаним тривалим сусідуванням їхніх носіїв, а «прабалтослов'янської мови» ніколи не існувало. Його думку поділяли І. А. Бодуен де Куртене і Хр. Ш. Станг. Ця гіпотеза уможливлює пояснити значні розбіжності між цими двома групами мов, особливо у найважливіших сегментах лексики. Дивні відмінності існують навіть усередині самих балтійських мов, причому в усталених і стародавніх пластах лексики: наприклад, для понять спорідненості «син» і «дочка» литовська й прусська мови зберегли загальноіндоєвропейські позначення (відповідно sunus, souns і dukte, dukti), у той час як у латиській ці слова замінені новотворами dels і meita.
Латиський лінгвіст Я. Ендзелінс вважав, що після розпаду праіндоєвропейської праслов'янська і прабалтійська розвивалися незалежно, а потім зазнали періоду зближення. Відповідно до гіпотези В. М. Топорова й В. В. Іванова, праслов'янська є результатом розвитку одного з периферійних балтійських діалектів. Пізніше В. М. Топоров висловив гіпотезу, що «праслов'янська — це пізня філіація не просто балтійських, а саме прусських діалектів».
Протягом тривалого періоду свого існування (за здогадками, близько 2000 років) праслов'янська зазнала різноманітних змін. Цей факт, поряд з неоднаковим розумінням різними мовознавцями процесів, що відбувалися в мовах, спричинив розбіжності в спробах реконструкції праслов'янської мови. Деякі автори намагаються виділити кілька періодів у розвитку цієї мови, що не отримало загальної підтримки. Ранню праслов'янську важко відрізнити від пізньої праіндоєвропейської, оскільки перша являє собою органічне продовження другої. Саме через це історію праслов'янської мови часто представляють не у формі двочленної схеми («праіндоєвропейська — праслов'янська»), а у формі тричленної: «праіндоєвропейська — протослов'янські діалекти (в інших концепціях — прабалтослов'янська) — праслов'янська». Такої схеми дотримувалися М. С. Трубецькой, Г. О. Хабургаєв, О. М. Трубачов та ін. Згідно з цією концепцією, протослов'янські діалекти — це група діалектів праіндоєвропейської, які після розпаду останньої (V—IV тис. років до н. е.) поступово стали вироблювати свої власні, оригінальні риси, які відрізняли його від інших груп праіндоєвропейських діалектів. На думку В. М. Топорова, «протослов'янські діалекти» — просто інша назва прабалтослов'янської мови.
Протослов'янські діалекти дали початок праслов'янській мові тоді, коли на всіх мовних рівнях набралося досить змін, щоб мова предків слов'ян стала незрозумілою для балтів. Відповідно різним датуванням, це сталося у період 1500—500 років до н. е. Одне з датувань (запропоноване Трубачовим), для розмежування періодів протослов'янських діалектів і власне праслов'янської мови використовує аргумент заліза. На думку Топорова (який розглядав праслов'янську як розвиток одного з периферійних балтійських діалектів), балто-слов'янський діалектний континуум зберігався досить тривало після формального розділення мов, про що свідчить значна кількість спільних інновацій пізнього періоду. За даними П. Новотної і В. Блажека, праслов'янська розійшлася з прабалтійською не пізніше, ніж 1400 року до н. е., схожа дата також одержана у дослідженнях С. А. Старостіна.
Ф. Славський і Л. Мошинський відносять існування балто-слов'янської спільності періоду бл. 2000—1500 рр. до н. е. Відлічувати історію власно праслов'янської вони пропонують з 1500 року до н. е. В. Смочинський вважає, що до початку слов'янського розселення межа проживання балтів і слов'ян проходила по річці Прип'ять.
Обидві групи діалектів, як протослов'янські, так і протобалтійські, на ранньому етапі свого розвитку піддалися сатемізації (див. Ізоглоса кентум-сатем), проте, вони зберегли найбільш архаїчну частину праіндоєвропейського словника. Особливо це справедливо для термінів спорідненості і свояцтва, а також для слів, що позначають частини людського тіла.
На ранніх етапах розвитку праслов'янська мова підпала під сильний вплив іранських мов, мабуть, скіфської і сарматської (звідти запозичені слова «собака», «топір», «бог» та ін.), у II–III ст. — готської мови («сережка», «хліб», «шеляг» та ін.).
Питання, де відбувалось формування праслов'янської мови, невіддільне від проблеми встановлення прабатьківщини слов'ян. Існує кілька основних теорій і відповідних локалізацій слов'янської прабатьківщини:: Східноєвропейська (Я. М. Розвадовський, О. О. Шахматов, Ф. Славський) Центральна (Прип'ятсько-середньодніпровська теорія) (Л. Нідерле, Ю. Т. Ростафінський, М. Ю. Ф. Фасмер, Ф. П. Філін, С. Б. Бернштейн) Західна «автохтонна» (Вісло-Одерська), особливо поширена серед польських науковців, у межах якої праслов'ян ототожнюють з Лужицькою культурою (Ю. Костшевський, Л. Козловський, Т. Лер-Сплавінський, Я. Чекановський, М. Рудницький, Є. Налєпа, В. В. Мартинов) Азійська (ранні праці К. Мошинського)
Згодом К. Мошинський поміщав ареал праслов'янської мови станом на період близько 500 року до н. е. у західно-центральну Наддніпрянщину. Саме звідти, на його думку, відбувалося розселення слов'ян на північ і захід.
Дані лексики свідчать про те, що праслов'яни не жили на березі моря: у праслов'янській практично повністю відсутня термінологія, пов'язана з мореплавством, кораблебудуванням, морською риболовлею і морською торгівлею. Предки слов'ян не могли жити й на територіях, якими проходив Бурштиновий шлях, оскільки слова для позначення цього каменя у всіх слов'янських мовах не є питомо слов'янськими, а являють собою запозичення з інших мов: балтійських («янтар» — від , ), з німецької («бурштин» — від сер.-ниж.-нім. bernstein) або турецької мови ( — від )). Всі ці дані не на користь автохтонної гіпотези.
За даними глотохронології праслов'янська мова розпалася бл. 130—600 рр. н. е. на низку окремих ідіом (діалектів), які, втім, зазнавали взаємовпливу. Вони поклали початок сучасним слов'янським мовам. Проте, Ф. Славський відносить період розпаду праслов'янської до V–VI століть н. е.: саме тоді, як наслідок германського міграційного періоду, почалася міграція і слов'янських племен.
У VI столітті слов'яни, пересуваючись на південь, перетнули Карпати й Судети, заселили Східні Альпи і проникли на Балканський півострів, слов'янізація якого тривала й у VII ст. Умови для слов'янської експансії у середині 1-го тисячоліття н. е. створили плюндровання європейських земель кочовими народами Сходу: гунами, булгарами, аварами, а також падіння імперії гунів. Виходячи з історичних даних, можна припустити, що у середині 1-го тисячоліття н. е. і закінчується період єдиної праслов'янської мови. Л. Мошинський пов'язує його з часом освоєння слов'янами Балкан і формуванням західної, південної і східної груп слов'янських мов.
Болгари сформували свою першу імперію в 681 році, і в кінці IX століття вперше був записаний болгарський діалект, яким розмовляли у Салоніках, що поклало початок літературі старослов'янською мовою. Старослов'янську мову не можна розглядати як власне праслов'янську, зважаючи на той факт, що вона була записана щонайменше два сторіччя після розпаду праслов'янської мови, але вона все ж достатньо близька до неї, і, можливо, в ті часи старослов'янська мова була зрозуміла носіям інших слов'янських діалектів та навпаки.