Велика Лондонська чума () — значна епідемія чуми, яка відбулася упродовж 1665—1666 років у Лондоні; остання епідемія бубонної чуми в Англії. Це сталося за часів багатовікового періоду після другої пандемії чуми Чорна смерть (1347—1351), коли періодично в Європі спалахували епідемії бубонної чуми. Цей період тривав до 1750 року. Хоча в історії не сумнівалися в тому, що епідемія була чумною, але в 2016 році це було підтверджено за допомогою полімеразно-ланцюгової реакції (ПЛР). Дослідження в кістках померлих за тих часів у Лондоні, проведені із застосуванням ПЛР, показало наявність ДНК збудника чуми Yersinia pestis .
Велика Лондонська чума винищила за 18 місяців приблизно 100 тисяч людей — майже чверть тодішнього населення Лондона. Вона за рівнем значно поступалася «Чорній смерті», коли упродовж 1347—1351 років населення Європи скоротилося на 30—60 %, а популяція була відкинута назад на 150 років. Але у свідомості тодішніх англійців це була остання за високим рівнем летальності епідемія в Англії, тому й отримала назву «Велика».
Особливості Лондона до епідемії Взимку 1664 року на небі над Англією пройшла яскрава комета, а жителі Лондона злякалися, дивуючись, яку злу подію вона принесе. У той час Лондон мав площу близько 448 гектарів, був оточений міською стіною, яку побудовано для запобігання вторгненням банд. Велика скупченість населення у бідніших частинах міста приводило до того, що адекватну гігієну було неможливо підтримувати в належному стані. Вулиці середньовічного Лондона були тісні та темні. Краї дахів будинків майже торкалися одне одного. Не було ні мостових, ні тротуарів. По звивистих вулицях протікали струмочки нечистот. Бруківка була слизькою від тваринного гною, сміття і шматків відходів, викинутих з будинків, роями мух влітку. Часто шар бруду на вулицях був до такої міри товстим, що пересуватися в подібному місиві можна було тільки в спеціальному взутті. Багаті громадяни Лондона одягали на свої черевики високі «платформи». Міська влада використовувала сміттярів, щоб видалити найбільший бруд, і його транспортували до курганів за стінами, де вони накопичувались та продовжували розкладатися. Запах був нестерпний, люди проходили поряд з хусточками або букетиками, притиснутими до ніздрів. Ще однією небезпекою для людського здоров'я був задушливий чорний дим, який йшов з труб заводів, які виготовляли мило, з пивоварних заводів, металургійних підприємств та з близько 15 000 будинків, які опалювалися вугіллям.
Поза міськими стінами виникло передмістя, де проживали майстри і підмайстри, які прибували до вже переповненого міста. Це були хаотичні містечка з дерев'яними домами та без санітарії. Влада намагалася контролювати ці місця проживання, але зазнала невдачі, і тут проживало понад 250 тисяч людей. Інші приїжджі захопили прекрасні міські будинки роялістів, які покинули країну за часів громадянської війни. Ці будинки були перетворені на комунальні квартири. Такі умови сприяли поширенню чуми.
Як всередині Лондона, так і за його межами були райони різної площі, які історично отримали права на самоврядування. Багато людей були пов'язані з релігійними установами, і коли вони були розформовані внаслідок розпуску монастирів, їхні історичні права були передані разом із майном новим власникам. Огороджене місто було оточене передмістями з різними адміністраціями. Вестмінстер був незалежним містом із власними свободами. Все це призводило до проблем адміністрування.
Статистика смертей у Лондоні У 1662 році за підрахунками в Лондоні, Ліберті, Вестмінстері та приходських парафіях проживало 384 000 мешканців, що ґрунтувалося на цифрах законопроєктів про смертність, які щотижня публікувалися в столиці. Не було обов'язковим, щоб громадяни повідомляли про смерть у владні структури. Натомість кожна парафія призначила двох або більше «шукачів мертвих», обов'язком яких було оглянути труп та встановити причину смерті. «Шукач мертвих» мав право стягувати невелику плату з родичів мерців за кожну смерть, про яку вони повідомляли. Як правило, «шукачі мертвих» були старими неграмотними жінками, які мало знали про виявлення захворювань і не завжди були чесними. Зазвичай вони дізнавалися про смерть або від місцевого дяка, якого люди просили копати могилу, або за дзвонами церковного дзвону, які сповіщали про поховання. Ті, хто не повідомили про смерть у своїй місцевій церкві, такі як квакери, анабаптисти, інші не англіканські християни чи юдеї, часто не потрапляли до офіційних записів. «Шукачам мертвих» під час чуми потрібно було жити окремо від громади, уникати інших людей і носити білу паличку, яка попереджали перехожих про їхнє заняття під час перебування на вулицях, та бути в приміщенні, крім періоду виконання ними своїх обов'язків, щоб уникнути поширення хвороби. «Шукачі мертвих» звітували приходському діловоду, який щотижня звітував до Товариства приходських чиновників у Брод-Лейн. Далі цифри передавались лордові-меру, а надалі — державному міністру, коли чума стала проблемою загальнодержавного значення. Повідомлені цифри були використані для складання звітів про смертність, у яких перераховано загальну кількість смертей у кожній парафії та кількість померлих від чуми. Система «шукачів мертвих» існувала до 1836 року.
Було зафіксовано некомпетентність «шукачів мертвих» у виявленні справжніх причин смерті, зазначивши, що часто записувалися загальні причини смерті, а не від захворювань, які тоді визнавали медики. Хабарів було достатньо, щоб шукачі змінили причину смерті на зручнішу для домочадців. Ніхто не хотів, щоб знали, скільки смертей від чуми в їхньому домогосподарстві, і приходські чиновники теж були поблажливі в приховуванні випадків чуми в офіційних документах. Аналіз місячних звітів про смерті під час чуми свідчить про зростання випадків смертей, не пов'язаних з чумою, значно вище середнього рівня смертності, що пояснюється неправильним представленням справжньої причини смерті. У міру поширення чуми була введена система карантину, згідно з якою будь-який будинок, де хтось помер від чуми, замикався і нікому не дозволяли входити чи виїжджати звідти протягом 40 днів. Це часто призводило до загибелі інших мешканців, що створювало привід у населення не повідомляти про чуму. Офіційний звіт по Лондону дає число в 68 596 випадків чуми, однак обґрунтована оцінка дозволяє припустити, що ця цифра на 30 000 менше, ніж справжня. Будинок, де була виявлена у мешканців чума, позначався червоним хрестом на дверях зі словами «Господи, помилуй нас», а біля нього виставлялася сторожа.
Чума була однією з небезпек життя Англії від її драматичної появи в 1348 році під час Чорної смерті. У 1563 році в Лондоні щотижня помирала тисяча людей, у 1593 році було 15 003 загиблих від чуми. Звіти про смерті в Англії почали регулярно публікуватися в 1603 році, коли від чуми померло 33 347 осіб. Між тим роком і 1665 роком лише за чотири роки не було зареєстрованих випадків смерті від чуми. У 1625 році померло 41 313 осіб, між 1640 та 1646 роками — 11 000 смертей. Спалах чуми 1625 року зафіксовано в той час спочатку як «Велика чума», поки смертність від чуми 1665 року не перевищила значно цей показник. Офіційні дані, ймовірно, не показували фактичну кількість смертей від чуми.
Запобігання чуми Повідомлення про чуму в Європі почали надходити до Англії в 1660-х роках, змусивши Таємну раду розглянути, що можна зробити, щоб не допустити її поширення до Англії. Карантин суден використовувався під час попередніх спалахів, і знову був запроваджений для кораблів, які прибували до Лондона в листопаді 1663 року, після спалахів в Амстердамі та Гамбурзі. Два військові морські кораблі були призначені для перехоплення будь-яких суден, які входили до лиману Темзи. Кораблі із заражених портів повинні були причалити в Гол-Гейвен на острові Кенві й залишатися там протягом 30 днів, перш ніж їм буде дозволено подорожувати далі. Кораблям з портів, вільних від чуми, або які закінчили свій карантин, надавався сертифікат про стан здоров'я та їм дозволялося пливти далі. Була встановлена друга інспекційна лінія між фортами на протилежних берегах Темзи в Тілбері та Гравсенд, з інструкцією пропускати виключно кораблі із сертифікатом.
Тривалість карантину була збільшена до сорока днів у травні 1664 року, коли континентальна чума поширилася. З'явилась інформація про те, що чума охопила всю Голландію, Зеландію та Фрисландію (всі регіони Голландської Республіки), хоча обмеження щодо Гамбурга були зняті в листопаді 1664 року. Карантинні заходи проти суден, які прибували з Голландської республіки, були введені в 29 інших портах із травня 1664 року, починаючи з Великого Ярмута. Голландський посол заперечував проти обмеження торгівлі зі своєю країною, але Англія відповіла, що є однією з останніх країн, яка запровадила такі обмеження. Положення виконувались досить суворо, так що будинки, де подорожні перебували після виходу берег, та люди, які їх обслуговули, також були піддані 40-денному карантину.
Початок епідемії Вважається, що ця епідемія бубонної чуми в Англії поширилася з Нідерландів, де хвороба періодично виникала з 1599 року. Незрозуміло, де саме вперше в Лондоні з'явилася хвороба, але збудник та джерела інфекції, ймовірно, прибули з голландськими торговими кораблями, які перевозили тюки з бавовни з Амстердаму, який був охоплений хворобою в 1663—1664 роках, з кількістю смертей, яка сягнула до 50 тисяч осіб.
Інші хвороби широко зустрічалися у Лондоні, зокрема, за рік до цього відбувся спалах натуральної віспи. Це додало труднощів у виявленні справжнього терміну початку епідемії. Сучасні дослідження показують, що перші випадки чуми сталися взимку 1664—1665 років. Деякі з них були смертельними, але ніяких особливих дій не зроблено. Зима була холодною, земля замерзла з грудня 1664 року по березень 1665 року, річковий рух на Темзі двічі перекривався льодом, і, можливо, холодна погода стримала на сезон поширення епідемії.
Вважається, що перші райони, які були уражені, — причальні райони біля Лондона та парафія Св. Джайлза. В обох цих населених пунктах бідні робітники були хворими на багато інших хвороб. Два підозрілі випадки смерті були зафіксовані в парафії Сент-Джайлз у 1664 році та ще й в лютому 1665 року. Вони не вважалися смертью від чуми у звітах про смертність, тому влада не вжила заходів контролю, але загальна кількість людей, які гинули в Лондоні впродовж перших чотирьох місяців 1665 року, помітно збільшилася. До кінця квітня 1665 року зафіксовано лише чотири випадки смерті від чуми, два — в парафії Св. Джайлза, але загальна кількість смертей на тиждень зросла приблизно з 290 до 398.
Незважаючи на те, що у квітні було лише три офіційні випадки, рівень чуми, який у попередні роки не викликав жодної офіційної реакції. Цього разу влада вжила заходів щодо запровадження домашнього карантину. Судді в Міддлсексі було доручено розслідувати будь-які підозрювані випадки та закрити будинок, якщо це буде підтверджено. У Сент-Джайлзі спалахнув бунт, коли перший будинок був запечатаний. Натовп зламав двері та звільнив мешканців. Зловлених бунтарів суворо покарали. Були дані інструкції щодо будівництва будинків, які, по суті, були ізоляційними лікарнями, побудованими подалі від інших місць проживання людей, де можна було б доглядати за хворими або залишатись, поки вони не помирали. Ця офіційна діяльність свідчить про те, що, незважаючи на кілька зафіксованих випадків, уряд уже усвідомлював, що це серйозний спалах чуми.
Перебіг подальшої епідемії