Кілікійське королівство — вірменське феодальне князівство, надалі королівство, яке існувало у Кілікії (північно-східне узбережжя Середземного моря, сучасн. Туреччина) з 1080 до 1375 року. Виникло на початку XI століття у результаті масової міграції вірмен з території Вірменії, викликаного нападом сельджуків, а також захопленням Візантією міст Васпуракана, Ані та Карса, переселенням вірмен до західних областей імперії.
Історія
Перші поселення Перша поява вірмен в долині сягає I століття до н. е., коли вірменський правитель Тигран II приєднавши цю область до Великої Вірменії, розмістив тут як поселенців багато вірмен. Незабаром він зазнав поразки у війні з Римом, а землі, завойовані раніше, разом з осілими вірменами відійшли до Римської імперії. Однак і при римському пануванні вірмени становили деяку частину населення регіону, так, багато хто з вірменських мучеників того часу, були вихідцями з кілікійської долини, серед яких був Полієвкт Мелітинський. Подальше поселення вірмен в регіоні пояснюється прийняттям у 301 році Вірменією християнства як державної релігії, з наступним неприйняттям в 451 році Халкідонського собору, а також експансією ісламу викликаного арабською навалою. Про наявність великого вірменського елементу в регіоні говорить і той факт, що письменник IV століття Амміан Марцеллін, повідомляє, що Іську затоку в той час називали «Вірменською затокою». У листі написаному з Кілікії в V столітті, Іоанн Златоуст повідомляв, що живе він у вірменському селі, і що власником округу є вірменський князь.
До VI століття, після падіння династії Аршакидів, кількість вірмен у регіоні значно збільшується. Цьому сприяла переселенська політика арабських халіфів, які насильницьким шляхом змушували вірмен залишати батьківщину і поселятися на берегах Чорного і Середземного моря. Внаслідок цього чисельність вірменського населення в країнах на захід від Євфрату протягом століть весь час збільшувалася.
З VII століття Кілікія була свого роду прикордонною зоною між Візантією та арабським халіфатом. У другій половині X століття, до моменту завоювання Візантією Кілікії та Атіохіі ці землі вже мали значне вірменське населення, яке в результаті тюркського вторгнення до Вірменії в XI столітті ще більше зросло.
Міграція вірменів у регіон
У другій половині XI століття вся територія Вірменії, крім Сюніка (Занґезур) і Ташир-Дзорагетської держави, піддалася навалі турків-сельджуків. Втрата національної державності після завоювання Візантією, а також навала сельджуків призвели до масового переселення вірмен в Кілікію та інші регіони. З цього періоду на Вірменському нагір'ї та в Закавказзі почався багатовіковий процес витіснення вірменського і курдського населення тюркським.
Внаслідок завоювання Візантією вірменських земель від Едеси до Самосати і Меліта, а також внаслідок її політики, до початку XI століття на території Сирії, Месопотамії і малоазійських фем Візантії були значні поселення вірмен. Наприкінці століття, після битви під Манцикертом, сельджуки створили свою першу державу — Румський султанат, який охоплював усю Вірменію і внутрішню частину Анатолії, звідки посилювалася міграція вірмен до азійських прибережних областей, особливо в Кілікію і Єфратес.
Вірменські князівства
Візантійській імперії не вдалося створити собі опори серед населення завойованих вірменських земель. Не сприяло зміцненню кордонів Візантії і переселення вірмен в прикордонні феми. У межах кордонів імперії виникла низка напівнезалежних вірменських князівств, що тягнулися від Сирії до Закавказзя. Вірмени зберегли свою культуру, церкву і державність.
Правителі Візантії, що переслідували вірменських володарів і намагалися нав'язати вірменам халкідонітство, щосили намагалися нівелювати специфіку новоутворених князівств. Чим вище була загроза з боку сельджуків, тим наполегливішими ставали спроби імперії знищити вірменські князівства Малої Азії, які в міру ослаблення позицій центрального уряду, ставали все більш автономними. Вірмени, зі свого боку, вважали тягарем опіку імперії, і сельджуцьке вторгнення лише пришвидшило рух вірмен проти Візантії та утворення незалежної вірменської держави у Малій Азії.
У 1070 армія під командуванням майбутнього претендента на корону Никифора Меліссени і брата майбутнього імператора Олексія Мануїла Комніна, була розбита сельджуками біля Севастії. Вірменське населення байдуже поставилося до цього. Рік по тому, йдучи в похід проти сельджуків, Роман Діоген прибув до Севастії, де його придворні висловили ряд претензій дітям місцевого вірменського князя. У результаті, за наказом Діогена місто було розграбоване і спалене, а спроба прибулого Гагіка II примирити ворожі сторони була марною. Події, що трапилися в Севастії ознаменували собою остаточний розрив відносин вірменських князів Малої Азії з імперським урядом, що не сприяло зміцненню позицій імператора напередодні вирішальної сутички з сельджуками при Манцикерті.
Після поразки візантійських військ у Манцикертській битві і громадянської війни вірменські князі стають фактично незалежними. У цей час новий імператор Михайло VII Дука призначає доместиком Сходу свого двоюрідного брата Андроніка Дуку. Філарет Варажнуні, який раніше обіймав цю посаду, не визнає це призначення. Не визнавши владу Михайла, Варажнуні порвав з Візантією, а до 1071 фактично став правителем незалежної вірменської держави, зміцненню якої сприяла міграція вірмен з територій, які зазнали сельджуцького вторгнення. Ставши на чолі вірменів він переносить престол католикоса у свої володіння, і приєднує до своєї держави вірменські князівства Мараша, Кесуна, Едеси, Андріуна (поблизу Мараша), Цовка (поблизу Айнтаба), Бенкету (поблизу Едеси) і ряд інших земель. Зовнішньополітичний фактор зумовив порівняно спокійне життя держави Варажнуні. Перелом настав у 1081, коли після угоди з Візантією почалася експансія Румського сельджукского султанату в південно-західному напрямку, жертвами якої стали держава Філарета Варажнуні та інші вірменські князівства Малої Азії.
Царство Варажнуні, що простягнулося від Месопотамії вздовж Євфрату до кордонів Вірменії, яке охоплювало Кілікію, Тавр і частину Сирії з Антіохією, проіснувало порівняно недовго з 1071 по 1086 рік. Після 1086, коли Варажнуні втратив останні міста, де ще знаходилися його гарнізони, на території Кілікії та Приєвфраття утворилася низка незалежних вірменських князівств. Попри розвал, держава Філарета в умовах сельджукської навали в Закавказзя стало центром для вірменських емігрантів, розсіяних по всьому Близькому Сходу. Воно мало величезне значення для консолідації вірмен у пізніших державних утвореннях, що виникли на руїнах держави Варажнуні. До 1097 у Приєвфратті і Кілікії утворюється ряд незалежних вірменських князівств. На Євфраті вірменські князівства, за винятком князівства Каркар, проіснували аж до 1116—1117 років, після чого були анексовані хрестоносцями.
Князівство
У Кілікії в другій половині XII століття вірменське князівство Рубенідів посилилося настільки, що інші вірменські князівства змушені були визнати залежність і увійти до його складу. Таким чином, у Кілікії почала поступово утворюватися вірменська ранньофеодальна монархія та ієрархічна феодальна система, очолювана Рубенідами.
Рубен, один із полководців Філарета Варажнуні, якому було доручено захист області Антитавра, в 1080 році став засновником князівстваСукиасян А. Г. История Киликийского армянского государства и права. — Ереван: Митк, 1969, с. 5—24. Його син Костандін I розширив володіння на схід — за гори АнтитавруRunciman, Steven. A History of the Crusades – Volume I.: The First Crusade and the Foundation of the Kingdom of Jerusalem. Згодом приєднав до учасників Першого хрестового походу, зокрема 1098 року допомагав під час облоги Антіохії. За це отримав від хрестоносців титул барона, а від візантійців — комітаVahan M. Kurkjian. A History of Armenia. Website. Bill Thayer (5.042005).
Близько 1100 року після смерті Костяндина I його князівство розпалося на дві частини, де керували його сини Левон і Торос. В цей час Рівнинна Кілікія стала об'єктом боротьби між Візантією та Антіохійським князівством, війна між якими йшла зі змінним успіхомКняжество Рубенидов Киликии в международных отношениях на Ближнем Востоке в 20-30е годы XII в. //Византийский временник //Институт истории // том 55; стр-ца 163; — 1994 г.. Торос скористався цим, розширивши кордони свого князівства і наблизився до меж Кілікійської рівнини, розбивши спочатку сельджуцькі, а потім візантійські війська.
Після смерті в 1129 Тороса I його брат Левон I відновив єдність Кілікійського князівства, що дуже стурбувало сусідів: князівство Антіохія та емірат Данишмендів. Проте Левон I спочатку біля столиці Аназарба переміг емірське військо, а у битві біля Портелли здолав антіохійські загони, внаслідок чого було захоплено Рівненну Кілікію. Левон I зайняв спочатку проходи Аманського хребта, а 1135 року опанував фортецею Сервантікар. В союзі з Едеським графством почалася війна проти Антіохійського князівства. Після здобутої перемоги Левон погодився на перемовини з Антіохійським князівством, але потрапив у пастку, де був його схоплено і відправлено до АнтіохіїМутафян К. Последнее королевство Армении = Le Royaume Arménien de Cilicie, XIIe-XIVe siècl. — «Mediacart», 2009, с. 26—27. Користуючись відсутністю вірменського правителя, данішмендський емір Мухаммад вдерся до Кілікії, де знищив весь врожай. Вражений цим лихом Левон I викупив свою свободу відмовившись від Сарвентікара, Маместії та Адани на користь князя Раймунда Антіохійського, а також заплативши чималий викуп. Але доволі швидко кілікійський князь повернув собі ці міста. Війна вибухнула знову, поки на початку 1137, зусиллями графа Жослена Едеського не було встановлено перемир'я між двома князівствами. Був укладений союз проти візантійського імператора Іоанна Комніна, що рушив на підкорення Кілікії та Антіохії. Але у червні 1137 року візантійські війська захопили рівнинну Кілікію, потім, після 37-денної облоги, — столицю князівства — Аназарб. Через деякий час був узятий у полон Левон I, що сховався у своєму родовому замку Вахка. Його разом з двома синами було відправлено до КонстантинополяУспенский Ф. И. Отдел VI. Комнины, Глава X. Восточные дела // История Византийской Империи. — 2005. Два інших сини — Млех і Стефан, перебували в безпеці в Едеському графстві, у Беатріс, сестри Левона та матері графа Жослена II. Раймунд, князь Антіохії, також визнав себе васалом Іоанна II.
Син Левона I — Торос — втік із візантійського полону. і у 1145 році прибув до Кілікії. Він спочатку повертає під свою владу невеликий регіон Таврських гір з родовими фортецями Вахка та Амуд. У 1151 році, одружившись з дочкою тера (сеньйора) Рабана і уклавши союз з хрестоносцями, відвойовує Рівнинну Кілікію. Потім відвойовує міста Аназарб, Тарс, Маместію та Тіл, що контролював проходи Аманських гір. У відповідь імператор Мануїл I відправив до Кілікії військо на чолі з Андроніком Комніном, яке зазнало поразкиМутафян, 2009, с. 30—33. Після такої перемоги відбулась перша спроба об'єднання двох родин-суперниць Рубенідів та Ошинідів, останні навіть почали брати участь у виступах проти греків. Союз мав бути скріплений шлюбом між малолітніми дітьми, сином Ошина — Гетумом III, та однією з дочок Тороса IIКлод Мутафян // Le Royaume Arménien de Cilicie, XIIe-XIVe siècle// Видавництво «Бородино». стор. 30-33 (161) 2009 р. ISBN 978-5-9901129-5-. 1156 року було завдано поразки війську Румського султанату. 1158 року візантійці все ж захопили рівнинну Кілікію, а Торос II визнав зверхність імперії. В наступні роки візантійці інтригами намагалися повалити Тороса II, але марно.