Слов'янське язичництво (слов'янська віра) — сукупність вірувань, міфів та культових практик слов'ян. Належить до політеїстичних вір, однак при цьому має пантеїстичні та дуалістичні акценти. Інформації про віру слов'ян дохристиянського періоду в історичних джерелах збереглося не надто багато. На сьогодні не збереглося жодного безпосереднього джерела — є лише короткі повідомлення християнського періоду, списані не зорієнтованими безпосередньо в темі авторами чи хроністами, що жили кількома десятками або навіть сотнями років пізніше прийняття християнства. Повна реконструкція слов'янських вірувань нині не є можливою, а здійснювані спроби часто викликають сумніви щодо їхньої достовірності. Реконструкція передусім опирається на відомості про давні вірування, що збереглися у фольклорі, та вірування, що мали місце вже після прийняття християнства. Також мають значення дослідження в теорії релігії.

Збережені джерела та реконструкціонізм

На фоні інших язичницьких релігійних систем Європи віра слов'ян є однією з найгірше збережених. У результаті зіткнення слов'янської та християнської культур, починаючи з VI століття був запущений поступовий процес витіснення власних вірувань і християнізації, остаточно завершений на рівні держав у XIII столітті, коли Німеччина приєднала до себе Полабію, а на рівні окремих осіб та груп осіб — у XV—XVI століттях. Деякі залишки давньої слов'янської віри збереглися у фольклорі й нині, хоча форма та обсяги матеріалу породжують різні сумніви, а релігієзнавчі дослідження, що спираються на сучасні наукові методи, рідко набувають широкого визнання.

Хоча слов'яни та пов'язані з ними система вірувань і, можливо, етногенетично балти займали гігантські простори Європи (більша частина території на схід від Лаби без урахування територій, на яких мешкали угорці та кочовики), не збереглося жодного цілісного переказу, який би описував їхні вірування. Християнізація слов'ян тривала кількасот років, з її метою готували місіонерів або навіть цілі монастирі та дієцезії, однак це не дало результатів у формі більш широкої характеристики культу, з яким вони боролися. Не зберігся відповідник старшої Едди, яка нині слугує для реконструкції віри германців та скандинавів, і тим більше рідні язичницькі джерела на кшталт скандинавських саг. У результаті віру та міфологію слов'ян можна реконструювати хіба що опираючись на лаконічні згадки в іноземних хроніках або на власні хроніки, написані у більш пізні часи — принаймні вже через декілька десятків років після моменту завершення християнізації. Найчастіше це короткі повідомлення, що являють собою набір цікавих фактів або наклеп на язичницький ідолопоклонницький культ. Цінними джерелами є руська Повість минулих літ (декілька описів язичницького культу перед прийняттям Руссю християнства у 988), німецька Хроніка Тітмара (опис полабського язичницького храму у Радогощі) та чеська Хроніка чехів Козьми Празького (опис процесу ворожіння, що вказує на існування в ті часи групи жінок, що займаються магією). Неоціненним є набагато старший від вищезазначених візантійський текст авторства Прокопія Кесарійського. У своїй Історії війн він описав звичаї слов'ян, які у VI столітті почали атакувати Візантію. Також він коротко описав і вірування слов'ян. Чимало згадок на тему язичницької релігії можна знайти в джерелах, що стосуються Русі та Полабії. Натомість своєрідною «білою плямою» є Польща. Перші хроністи — Галл Анонім та Вінцентій Кадлубек — в основному не виявляли жодного інтересу до язичницької віри. Навіть згадуючи про язичницькі повстання в Польщі у 1030-х вони ігнорували їхню релігійну основу. Зацікавленість власним язичництвом у Польщі зросла в часи пізнього Середньовіччя. Інформацію щодо імен богів та культових місць надав Ян Длугош, однак вона не має надто великої цінності. Навряд чи автор користувався давніми джерелами — він скоріше переказував викривлене розуміння язичництва через півтисячоліття після завершення процесу християнізації Польщі.

Унеможливлює реконструкцію слов'янської віри і сам стан джерел. До наших часів дійшли лише нечисленні згадки на тему деяких обрядових практик, імен богів та забобонів. Бракує ширшого матеріалу, який дозволив би реконструювати слов'янський пантеон. Не можна з повною впевненістю визначити, які божества з різними іменами були насправді тотожними одне з одним та з яким ступенем достовірності можна говорити про єдину віру усіх слов'ян. Великою проблемою є також питання християнської інтерпретації язичництва. Християнські автори уявляли язичницьку віру з позицій монотеїзму. Це вводило в оману не тільки через вороже ставлення християнства до язичництва, але й через нездатність зрозуміти чужу культуру — німецькі хроністи трактували інформацію про язичницькі практики з позицій християнського світогляду. Ще одна проблема виникає з труднощів, пов'язаних з відтворенням змін, що наставали у слов'янській вірі у результаті взаємодії з іншими релігійними системами — християнством, дуалістичними іранськими культами, маніхейством та богомильством чи скандинавськими віруваннями. Інституціалізація язичницької віри в Полабії вважається результатом впливу християнства, а створення ідолів на Русі пов'язується з прийняттям деяких елементів варязьких культів. У результаті залишається відкритим питання, якою була первинна форма слов'янської віри.

Дослідження слов'янської віри ведуться кількома способами. Суто історичний метод в основному виключає повне відтворення слов'янських вірувань. У результаті аналізу самих джерел можна лише вказати на деякі головні елементи віри та чужі впливи. Неможливо натомість охопити розвиток у часі або регіональні відмінності. Це призводить до виразного дослідницького песимізму, помітного, наприклад, у присвячених даній темі працях польського вченого Станіслава Урбанчика. Дослідник стверджує, що «історія дослідження слов'янської віри — це історія розчарувань».S. Urbanczyk, Dawni Slowianie – wiara i kult, Wroclaw 1991, с. 125.. Такої ж думки дотримується й інший польський дослідник — Єжи Стшельчик.J. Strzelczyk, Mity, podania i wierzenia dawnych Slowian, Poznan 1998, с. 8-9 В інший спосіб до вирішення цієї проблеми підходять етнологи й релігієзнавці. Особливо зараз вони намагаються відтворити слов'янські культи порівняльними методами. Вони знаходять релікти язичницьких вірувань в оповіданнях уже християнської доби, намагаючись зазначити, в якому місці Бог, диявол або певний святий заміняють собою постать язичницького божества чи демона з набагато давнішого оповідання. Інші аспекти фольклору — звичаї, язичницькі свята, магічні практики чи способи святкування, як забуті, так і досі існуючі — можуть наштовхнути на слід язичницьких вірувань. Має значення також усе повніше осягнення теорії віри — механізмів, що контролюють процеси зародження та розвитку віри у пов'язаних із собою культурах або в масштабі всього людства. Особливе значення мають у цьому питанні загальні висновки, що стосуються індоєвропейських народів, пов'язані з дослідженнями Г. Дюмезіля чи так звана концепція бріколажа антрополога Клода Леві-Стросса.C. Levi-Strauss, Mysl nieoswojona, Warszawa 1969, с. 21-39 Все більш важливими стають також археологічні методи, що дозволяють віднаходити давні язичницькі храми або культові місця. Прикладом може слугувати відкритий у 1990-х язичницький храм у Вроцлаві, який за часом сягає, імовірно, вищезгаданого періоду язичницьких повстань.

Незважаючи на поступовий розвиток досліджень, до результатів роботи релігієзнавців та етнологів варто ставитися з обережністю. Згідно з твердженням релігієзнавця й етнографа Мірчі Еліаде, спроба відтворити історію слов'янської віри приречена на невдачу.M. Eliade, Historia wierzen i idei religijnych, т. III, Warszawa 1995, с. 27. Так само ставляться до цієї проблеми й вищезгадані історики, при цьому сумніви в успішному її розв'язанні виражають навіть ентузіасти цих досліджень.A. Szyjewski, Religia Slowian, WAM, Krakow 2003, с. 25.

Більша частина сучасних досліджень політеїстичних релігій вказує на неможливість розуміння міфології та релігії окремо від релігійного культу. Ці дослідження зазвичай відносять до релігії античного світу, проте їх з успіхом можна застосувати також до системи слов'янських вірувань. Згідно з польським релігієзнавцем Анджеєм Шиєвським, у таких спільнотах, як слов'янська, ми маємо справу з поєднанням онтології та теології — онтотеологією.A. Szyjewski, Religia Slowian, WAM, Krakow 2003, с. 23. На відміну від монотеїстичних, у політеїстичних релігіях не існує чіткого розділення світів sacrum і profanum (тобто святого та людського, грішного) — надприродне проявляється в усіх аспектах повсякденного життя. Тому є помилковим окремо розуміти чи описувати слов'янську міфологію та релігію. Тим більше, що тут важко говорити про міфологію у класичному значенні цього терміну. Жодна збірка слов'янських міфів на сьогодні не збереглася. Можливо, вона ніколи й не існувала в монолітній формі — ми можемо говорити про певну кількість різних міфів-оповідей, що допомагають зрозуміти світ і його надприродну складову, які передавалися усно та мали збіги лише в деяких аспектах. Деякі дослідники просуваються далі у своїх висновках, стверджуючи, що слов'яни взагалі ніколи не мали ні міфів, ні міфології.S. Urbanczyk, Dawni Slowianie – wiara i kult, Wroclaw 1991, s. 126; J. Strzelczyk, Mity, podania i wierzenia dawnych Slowian, Poznan 1998, с. 8-9.

Внутрішня та зовнішня міфології

Складнощі з дослідженням дохристиянських вірувань виникають не лише через те, що не було писемності для її фіксації, але і через структуру подібних племінних додержавних релігій. У них знання про сакральне розділено на дві частини — зовнішню і внутрішню міфології. Внутрішня містить закрите для непосвячених знання, яке можна отримати лише пройшовши ініціацію у мужеському домі. До неї відносять знання імен племінного бога чи першопредка та його дії та події епохи часу сновидінь. Цю частину міфології посвячені чоловіки повинні були зберігати у секреті і не розголошувати її. Зовнішня міфологія — це історії, що покликані залякувати непосвячених — дітей та жінок. До них відносять різноманітних демонів, чортів, песиголовців, бабаїв тощо. Після прийняття християнства внутрішня міфологія ймовірно повністю зникла разом зі своїми носіями, що тримали її в секреті, тоді як зовнішня продовжила своє життя у казках, приказках та іншому фольклорі.

Проте існує думка, що внутрішня міфологія продовжила своє існування для обмеженої кількості посвячених. Це пов'язують із Запорізькою Січчю, що походить від племінних мужеських союзів дохристиянської епохи. Зокрема, дослідник походження козацтва Салига П. зауважує, що картина Козак Мамай з високою ймовірністю є іконою племінного першопредка чи бога слов'ян. Деталі, що зображені на ній: дуб, кінь, кобза, підвішені люди на дереві, а також підпис «Хоть дивись на мене, та ба не вгадаєш, Відкіль родом і як зовуть нічичирк не знаєш. Коли трапилось кому у степах бувати, То той може прізвище моє вгадати. А в мене им'я не одно, а єсть їх до ката, — Так зовуть, як набіжиш на якого свата» свідчать про те, що на ній зображене святилище із жартівливим секретним посланням, яке мають розуміти носії знання внутрішньої міфології.

Міфи, вірування та пантеон

Космогонічний міф