Міф або міт, пере́каз (від , буквально «оповідь», «розповідь», «сказання») — оповідь, що пояснює походження певних складників світобудови чи світу загалом, через емоційно-чуттєві о́брази. Міф є основою різних релігійних систем, фольклорних традицій, художньої творчості. Окремі перекази, які складають певну систему, утворюють міфологію того чи іншого народу, культури, соціальної групи, яка лежить в основі притаманного їм світогляду.
Міфи властиві як для первісних народів, що перебували або перебувають на щаблі дораціонального, дофілософського та дорелігійного мислення, так і сучасної людини. Стосовно сьогочасних проявів переказів та їх наслідувань, вживаються терміни «неоміф» або «псевдоміф». У новітніх дослідженнях міф часто розглядають як альтернативу науковому мисленню і невід'ємну складову сучасної культуриЖовтянська, В. В. (2011). Смислові трансформації в сучасному міфі. Наукові студії із соціальної та політичної психології, 27 (30), 243–255..
Визначення Узвичаєним розумінням міфу, є первісне сказання, де явища природи постають в уособленій та одухотвореній формі богів, духів і героїв. Це сказання слугує для донаукового пояснення походження явищ, предметів, істот, звичаїв тощо, а то й усього світу; підштовхування до певної діяльності, як-от необхідність проведення обрядів. Міф внутрішньо логічний, описуючи причини та їхні наслідки, але його логіка обмежена архаїчною свідомістюCite book|title=Сверхъестественное в первобытном мышлении|last=Леви-Брюль|first=Люсьен|year=1994|publisher=Педагогика-Пресс|location=М.|pages=9-27|language=|isbn=}}. У такій свідомості, світ тлумачиться як сукупність протилежностей (на зразок добро—зло, життя—смерть), але водночас їх розділення нечітке. Зокрема це межі суб'єкта й об'єкта, матеріального та взірцевого, предмета, істоти чи явища і їх знаку (назви); слабко розвинені абстрактні поняття. Клод Леві-Строс узагальнював пояснювальне призначення міфу, пишучи, що метою будь-якого міфу, є дати зрозумілу модель для вирішення певного протиріччя.
Мірча Еліаде давав визначення переказу як події, що уявляється як дійсна, справжня, сакральна, значуща, й яка слугує за приклад для наслідування. За його спостереженнями, починаючи з Ксенофана (приблизно 565—470 до н. е.), котрий першим відкинув такого роду «міфологічність» грецьких богів, описаних Гомером і Гесіодом, визначення мітос протиставлялося як логосу, так, пізніше, й історії. Воно втратило в греків будь-яку релігійну й метафізичну значущість, зрештою позначаючи «те, чого не існує насправді». Саме в такому значенні воно найбільше відоме в європейській культурі.
У семіології під міфом розуміється метамова (мова, що використовується для опису інших мов), заснована на знаках письма, усної мови та зображень. Роланом Бартом міф визначався як одиниця метамови, надзнак. За визначенням філософа і філолога Олексія Лосєва, «Міф — це така діалектично необхідна категорія свідомості й буття, яку дано як речово-життєву реальність суб'єкт-об'єктного, структурно виконаного (у певному образі) взаємоспілкування, де відокремлене від окремішньо-абстрактної речовності життя символічно втілено у до-рефлективно-інстинктивний, інтуїтивно сприйнятий розумово-енергійний образ». У літературі, як визначав він же, міф — це «породження уяви колективної загальнонародної чи осібної фантазії, що узагальнено відбиває дійсність у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій і одухотворених, олюднених істот, які іноді у деяких людей втілюються у свідомості як цілком реальні». За визначенням Володимира Даля, міф — оповідь в особах про події, що насправді не відбувалися, але які стали повір'ям.
У сучасній публіцистиці під міфом розуміється уява, брехня, оманлива пропаганда, повір'я, віра, умовність або подання певної цінності у фантастичній формі, сакралізоване і догматичне вираження соціальних звичаїв і цінностей. Також під міфом іноді розуміється судження, отримане незалежно від чуттєвого досвіду і яке не збігається з результатом практичної перевірки; відомості про істинні явища, які сприймаються без доказів і раціонального осмислення.
У буденній сучасній мові слово «міф» часто використовують для позначення поширеного, хоча й помилкового твердження.
Структура міфу
Складові елементи Міфологе́ма — стійке і повторюване утворення, що узагальнено відображає дійсність у вигляді сюжетів, типів чуттєво-конкретних персоніфікацій, істот. Архаїчною свідомістю вони мислилися як цілком справжні (наприклад: створення світу, першопредок, герой). Іноді термін міфологема вживається в розумінні уламка міфу, що втратив свої автохтонні властивості та призначення, залучений до фольклорного тексту, в якому сприймається як вигадка, образна оздоба чи сюжетна лінія, що стала узвичаєною (наприклад: різноманітні протиставлення, скажімо добро і зло, надприродна допомога, визволення нареченої). Міфе́ма — найменший змістовий складник міфу, що постає як образ чи витвір, виражаючи певне становище або ставлення. Міфема пов'язує протиставлені образи і тлумачення (наприклад: воскресіння з мертвих, боротьба з чудовиськом, порушення заборони). Міфо́нім — осібне міфічне ім'я, власна назва (наприклад: Зевс, Атлантида).
Мономіф
Майже усі міфи світу в класичному розумінні дотримуються тієї самої схеми, яка називається мономіфом або подорожжю героя. Спрощено вона виглядає як повторювана низка етапів, які проходить герой міфу (бог, дух, людина): виправа — ініціація — повернення. Ця схема була запроваджена Джозефом Кемпбеллом у книзі «Тисячеликий герой» (1949) та полягає в переході героя зі звичайного світу до незвичайного, сповненого небезпек і випробувань, з метою виправити певну ваду, яку має він сам або звичайний для героя світ.
У виправі герой стикається з перешкодою, що спонукає його почати пошуки її вирішення. Герой опиняється на межі відомого, звичного світу, з невідомим, і повинен пройти випробування, щоб цю межу подолати. На етапі ініціації він проявляє такі якості, як сила, розум, долає супротивників і досягає мети. Коли питання вже вирішено, героєві ще належить повернутися до власного світу. На етапі повернення він долає останніх супротивників, рятується від небезпек, що загрожують йому знову перетнути межу незвичайного світу зі звичайним. Врешті він повертається у перетворений своїми діями світ, або показує власні нові якості.
Дослідження міфу Дослідження міфу пов'язані з запереченням його істинності та спробами пояснити як дещо інше, крім буквального опису значущих подій. Перші відомі дослідження міфу почалися в стародавній Греції та були пов'язані зі спробами його раціонального пояснення. Софісти і стоїки тлумачили міфологічні перекази як алегорії. В образах богів і героїв вони вбачали уособлення природних сил. Платон вирізняв народні міфи та філософсько-символічні, які є навмисною вигадкою, але можуть бути корисними, оскільки слугують для підтримки держави. Епікурейці бачили призначення міфології та окремих міфів у підтримці та сакралізації влади жерців і правителів. За Евгемером вони є билинами про давніх правителів, перебільшено зображених як боги і герої.
Середньовічні пояснення міфів, передусім античних, спиралися або на епікурейство та евгемеризм, або пояснювали їх як оповіді про бісів і демонів. В епоху Відродження поширилася цікавість до античної міфології, що тлумачилася як алегорії почуттів, релігійних, наукових та філософських істин. 1609 року, англійський філософ Френсіс Бекон спробував систематично роз'яснити давньогрецькі міфи як алегорії у трактаті «Про мудрість древніх». Він пояснював їх як пригоди в особах про мінливість буття, божественну волю, благочестя і лицемірство тощо.
У першій третині XVIII століття італійський філософ Джамбатіста Віко в праці «Підстави нової науки» тлумачив міф як осягнення буття через естетичне начало. Він висунув думку про міфи як продукти нерозвиненості первісного мислення, коли люди уявляли причини бачених явищ у вигляді богів. Проте в них відбивається вдача народу, його світосприймання і світовідчуття, уявлення про чудове і потворне, добро і зло. Німецький просвітитель Гердер розумів міфи як народну мудрість і поетичне багатство. Французькі просвітителі Вольтер, Дені Дідро, Бернар Фонтенель вважали міфи витворами невігластва і умисним обманом, заради тримання людей у покорі.
За німецьким філософом XIX ст. Фрідріхом Шеллінгом, міфи виникають на певному щаблі розвитку свідомості в усі історичні епохи. Міфи є початковим матеріалом для мистецтва, а самі вони від початку символічні, тому міфотворчість притаманна і для сучасного йому суспільства. Він зауважив, що перекази народів світу неоднорідні. Грецька міфологія символічна, індійська — алегорична, а перська — схематична.
У другій половині XIX—XX ст. виникли дві основні школи вивчення міфу: Натуралістична школа (Адельберт Кун, В'ячеслав Шварц, Фрідріх Макс Мюллер, Анджело де Губернатіс, Федір Буслаєв, Олександр Афанасьєв, Олександр Потебня та ін.) спиралася на дослідження індоєвропейського мовознавства і орієнтувалася на реконструкцію індоєвропейської міфології. На основі цих досліджень лідером школи Максом Мюллером була створена концепція виникнення міфів як «хвороби мови». За нею міфи виникали з причини забуття первісних метафор, епітетів. Таку ж думку поділяли Афанасьєв і Потебня. Мюллер вважав, що боги початково насправді були символами небесних світил, тоді як Кун і Шварц бачили в них образне узагальнення метеорологічних явищ. Послідовники Мюллера розвинули школу панвавилоністів, яка стверджувала, що всі міфи походять від солярних міфів давнього Вавилону. Антропологічна школа (Едвард Тайлор, Джеймас Фрейзер, Ендрю Ленг та ін.) сформувалася в ході розвитку порівняльної етнографії, зіставлення архаїчних племен з цивілізаціями. За Тайлором психіка всіх людей однакова, а культурний розвиток прямолінійний. Міфи за ним виникають з анімізму, уявлень про душу, внаслідок роздумів про смерть, хвороби, сни. Шукаючи раціональні пояснення цих явищ, але бувши обмеженою в пізнанні, первісна людина формувала донаукову систему знань, яка й оформилася в міфи. З цієї причини міф є пережитком у сучасній культурі. Ритуалізм Фрезера всередині антропологічної школи досліджував міф з точки зору представлених у ньому структур ритуалу, які передують міфу і є первісними формами людської діяльності. Соціологічний напрям Еміля Дюркгайма, Броніслава Малиновського та Люсьєна Леві-Брюля досліджував міф як механізм підтримки порядку в суспільстві шляхом встановлення норм поведінки, уявлень про добре і зле, гідне і негіднеГаланина, Е.В. (2013). Миф как реальность и реальность как миф: мифологические основания современной культуры (російська) . Издательство "Академия Естествознания"..
Представник неокантіанства Ернст Кассірер розглядав міф як одну з так званих символічних форм – напрацьованих культурою способів опосередкування пізнання. Різні символічні форми (а до них також зараховувались мова, мистецтво, наука, релігія), за Кассірером, не можуть бути верифіковані одна через одну. З цього погляду міф безсенсовно розглядати як хибний або істиннийКассирер, Э. (2000). Избранное: Индивид и космос. М., СПб.: Университетская книга. с. 327–390..
Засновник школи структуралізму в етнології Клод Леві-Строс вказував на символічну природу міфу, яка проявляється у поєднанні різних рівнів функціонування живого: рівня органічних процесів, рівня неусвідомлюваних психічних процесів та рівня свідомого мислення. При цьому міф зазвичай оперує протилежностями і прагне до їх поступового зняттяЛеви-Стросс, К. (1985). Структурная антропология. М.: Наука. с. 147–215.. Його важливою функцією, на думку Леві-Строса, є створення ілюзії того, що людина спромоглася досягти загального розуміння світобудови[| Леві-Стросс, К. (1995). Міф та значення. Народознавчі зошити, 2, 102–111.].