Е́рзя, ерзя́ни — угро-фінський народ. Мова — ерзянська фіно-волзької підгрупи уральської сім'ї. Ерзяни проживають у басейні річок Мокша і Сура, а також Волги і Білої.
Етимологія і історія
Етнонім «ерзя» етимологічно походить до ірано-сарматської лексики (arsan — чоловік, герой). З V століття ерзя мешкали на північний захід від мокши, на території сучасної Рязанської і Нижньогородської областей. У 961 ерзя (арта, аріса) згадується хозарським каганом Йосипом як народ, що платив йому данину. Є припущення, що також про ерзя писали ще і давньогрецькі географи Страбон (аорси) і Птолемей (арсиіти). Арза — країна ерзі фігурує в записках арабського мандрівника Ібн-Хаукаля (X століття). Про ерзя (арджани) повідомляв Рашид-ад-Дін (XIV століття); ногайський князь Юсуф писав про «рзян» у грамоті, відправленій ним до Москви в 1549 році.
У ранньому середньовіччі ерзя чинили опір хозарам, печенігам і половцям. Стародавнє ерзянське князівство розташовувалося на території Старої Рязані (Ерзяні). Під натиском слов'ян, що переселялися, ерзя відступила на схід до сучасного міста Арзамас — (Ерзямас).
На відміну від мокші, що визнала в 1237 залежність від Золотої Орди, ерзя відступає на північ в ліси і чинить татарам опір. Після перенесення суздальської столиці в середині століття в Нижній Новгород ерзя потрапила під владу Суздальського князівства і деяка частина її обрусіла, а інша частина відступила далі на схід, проникнувши в XVII столітті в Заволжжя і Південне Передуралля, де зіткнулися з ногайцями і калмиками. Створення Саратовсько-Оренбурзько-Челябінської лінії фортець зробило можливим подальше просування ерзя на Уралі. Багато ерзянських поселенців на Уралі з'явилися ще до проникнення сюди російського населення.
Самоідентифікація Ерзя вважають себе окремим народом. Самоназва — «эрзят». Ерзяни послідовно виступають проти використання екзоніма «мордва», який вважають образливим прізвиськом, нав’язаним московськими завойовниками. Діячі національного руху спростовують твердження російської влади, що ерзя та мокша — це єдиний народ під назвою «мордва».
Релігія
Ерзя сповідують християнство (православ’я та лютеранство, принесене фінськими проповідниками у 1990-х роках) та інешкіпазію — політеїстичну релігію з елементами пантеїзму. Практично вся національна інтелігенція сповідує інешкіпазію або лютеранство, адже православ’я в них асоціюється з Російською православною церквою (РПЦ) та русифікацією.
Марізь Кемаль — організатор громад традиційної релігії ерзян. Цей феномен з’явився після утворення Мордовської єпархії РПЦ (1990). Тоді у ерзянської інтелігенції виникла надія на впровадження ерзянської мови у богослужіннях, на відродження ерзянської ідентичності — бодай в межах РПЦ. Криза цих сподівань радикалізувала віруючих ерзян, стимулювала національну інтелігенцію відновлювати етнічну релігію — релігію бога Інешкіпаза.
Паралельно із відродженням інешкіпазії в Мордовії з’явилась Мокшано-ерзянська євангельсько-лютеранська церква. Наприкінці 1980-х талановитий ерзянський художник-етнофутурист Андрій Альошкін переїхав до Ленінграду. Тут він створив серію картин, у яких намагався розкрити сутність древніх вірувань народів ерзя та мокша. Талановиті роботи митця помічає лютеранський пастор Арво Сурво — лідер релігійного відродження інгерманландських фінів. Сурво навертає Альошкіна у лютеранство.
Після повернення з Ленінграду до Саранська Альошкін здобуває всенародне визнання. Його обирають головою Спілки художників Мордовії, він стає одним із лідерів Товариства вивчення фіно-угорської культури. Відомий художник переконує кількох представників саранської інтелігенції у тому, що майбутнє християнства у Мордовії пов’язано з лютеранством. У 1991 р. формується громада «Мордовської християнської церкви у викладі доктора Мартіна Лютера». Активісти домагаються виділення земельної ділянки для будівництва храму, Арво Сурво відправляє перші богослужіння, а лютерани Фінляндії обіцяють фінансову допомогу. Першим кліриком нової церкви стає брат художника Олексій. Однак, невдовзі після реєстрації перед новою церквою постають численні виклики: РПЦ розгортає агресивну інформаційну кампанію проти «фіно-угорського сектантства», а невдовзі і фіни, обурені самодіяльністю ерзян та мокшан, припиняють надавати підтримку. Причиною конфлікту із фінами став принципово різний підхід як до життя церкви, так і до таїнств, що у ній звершувались. Брати Альошкіни відкидали підходи секуляризованого, формального лютеранства. Вони намагались з одного боку сакралізувати життя нової церкви, а з іншого — наблизитись до людей, поєднуючи у служінні як елементи православ’я (зокрема шанування ікон), так і народні звичаї (ерзянський та мокшанський національний одяг, співи тощо).
Зрештою, лютеранство залишило помітний слід в новітній історії народів ерзя та мокша. Дотепер на території Ерзяно-Мокшанії діє дві парафії, що перебувають у складі Євангельсько-лютеранської церкви Інгрії. Одна з них — Лютеранська церква "Вєльмєма" у Саранську, незмінним настоятелем якої є пастор Олексій Альошкін.
Досить поширеним серед ерзян, особливо людей старшого віку у сільській місцевості, є одночасне дотримання християнських та ерзянських релігійних звичаїв та обрядів. Наприкінці XIX — поч. ХХ ст. була широко поширеною практика відзначення православних свят, прочитання православних молитов і одночасне шанування ерзянських богів та читання ерзянських молитов (ерз. ozks). Наприклад, навіть ті ерзяни, хто регулярно відвідував православний храм, досить часто не починали збору ягід в лісі, не прочитавши молитву до Вірьави (ерз. Матері лісу).
Поховальний обряд Ще до падіння Казанського ханства на землях Ерзянь Мастор поховальний обряд здійснювався у відповідності до ерзянських традицій. Небіжчика ховали лише на третій день після смерті, адже вважали, що протягом перших трьох днів після смерті його душа перебуває поряд із тілом. Невдовзі після смерті тіло омивали. Для цього запрошували спеціальних старців (ерз. экшилицят). Молоді люди не мали права здійснювати обряд омовіння, оскільки існувала велика ймовірність бути оскверненим через «дотик смерті». Деякі вчені припускають, що серед ерзян існувала практика здійснення надземних захоронень — мерця лишали у невеличкому дерев'яному зрубі. Ерзян сіл Сабаєво і Давидово Кочкуровського району труни з мерцями підвішували на гілках дерев.
Скалки від труни чи поховального зрубу, посуд, з якого здійснювалось омовіння, сміття, винесене з хати після проводів мерця, все це вважалось сакрально нечистим. Тому відносилось у спеціальне місце. Небезпечною вважалась і могильна земля. Дотепер, повернувшись із кладовища, ерзя ретельно вичищають землю із взуття. Після повернення з кладовища ерзя мили руки на ґанку, не заходячи до хати, а пізніше приймали баню. Також була поширена віра в очищення вогнем. У селі Стара Шентала Самарської області під час поминок у дворі розпалювали багаття, щоб очиститись від «дотику смерті».
Країна Ерзян і територія розселення Ерзянська держава ХІІІ ст. відома зі слов’янських джерел як Пургасова волость. Території, на яких вона існувала, самі ерзяни називають Ěrzäń Mastor (ерз. «Країна Ерзян»). Більша частина історичної країни Ěrzäń Mastor, як і її столиця Арзамас (Ерзямас), нині знаходиться в межах Нижегородської області.
Сучасна Мордовія з’явилася у 1928 р. як округ, згодом вона підвищила статус до автономної республіки. Згідно з російською Конституцією, Республіка Мордовія — суб’єкт федерації. Разом з сусідніми республіками Росії — Чувашією, Марій-Ел, Татарстаном, Удмуртією та Башкортостаном — Мордовія утворює єдиний компактний масив фіно-угорських і тюркських країн. Цей масив має історичну назву Ідель-Урал (простір між річкою Волгою (Ідель) та Уральськими горами).
Республіку Мордовія також називають Erźa-Mokšoń Mastor (ерз. «Ерзяно-Мокшанія»), країною двох народів: ерзянського і мокшанського. Ерзя проживають переважно на сході Мордовії, мокша — на заході. Відносну більшість населення республіки в наш час складають росіяни, є також вагома присутність татар. Половина ерзянського народу проживає за межами Мордовії, зосереджена у дрібних етнічних анклавах у різних регіонах Російської Федерації.
Національний рух
Фіно-угорські народи, чиї території перебували у складі СРСР, подібно до інших народів Радянського Союзу, пережили короткий період національного відродження у 1989—1991 рр. Фіно-угри Ідель-Уралу змогли провести власні національні з’їзди: удмурти (листопад 1991), ерзя і мокша (березень 1992), марі (жовтень 1992), об’єднаний з’їзд фіно-угорських народів Росії в Іжевську (травень 1992). Усі ці з’їзди ухвалили досить схожі резолюції із закликами демократизувати політичне та громадське життя у республіках, підтримати національне відродження фіно-угорських народів. Певний вплив на формування настроїв, що панували на з’їздах, особливо у середовищі національної інтелігенції, справила Естонія, у Тартуському університеті якої навчалось чимало вихідців з фіно-угорських республік Росії.
На момент розвалу Радянського Союзу народи ерзя та мокша складали лише 32,5 % у структурі населення Мордовії. Повернення ерзі та мокші до своїх національних ідентичностей зіштовхнулось із викликами русифікації, урбанізації та демографічною кризою. Крім того, частина національних еліт мокші, і меншою мірою ерзі, виступили з ідеєю, що ерзя та мокша є субетносами єдиного мордовського народу. Цю концепцію підтримала російська влада, однак більшість представників ерзянського національного руху зустріли її вкрай негативно, вбачаючи у «мордовському проєкті» інструмент русифікації.
Навесні 1989 р. в республіці виникає громадський центр «Veĺmema», що швидко набуває популярності та залучає у свої лави як ерзян, так і мокшан. Невдовзі частині активістів стають затісними рамки національно-культурної діяльності, і «Veĺmema» переживає розкол. Помірковані члени створюють організацію «Vajgeĺ», що займається відродженням та поширенням національних традицій, а більш радикальні засновують Ерзяно-мокшанський громадський рух «Масторава», який опікується не лише національним відродженням ерзі та мокші, але і прагне представлення їх інтересів в органах влади.
Завдяки діяльності «Вельмеми», «Вайгель» та «Масторави» ситуація із реалізацією прав ерзі та мокші у Мордовії зазнала помітних змін. В республіці був відкритий Національний театр, факультет національної культури, ухвалений закон «Про мови», була налагоджена робота з діаспорами. Згадані три організації стали кузнею кадрів для нових об’єднань ерзі та мокші: «Od vij», «Ěrzäva», «Ĺitova» та «Jurhtava»; газет «Mastorava» і «Ěrzäń Mastor». Саме завдяки діяльності всіх перерахованих організацій і товариств ерзянський та мокшанський національні рухи змогли перейти з етнографічної стадії розвитку до політичної.
Наприкінці 1980-х років лідерами ерзянського національного руху стали правозахисник Пірґуж Кшуманцянь та поетеса Марізь Кемаль. Вони відродили традицію Raskeń ozks (ерз. «родове моління»). За 5 днів до проведення першого «Раськень Озкс» Кшуманцянь, як організатор моління, був заарештований російською владою. Міліція вимагала від нього скасувати проведення моління, однак ерзянський діяч відмовився виконувати цю вимогу. У 1999 р. Піргуж Кшуманцянь був обраний першим в новітній історії старійшиною ерзянського народу — Інязором. Він обіймав цю посаду до 2019 р.
Марізь Кемаль відстоювала принцип «Kavto keĺť — kavto raśkeť» (ерз. «Дві мови — два народи»), що заперечував існування мордовського народу як спільності субетоносів — ерзя та мокша. Національне життя в Республіці Мордовія почало згортатися із приходом до влади у Москві Володимира Путіна, який вбачав у національних республіках та корінних народах «внутрішніх ворогів Росії».
Влітку 2019 р. Інязор Сиресь Боляєнь визначив 5 цілей ерзянського національного руху:
Національні представницькі органи