Воро́незький запові́дник, повна офіційна назва Воро́незький держа́вний приро́дний біосфе́рний запові́дник і́мені В. М. Пєско́ва () — біосферний заповідник, розташований у Воронезькій і Липецькій областях Росії. Заснований 3 грудня 1923 року. Площа охоронюваної території становить 31 053 га. Заповідник створений задля охорони популяції європейського бобра, стан якої на момент заснування установи вважався критичним. Флора заповідника налічує 1023 види судинних рослин, 134 види мохів, 151 вид лишайників та понад 300 видів грибів, серед них 12 таксонів занесено до Червоної книги Росії, 80 — до Червоної книги Воронезької області, 149 — до Червоної книги Липецької області. Фауна Воронезького заповідника включає ссавців 62 види, птахів — 230, плазунів — 7, земноводних — 9, риб — 39, комах — 5200. Свою назву заповідник отримав за місцем розташування його більшої частини — у Воронезькій області поблизу річки Воронеж.

Історія

Перша спроба охорони місцевих лісів здійснена царем Петром I, який у 1696 році вилучив Усманський бір із загального користування, залишивши його для суднобудівних потреб. Втім, вирубування лісів відновилось наприкінці XVIII сторіччя. У XIX столітті воно продовжувалось з деякими примітивними лісівницькими заходами, що сприяли відновленню дібров і сосняків за рахунок малоцінних деревЗаповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники европейской части РСФСР. — С. 169—183. . Однак суворий заповідний режим тут було встановлено задля охорони тварин.

Європейські бобри були об'єктом мисливства ще у добу Київської Русі. З тих часів у Росії на їхнє хутро тримався стійкий попит, обсяги якого задовольняло тільки нищівне полювання. Як наслідок, на початку XX століття у РРФСР популяція цих тварин практично щезла. Задля порятунку виду в 1919—1922 роках Московським університетом під проводом професора С. І. Огнєва було відряджено експедицію. На річках Івниця й Усманка її члени відшукали декілька бобрових поселень. У травні 1923 року для охорони бобрів, оленів, сарн, птахів у цій місцевості заборонили полювання і рибальство, а 3 грудня того ж року заснували Держа́вний бобро́вий запові́дник.

19 травня 1927 року затверджено Положення про Воро́незький держа́вний мисли́вський бобро́вий запові́дник, якому відвели 2496 десятин землі уздовж Усманки. 1932 року в заповіднику для вивчення і розведення бобрів заснували дослідний бобровий розплідник. 20 липня 1934 року заповідник підпорядкували Комісаріату зовнішньої торгівлі СРСР, виключивши з його назви слово «мисливський». 1 вересня цього ж року його терени розширили до 30 210,17 га, з яких 20 124 га входили до заповідного ядра, а 7500 га — до буферної зони (території з м'якшим охоронним режимом)Заповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники европейской части РСФСР. — С. 164—168. . Ця реорганізація змінила і задачі установи: тепер крім охорони бобрів її науковці займалися інтродукцією екзотичних рослин, акліматизацією тварин.

1941 року частина працівників установи була мобілізована на війну, а військові частини Воронезького фронту розмістились у заповідних лісах. У заповідній садибі працювали штаб і шпиталь. Після бойових дій, які пройшли на заповідній території у 1942—1943 роках, у садибі оселилися 1000 лісорубів Комсомольського лісопромислового господарства. До 1944 року в заповіднику проводили масштабне вирубування лісів, заготівлі торфу і лікарської сировини. У 1950-1960-х роках Воронезький заповідник займав провідне місце в країні за рівнем природоохоронної діяльності. В 1961—1966 роках його філіалом був Хоперський заповідник.

15 лютого 1985 року за успіхи в охороні природи і високий рівень наукових робіт Воронезькому заповіднику надано статус біосферного резервату ЮНЕСКО. В цей період його площа склала 31 053 га, в тому числі 29 132 га лісів, 508 га луків, 124 га водойм, 665 га боліт, 405 га доріг, 33 га ріллі, 68 га під будівлямиСарычев В. С. Природное наследие Липецкой области.  — Липецьк: ООО «Азия принт», 2014. — С. 18—20.. 26 березня 2009 року в підпорядкування адміністрації заповідника перейшли Воронезький заказник і заказник «Кам'яний степ». 23 серпня 2013 року установі присвоєно ім'я відомого письменника-натураліста Василя Пєскова, тоді ж організовано його музей.

Клімат

Воронезький заповідник розташований на межі атлантико-континентального і континентального кліматичних поясів, у лісостеповій зоні, хоча за тривалістю і потужністю снігового покриву його кліматичні умови наближаються до лісової зони. Клімат на його теренах помірно континентальний з відносно спекотним літом і помірно холодною зимою.

Середньорічна температура повітря становить 5,3 °C. Найхолодніший місяць — січень, чия середня температура складає –9,9 °C. Середня температура найтеплішого місяця, липня, дорівнює 19,5 °C. Найнижча зафіксована тут температура склала –41,8 °C, а найвища становила 38,9 °C. Безморозний період із температурами вищими за 5 °C триває від 84 до 169 днів, в середньому 133 дні. Тривалість вегетаційного періоду складає 147—221 день, в середньому 185 днів.

Середньорічна кількість опадів у Воронезькому заповіднику становить 653 мм, її коливання лежать у діапазоні від 435 до 867 мм. Найбільша кількість опадів випадає у червні—липні (в середньому 75—77 мм), а найменша — у лютому (41 мм) і березні (32 мм). Середня висота снігового покриву складає 48 см, з коливаннями від 3—4 см у малосніжні зими до 88 см у багатосніжні. Переважним напрямком вітрів є південний і південно-східний, хоча влітку часті північно-західні вітри.

Географія та гідрологія Воронезький заповідник розташований у Центральному федеральному окрузі Росії, на межі Воронезької та Липецької областей. У Воронезькій області його охоронна зона обіймає терени Верхньохавського і Рамонського районів, в Липецькій — Усманського. На півночі, сході і заході кордони заповідника пролягають через лісові масиви, з яких найвідоміший — Усманський бір. Крім того, на заході кордони охоронної зони обмежує річище Воронежа. На півдні заповідні кордони окреслюють залізничні гілки Графська — Рамонь, Графська — Анна. По периметру охоронної зони розташовані 18 населених пунктів, з яких найбільші — Рамонь (на заході), Усмань (на півночі), Краснолісний (на півдні). Обласні центри віддалені від заповідних кордонів на 40 км на південь (Воронеж) і 100 км на північ (Липецьк). З обома містами Воронезький заповідник зв'язаний залізничними і автомобільними шляхами. Адміністрація установи розташована на південному сході охоронюваної зони, поруч з Толшевським Спасо-Преображенським монастирем.

Територія Воронезького заповідника займає західну частину Оксько-Донської рівнини і знижується зі сходу на захід. Найвищі ділянки рельєфу розташовані на висоті 165—169 м над рівнем моря на вододілах річок Воронеж — Усманка і Усманка — Байгора. Найнижчі ділянки мають абсолютну висоту 90 м і знаходяться у заплаві Воронежа. За характером рельєфу терени Воронезького заповідника можна поділити на три зони: 1) піщані вододіли з буграми і численними болотистими западинами; 2) згладжені схили річок; 3) знижені горбкуваті піски у заплавах Воронежа, Усманки, Івниці. Ландшафти заповідника також діляться на три групи: 1) природні урочища — корінні ліси і осоково-трав'яні болота; 2) антропогенні саморегульовані урочища — вторинні ліси; 3) антропогенні регульовані урочища — луки, рілля, культурні насадження дерев.

Головними водними артеріями заповідника є ліві притоки Воронежа — Усманка й Івниця. Усманка бере початок за межами заповідника, протікає через нього у меридіональному напрямку. Її річище складається з декількох плес завширшки до 60 м і завглибшки 3—4 м і вузьких мілких проток, що їх зв'язують. Заплава Усманки неширока (від 300 м до 1 км), заболочена. Ця річка вбирає води близько 20 дрібних потоків, з яких найбільшими є струмки Ямний, Девіченка, Шеломенський, Ледовський, Черепахинський і Константинів. Річний стік Усманки на 70—75 % складається з талих вод, на 15—20 % — з ґрунтових вод і на 3—10 % — з атмосферних опадів.

Водозбірний басейн Івниці обіймає понад половину території Воронезького заповідника. Її витоки розташовані на півночі охоронної зони, річище завширшки 3—6 м спрямоване з північного сходу на південний захід. Заплава Івниці завширшки 400—500 м, сильно заболочена. Ця річка приймає 7 приток, з яких найбільші — струмки Городянка, Ржавець, Усманьський, Каверенський і Чистоозерський. Пониззя обох річок переходять у заплаву Воронежа. В цій частині багато заболочених ділянок, з яких найбільша — Шерешків став. Утворенню боліт сприяє діяльність бобрів, які підтоплюють ліси своїми греблями. Озер у заповіднику зовсім мало і вони невеликі за площею, найбільше з них, Чисте, повністю пересихало під час посух 1936, 1972, 2008—2011 років.

Геологія та ґрунти Терени Воронезького заповідника лежать на річкових терасах лівобережжя Воронежа, що утворились у період четвертинного зледеніння. Корінні породи, утворені в девонському і крейдовому періодах, представлені глинами й вапняками на глибинах 55—75 м над рівнем моря. Зверху вони перекриті рихлими осадовими породами, що являють собою давньоалювіальні й флювіогляциальні відклади.

Зазначені осадові породи утворили чотири тераси: першу на висоті 6—10 м над рівнем Воронежа у межень, другу — на висоті 15—22 м, третю — на 38—45 м, четверту — на 60—65 м. Відклади першої та другої терас утворені водно-льодовими потоками валдайського заледеніння і мають легкий механічний склад. Відклади третьої тераси представлені суглинками, відклади четвертої — глинами дніпровського льодовика московської стадії зледеніння. Ці водоносні породи перешаровані пісками потужністю від 1—2 до 5—7 м. Така шаруватість підтримує високий рівень ґрунтових вод навіть на піщаних ділянках заповідної території.

У ґрунтовому покриві Воронезького заповідника переважають піщані дерново-підзолисті ґрунти. На вододілах під сухими борами сформувались слабо- і середньопідзолисті піщані ґрунти, під вологими борами — сильнопідзолені оглеєні, а під болотами — торф'яно-глеюваті. На схилах вододілів, де потужність підстеляючих пісків менша, утворились бурі опідзолені, бурі лісові та сірі лісові ґрунти, в заплавах під вільшаниками розвинуті перегнойно-глеюваті.

Флора

Рослинність заповідника охоплює половину видового різноманіття флори Воронезької області. Тут зростає судинних рослин 1023 види (з них 991 квіткових), мохів — 134, лишайників — 151, грибів — 300, з цього переліку 12 видів занесено до Червоної книги Росії, 80 — до Червоної книги Воронезької області, 149 — до Червоної книги Липецької області. Таке різноманіття обумовлене тим, що охоронювана територія знаходиться на межі лісостепової і лісової зон, тому на ній можна одночасно побачити представників рослинності тундри і південних степів. До перших належать сфагнові мохи і брусниця, які трапляються на болотах, до других — зміячка пурпурова, ковила пірчаста, сон широколистий, цмин пісковий, які зростають на остепнених луках і в остепнених борах.

За геоботанічним районуванням Воронезький заповідник входить до Усманського району Боброво-Усманського округу Середньоросійської дубово-соснової провінції. Цим теренам притаманні діброви з ділянками степу, екстра- й інтразональної рослинності. До екстразональної рослинності заповідника слід віднести бори, а до інтразональної — рослинність водойм, луків, боліт і заплавних вільшаників. Основними типами рослинності у Воронезькому заповіднику є сосняки (32,3 % загальної площі), широколистяні ліси (29,3 %, здебільшого діброви), осичняки (19,3 %), березини (5,7  %), вільшаники (5,2 %), луки (3 %) і болота (2,5 %).