Си́ро-маланка́рська католи́цька це́рква (, ) — східно-католицьке верховне архієпископство sui juris, яке знаходиться в повному євхаристійному спілкуванні з Латинською церквою, так і з 22 іншими східно-католицькими церквами, утворюючи разом Католицьку церкву. У церкві використовується Божественна літургія західносирійського обряду святого Якова. Вона є однією з двох східно-католицьких церков в Індії, інша — Сиро-малабарська католицька церква, яка використовує літургію східносирійського обряду.

Сирійсько-католицька церква Маланкари веде свій початок від місій апостола Томи в I столітті George Menachery (1973) The St. Thomas Christian Encyclopedia of India, Ed. George Menachery, B.N.K. Press, vol. 2, , Lib. Cong. Cat. Card. No. 73-905568; B.N.K. Press – (has some 70 lengthy articles by different experts on the origins, development, history, culture… of these Christians, with some 300 odd photographs).Leslie Brown, (1956) The Indian Christians of St. Thomas. An Account of the Ancient Syriac Church of Malabar, Cambridge: Cambridge University Press 1956, 1982 (repr.)Thomas Puthiakunnel, (1973) «Jewish colonies of India paved the way for St. Thomas», The Saint Thomas Christian Encyclopedia of India, ed. George Menachery, Vol. II., Trichur.. Сирійсько-католицька церква в Маланкарі була створена 20 вересня 1930 року внаслідок профспілкового руху під керівництвом єпископа Мар Гіваргезе Іваніоса, коли вона відокремилася від Маланкарської церкви та увійшла в спілкування з Католицькою церквою. Сама Маланкарська церква виникла внаслідок розколу християнської громади Святого Томи XVII століття; після присяги на хресті Кунан у 1653 р. Маланкарська церква виникла як фракція, яка стояла разом з архидияконом Мар Томою I, присягаючи протистояти авторитету латино-католицького португальського Падройдо. Ця фракція вступила у відносини із Сирійською православною церквою в АнтіохіїGregorios & Roberson, p. 285.Vadakkekara, p. 91.. Сирійсько-католицька церква Маланкари представляє групу з цієї фракції Маланкари, яка возз'єдналася з Римом у XX столітті (1930).

Мар Іваніос розпочав переговори з Святим Престолом у 1926 р., щоб увійти в нову церковну унію. Два єпископи, включаючи Іваніоса, священика, диякона та мирянина, були прийняті в Католицьку церкву в 1930 році. Це призвело до значного руху вірян до Католицької церкви Маланкари. Індуїсти, особливо з громади Наїр, також приєдналися до Католицької церкви Маланкари. До 1950 року було 65 658 вірян, у 1960 — 112 478, а в 1970-му —183 490. Зараз в Індії та в усьому світі понад 400 000 вірян у понад 12 єпархіях.

Історія

Відповідно до церковного передання Євангелію в Індію приніс апостол Фома. З давніх часів на південному заході країни, головним чином в штаті Керала, утворилась християнська церковна громада з оригінальними традиціями. Громада перебувала в євхаристійному спілкуванні з несторіанською Ассирійською церквою Сходу, яка регулярно надсилала до Індії єпископів і митрополитів, які очолювали місцевих християн. Це призвело до того, що індійські християни використовували в літургійному житті східно-сирійський або халдейский обряд як і Ассирійська церква Сходу, хоча і привнесли в нього деякі свої риси. Однак, незважаючи на це, християни апостола Фоми не прийняли несторіанську догматику. Аж до XV століття індійські християни не контактували з європейськими церквами.

У XV столітті на індійському узбережжі висадилися португальські мореплавці, які зустріли там на свій подив давню християнську церкву, яка була прийнята в літургійне спілкування з Римом. Португальці не поставились з повагою до місцевої традиції та почали діяльність щодо поступової латинізації церкви. Це призвело до численних розколів і негараздів серед християн апостола Фоми.

У 1653 році значна їх частина заявила про розрив відносин з Римом. Оскільки древні зв'язки з Ассирійською церквою Сходу до XV століття були втрачені, пошуки цією групою союзників привели їх до контактів з давньосхідною Сиро-яковитською церквою. У 1665 році патріарх цієї церкви погодився послати єпископа очолити громаду за умови, що вона прийме сирійську монофізитську христологію і західно-сирійський (антиохійський) літургійний обряд. Ця група стала автономною Церквою в рамках сирійського патріархату та відома під назвою Маланкарська церква. Інші християни апостола Фоми залишилися в сопричасті з Римським єпископом, поклавши таким чином початок Сиро-малабарській католицькій церкві та зберігаючи східно-сирійський обряд.

Рим, втім не залишав спроб відновити втрачене спілкування з західно-сирійською Маланкарською церквою. У XVIII столітті було здійснено ряд спроб відновлення єдності, що не увінчалися успіхом. У 1926 році п'ять єпископів маланкарців увійшли в конфлікт з ієрархією Сиро-яковитською церквою і почали переговори зі Святим Престолом. Природною умовою Ватикану була відмова від монофізитства та прийняття решти католицької догматики. Зі свого боку Святий Престол погодився прийняти священників і єпископів маланкарців та зберегти за ними їх західно-сирійський обряд. На таких умовах погодилися возз'єднатися з Католицькою церквою двоє єпископів і кілька священиків, які були 20 вересня 1930 року урочисто прийняті в Католицьку церкву. Цей день фактично є датою народження нової Сиро-Маланкарської католицької церкви західно-сирійського обряду.

У наступні десятиліття церква відчувала помітне зростання. У 30-х роках з Маланкарської церкви перейшли ще два єпископи. У 1950 році церква налічувала 65 588, в 1960 році — 112 478, а в 1970 — 183 490 віруючих.

14 березня 1953 року церква перейшла на григоріанський календар.

Єпархії були розподілені — з єпархії Тірувалли були виділені єпархії Батері (1978) та Муваттупужа (2003), з архієпархії Трівандрума єпархії Мартандома і Мавелікари (1996). 10 лютого 2005 року папа Бенедикт XVI підвищив церкви статус до Верховного архієпископства. У 2006 році Єпархія Тірувалли стала архієпархією. У 2010 році була створена єдина діаспоральна структура церкви — Апостольський екзархат в США.

Присяга на хресті Кунан У 1653 р. відбулася акція протесту під присягою на хресті Кунан. Під керівництвом архідиякона християни Томи публічно склали присягу, що не підкорятимуться єзуїтським єпископам. Церковний історик КУТУР зазначає, що «революція» Хрест Кунана «, очевидно, була остаточним спалахом шторму, який збирався на горизонті церковного життя християн св. Томи вже більше століття».

Рим відправив кармелітів двома групами від Поширення Віри до Малабара на чолі з о. Себастіані та о. Гіацинт. О. Себастіані прибув першим у 1655 р. і почав розмовляти безпосередньо з митрополитом Томою I. Себастіані за допомогою португальської мови заручився підтримкою багатьох, особливо за підтримки Паллівететлі Ченді, Кадавіла Ченді Катанара та Венґура Гіварґезе Катанара. Це були троє з чотирьох радників Томи I, котрі перебігли з Франциско Гарсією Мендесом, архієпископом Кранганорським, до прибуття Себастаїні, згідно з повідомленнями єзуїтівEugene Cardinal Tisserant, «Eastern Christianity in India».

Між 1661 і 1662 роками із 116 церков кармеліти претендували на вісімдесят чотири церкви, залишивши рідному митрополиту Томі I тридцять дві церкви. Вісімдесят чотири церкви та їх громади були тілом, від якого вийшла католицька церква Сиро Малабар. Інші тридцять дві церкви та їх громади представляли ядро, з якого походять Маланкарська православна сирійська церква, Церква Тожіюр, Тома Сирійська (реформовані сирійці) та Сиро-Маланкарська католицька церкваCatholic Encyclopedia profile of «St. Thomas Christians» — The Carmelite Period.

У 1665 р. Грегоріос, єпископ, посланий сирійським православним Антіохійським патріархом, прибув до Індії. Незалежна група під проводом Архидиякона вітала його. Хоча більшість християн св. Томи поступово зменшували свою рішучу опозицію західному контролю, прихід єпископа Грегорія з Сирійської православної церкви в 1665 р. ознаменував початок офіційного розколу серед християн св. Томи. Ті, хто прийняв західно-сирійську літургійну традицію Сирійської православної церкви Антіохії Грегоріоса, стали називатися Путженкором; вони також продовжували використовувати назву «Маланкара», справжнє ім'я християнської громади св. Томи для церкви. Ті, хто приєднався до причастя Риму після Даймперського синоду і залишився в причасті навіть після присяги зігнутого хреста, а також ті, хто приєднався до католицького причастя від церкви Пухеньора Маланкари в період кармелітів, стали називати Сиро Малабар Церква від останнього десятиліття XIX століття. Деякі з церков, не приєднаних до Ангамалі-Падійоли (1787), згодом стали латинськими церквами, напр. Матілаком (Паппініваттом), Маліанкара, Турутіпурам та ін. Одна гілка католицької церкви Сиро Малабар пізніше вийшла, щоб сформувати Ассирійську церкву Сходу, узгоджену з Халдейською сирійською церквою, коли єпископ східно-сирійського обряду Габріель прийшов їх євангелізувати в 1701 році.

Католики-сирійці Малабару залишались у спілкуванні з Римом, а згодом стали називати Сиро-малабарською католицькою церквою зі східно-сирійською літургієюThekkedath, History of Christianity in India".

Турбулентність у Маланкарській церкві Саме в цьому суперечливому контексті 118-й сирійський православний патріарх Антіохійський, Ігнатій Абдед Алого II, поїхав до Маланкари в 1911 році і відлучив від церкви Ваттассеріла Геваргезе Діонісія (Високий суд Траванкора) визнав це відлучення недійсним). Щоб запобігти надмірному втручанню Патріарха в управління тимчасовістю Церкви, о. П. Т. Гіваргезе з благословення Ваттассеріла Тірумені зв'язався з Ігнатієм Абдул Масіхом ІІ, 117-м сирійським православним патріархом Антіохії, якого відлучили від влади Осману в 1906 році, і запросив його відвідати Маланкару і встановити тут собор. Відповідно, Ігнатій Абдул Масіх II поїхав до Маланкари в 1912 році та заснував Католикат у Маланкарі. Це створило розкол у церкві:

фракцією, що протистояла адміністративному втручанню Патріарха, стала Маланкарська православна сирійська церква, автокефальна церква під керівництвом митрополита Маланкари та Католикоса; фракцією, що підтримує адміністрацію патріарха, стала якобітська сирійська християнська церква.

Базеліос Паулоза I (1912—1913), перший католикос, помер через короткий п'ятимісячний період 13 травня 1913 року; Престол залишався вакантним до 1925 року. Це був період судових спорів у Маланкарській церкві. Судовий процес за Ваттіппанам (фіксований внесок грошей від імені Церкви) та його наслідки в громаді був у зеніті.

Ґіварґезе Іваніос

Ґіварґезе народився 21 вересня 1882 року в Мавелікарі в сім'ї Панікерветтіль «Малліті», що належала до сирійської православної церкви Маланкари. Йому було дано хрестильне ім'я Geevarghese. У віці 15 років він вступив до семінарії М. Д. для навчання в середній школі. 20 квітня 1898 р. Він отримав незначні замовлення і був направлений в Християнський коледж Мадраса і здобув ступінь магістра. 15 вересня 1908 р. Геваргезе був висвячений на священика Ваттассерілом Дінойсієм. Відразу після висвячення Гіваргезе був призначений директором семінарії М. Д. Коттаям. Пізніше він переїхав до Калькутти, прийнявши запрошення викладати в коледжі Сірмпоре. Під час свого перебування в Калькутті Геваргезе заснував чернечу громаду.

Створення Бетані-Ашраму По поверненню Гіварґезе з Калькутти друг Е. Джон Вакіл подарував 100 акрів (400 000 м2) землі в Мюнданмалі, Ранні-Перунаду, штат Керала, на місці зустрічі річок Пампа і Каккат для ашраму. Гіварґезе та його послідовники побудували невелику солом'яну хатинку біля того, що 15 серпня 1919 року став першим Ашрамом у Маланкарі, на ім'я «Бітанія»Fr. Thomas Inchakkalody, Archbishop Mar Ivanios (Vol.1), pp. 152—171. Поряд з Ашрамом Гіваргезе заснував будинок для сиріт.