Кінематограф Туреччини

Кінематограф Туреччини, також відомий як Єшільчам () — це псевдонім, яким називають турецьке кіномистецтво та індустрію. Він є важливою частиною турецької культури і процвітав протягом багатьох років, пропонує розваги глядачам Туреччини та експатріантам по всій Європі. Останнім часом має велику популярність в арабському світі, а також відомий в США. Першим фільмом, виставленим в Османській імперії, став фільм братів Люм'єрів 1895 р. Поїзд L'Arrivée d'un en gare de La Ciotat, який показали у Стамбулі 1896 року. Першим фільмом турецького виробництва став документальний фільм під назвою «Ayastefanos'taki Rus Abidesinin Yıkılışı» (Знесення російського пам’ятника в Сан-Стефано), режисер Фуат Узкинай, знятий в 1914 році. Перший художній фільм «Шпигун» Седата Сімаві вийшов у 1917 році. Перший звуковий фільм у Туреччині було показано 1931 року.

Історія

Огляд Що стосується кінопродукції, то Туреччина тут розділила долю багатьох національних кінематографів XX століття. Виробництво фільмів було безперервним до 50-х років, а ринком кіно в цілому керували декілька великих імпортних компаній, які боролися за домінування в найбільш щільних та прибуткових містах, таких як Стамбул та Ізмір. Кінотеатри майже не показували місцеві фільми, і більшість програм складалися з фільмів сильніших західних кіноіндустрій, особливо з США, Франції, Італії та Німеччини. Виробництво фільмів виходило насамперед із багатонаціональних студій, які могли розраховувати на свою всебічну дистрибуційну мережу разом із власними кінотеатрами, гарантуючи тим самим рентабельність своїх інвестицій. Між 1896—1945 роками кількість кінофільмів, що виробляються на місцевому рівні, не досягала навіть 50 фільмів загалом, що менше, ніж щорічне виробництво кіно в 1950-х та 1960-х роках. Вітчизняні фільми становили лише невелику частку від загальної кількості екранізованих фільмів у Туреччині до 1950-х.

Кінопродукція в Туреччині різко зросла після Другої світової війни. Із загалом 49 фільмів, знятих у 1952 році, цей один рік дорівнював більшому випуску, виробленому в Туреччині, ніж усі попередні роки разом. Протягом 1960-х років Туреччина стала п'ятим найбільшим кінопродюсером у світі, оскільки щорічне виробництво фільму досягло 300 фільмів лише на початку 1970-х. Порівняно з іншими національними кінотеатрами, досягнення турецької кіноіндустрії після 1950 року все ще знаменні.

Протягом 1970-х років вплив телебачення та відео як нових популярних форм засобів масової інформації та політичних потрясінь (часто рука об руку з глибокими економічними кризами) починаючи з 1980 року і продовжуючи до початку середини 1990-х, спричинив різке падіння продажу кількості квитків в кінотеатри, що призвело до постійного зниження їх вартості. Кількість щорічних продажів квитків зменшилася з піку 90 мільйонів квитків у 1966 році Özön, Nijat (1966) Türk Sineması Kronolojisi 1896–1966. Istanbul: Bilgi Yayınları. до 56 мільйонів квитків у 1984 році і лише 11 мільйонів у 1990 роціT.C. Devlet Istatistik Enstitüsü Eğlence İstatistikleri.. Відповідно, кількість кінотеатрів скоротилася приблизно з 2000 у 1966 році до 854 у 1984 році та 290 у 1990 роціT.C. Devlet İstatistik Enstitüsü Eğlence İstatistikleri.. Протягом 1990-х років середня кількість фільмів, що випускаються на рік, залишалася між 10–15; зазвичай половина з них навіть не потрапляла в кінотеатри.

З 1995 року ситуація покращилася. Після 2000 року щорічні продажі квитків зросли до 20 мільйонів, а з 1995 року кількість театрів постійно зростає приблизно до 500 загальнонаціональних. В даний час турецькі фільми привертають аудиторію мільйонів глядачів і регулярно очолюють списки блокбастерів, часто перевершуючи закордонні фільми в прокаті. Однак говорити про існування галузі важко, оскільки більшість фільмів — це скоріше індивідуальні проекти режисерів, які інакше заробляють на життя на телебаченні, рекламі чи театрі. Поширюванням цих фільмів займаються в основному транснаціональні корпорації, такі як Warner Bros. та United International Pictures.

До 1950-х років Більшість турецьких фільмів, випущених до 1950 року, були проєктами, ініційованими імпортними компаніями, що належать місцевим сім'ям, зокрема Ipek Film, дочірній компанії Ipek Merchandise, імпортної рекламної компанії, яка працювала в османських літературних журналах, таких як Servet-i Fünun на початку 19 ст. Ще однією важливою компанією ранньої епохи турецького кінематографу була компанія «Кемаль Фільм», постійну присутність якої в якості провідної імпортної компанії часто не помічають у кількох місцевих фільмах, знятих у 1920-х роках. (Засновники Kemal Film придбали свою першу кінокамеру в кредит у Ipek Merchandise). Обидві компанії були найсильнішими дистрибуторами фільмів до 1950-х років і єдиними компаніями, які були достатньо фінансово надійними для виробництва фільмів, з низькими ризиками фінансових невдач, оскільки вони вже володіли системою дистрибуції та театральними мережами, які гарантували рентабельність інвестицій.

Однак помітні розробки цих компаній повинні розглядатися як необхідні адаптації до технологічного прогресу західних кіноіндустрій, фільми яких вони показували. Одним з таких прикладів є створення студії дубляжу «Мармара» на початку 1930-х років, коли на Заході закінчилася тиха епоха, і звукові фільми стали стандартом, що спонукало компанії, що залежать від імпорту, підлаштовуватися під нові технологічні вимоги.

Великі дистриб'ютори в Стамбулі на чолі з «Ipek Film» і «Kemal Film» поступово розширили свою систему дистрибуції по всій країні протягом 1930-х років, що призвело до так званої «регіональної системи» (Bölge İşletmeleri), яка складалася з семи дистриб'юторських зон. Штаб-квартира знаходиться у найзначніших містах цих регіонів: Стамбул (Мармара), Ізмір (Егейський регіон), Анкара (Середній Анатолійський регіон), Самсун (Чорноморський регіон), Адана (Середземноморський регіон), Ерзурум (Східно-Анатолійська область) та Діярбакир (Південно-Східна Анатолійська область)Abisel, Nilgün (1987) "Yerli Yapımcılık Üzerine Notlar", Türk Sineması Üzerine Yazılar, Ankara: İmge Yayınları.. Регіональна система стала набагато важливішою після 1950-х років, коли місцеве кіновиробництво різко зросло, а місцеві фільми перевершили імпортні фільми як за продажем квитків, так і за доходами. Ця система стала фінансовим фундаментом Єшільчама (його часто називали «турецьким Голлівудом»), який був серцем турецької кінопродукції в період 1955—1975 років. Після 1965 року, так звана, «комбінована система» (Kombine Sistem) на чолі з довірою регіональних лідерів, як кажуть, взяла під контроль майже все, що стосується виробництва. Провідною фігурою довіри був продюсер Тюркер Інаноглу, який досі працює в медіа-бізнесі, зараз керує Ulusal Film, найбільшою в Туреччині телевізійною виробничою компанією.

Перший показ фільму в Туреччині відбувся в палаці Їлдиз, Стамбул, у 1896 році. Публічні покази Зігмунда Вайнберга в районах Бейоглу та Шехзадебаши відбулися в 1897 році. У той час Вайнберг вже був визначною фігурою, особливо відомий як представник іноземних компаній, таких як Pathé, для яких він продавав грамофони, перш ніж потрапляти в кінобізнес. Деякі джерела припускають, що він також був фотографом, знову ж таки внаслідок того, що був одним з представників іноземних компаній, таких як Kodak.

Перший турецький фільм «Знесення Московського меморіялу у Сан-Стефано», документальний фільм, створений Фуатом Узкинаєм у 1914 році, зобразив руйнування російського пам’ятника, спорудженого наприкінці 1877—1878 рр. Російсько-турецької війни в Єшількьої (тоді відомий як «Сан-Стефано») після вступу Туреччини до Першої світової війни. Першими тематичними турецькими фільмами були «Шлюб Хіммета аги» (1916—1918), розпочатий Вайнбергом, завершений Узкинаєм, «Лапа» (1917) і «Шпигун» (1917), обидва Седата Сімаві. Організаторами цього періоду були військова організація Центрального кінотеатру, напіввійськове товариство національної оборони та Товариство ветеранів-інвалідів.

У 1922 році про турецьку війну за незалежність був знятий великий документальний фільм «Незалежність, перемога Ізміра». Того ж року розпочала свою діяльність перша приватна кіностудія — «Кемаль Фільм». З 1923 по 1939 рік Мухсін Ертугрул був єдиним активним режисером у країні. За цей період він зняв 29 фільмів, в основному включаючи екранізації п’єс, оперет, художньої літератури та іноземних фільмів. В творчості Ертугрула дуже сильний вплив театру, що починається з Узкинай, Сімаві, Ахмета Фехіма та Шаді Карагозоглу.

Роки між 1939 та 1950 роками були перехідним періодом для турецького кіно, під час якого на нього вплинули театр, а також Друга світова війна. Поки в 1939 році було лише дві кінокомпанії, кількість збільшилася до чотирьох між 1946 та 1950 роками. Після 1949 року турецьке кіно змогло розвиватися як окрема форма мистецтва, з більш професійним переліком талановитих акторів.

Епоха Єшільчама Yeşilçam («Зелена сосна») — метонім для турецької кіноіндустрії, подібний до Голлівуду в Сполучених Штатах. Yeşilçam названий на честь вулиці Yeşilçam в Стамбульському районі Бейоглу, де знаходилось багато акторів, режисерів, членів знімальної групи та студій.

Єшільчам пережив свій розквіт з 1950-х до 1970-х років, коли щорічно випускав від 250 до 350 фільмів. У період з 1950 по 1966 р. понад п'ятдесят режисерів займалися кіномистецтвом у Туреччині. Омер Лютфі Акад сильно вплинув на той період, але Осман Фахір Седен, Атиф Їлмаз і Мемдух Ун зробили більшість фільмів. Фільм Сузуз Яз («Сухе літо»), знятий Метіном Ерксаном, отримав нагороду «Золотий ведмідь»на Берлінському кінофестивалі в 1964 році.

Кількість кінооператорів та кількість знятих фільмів постійно збільшувались, особливо після 1958 року. У 60-х роках програми театральних кафедр факультетів мови, історії та географії Анкарського університету та Стамбульського університету включали курси кінотеатру, як і середня школа преси та публікацій Анкарського університету. Також у відділі історії мистецтв Державної академії образотворчих мистецтв було створено відділення кіно.

Спілка турецьких кінопродюсерів та Державний кіноархів датуються 1960-ми роками. Державний кіноархів став Турецьким кіноархівом у 1969 році. У той самий період був заснований Інститут кіно-телебачення і приєднаний до Державної академії образотворчих мистецтв. Турецький державний архів також став частиною цієї організації. У 1962 р. Інститут кіно-телебачення став кафедрою Університету Мімара Сінана. Добре відомі режисери 1960-1970 періоду включають Метіна Ерксана, Атифа Їлмааз, Мемдуха Уна, Халіта Рефіга, Дуйгу Сагироглу, Ремзі Айдина Йонтурка і Невзата Песена. У 1970 році кількість кінотеатрів і кіноманів вражаюче зросла. У 2424 кінотеатрах по всій країні фільми переглянули рекордні 247 мільйонів глядачів.

У 1970 році було знято приблизно 220 фільмів, і цей показник сягнув 300 у 1972 році. У цей період турецьке кіно народило легендарних зірок, помітними прикладами яких були Кемаль Сунал, Кадір Інанір, Тюркан Шорай та Шенер Шен. Однак після цього періоду кіно почало втрачати свою аудиторію через загальнонаціональні телепередачі. Після 1970 року з'явилося нове і молоде покоління режисерів, але їм довелося впоратися зі зростанням попиту на відеофільми після 1980 року.

Єшільчам постраждав через поширення телебачення та широке політичне насильство наприкінці 1970-х. Після турецького перевороту 1980 року виробництво фільмів повністю припинилося. Однак Єшільчам пожвавився з 2002 року, створивши такі критично відомі фільми, як Узак ( Гран-прі (Каннський кінофестиваль), 2003 ), Бабам ве-Оглум ( Мій батько і мій син ) та Пропаганда.

Занепад Єшільчама та епоха після Єшільчама