Лесбійська література

Лесбійська література (англ. Lesbian literature) — піджанр літератури, що стосується лесбійських тем. Включає поезію, п'єси, художню літературу, що стосуються лесбійських персонажок, та нехудожню літературу на теми, що цікавлять лесбійок.

Фантастика, що потрапляє до цієї категорії, може бути будь-якого жанру, наприклад, історичної, наукової фантастики, фентезі, жахів та романтики. Нерідко лесбійство досліджує феміністична наукова фантастика.

Огляд Лесбійська література включає твори лесбійських авторок, а також твори гетеросексуальних авторок(-ів) на лесбійську тематику. Твори лесбійських письменниць, які не торкаються лесбійських тем, також часто вважаються лесбійською літературою. З іншого боку, твори гетеросексуальних письменників(-ць), які трактують лесбійські теми, навпаки, нечасто розглядаються як лесбійська література.

Фундаментом лесбійської літератури є поезії Сапфо з ЛесбосуFoster, Jeannette H. (1985). Sex Variant Women in Literature, Naiad Press. , p. 18..

Рання література

Античність На додаток до робіт СапфоСапфо — персонажка багатьох творів, написаних як анонімними, так і відомими авторами, такими як Джон Донн, Олександр Поуп, П'єр Луї, котрі інтерпретували свої відносини як з чоловіками, так і з жінками. Її фігура використовувалася як уособлення гомосексуального бажання. (Castle, Terry, ed. (2003). The Literature of Lesbianism: A Historical Anthology from Ariosto to Stonewall, Columbia University Press. ISBN 0-231-12510-0, с. 125, 208, 252, 319, 566.), історикиня літератури Жанетт Говард Фостер включає «Книгу Рут» та античну міфологічну традицію як найраніші приклади лесбійства в літературі. У грецьких історіях про божеств часто згадуються жіночі фігури, чиї доброчесність і незайманість є незмінними, які цікавляться чоловічою діяльністю і за якими стежить віддана група дівчат. Фостер цитує Каміллу та Діану, Артеміду, Каллісто, Іфіс та Іанту як приклади жіночих міфологічних фігур, що демонструють схильність до жінок або кидають виклик традиційним жіночим гендерним ролям. Це також пов'язано з поширенням греками історії про міфологічну расу жінок-воїтельок, амазонок. Енхедуана, месопотамська жриця, що присвятила себе шумерській богині Інанні, має честь підписати першу лесбійську поезію в історії, де називає себе дружиною Інанни.

Середньовічна християнська містика В європейському Середньовіччі не було спеціального терміну для лесбійок, але середньовічні французькі тексти під впливом арабської літератури того часу містили літературні зображення кохання та сексуального бажання жінок. Такі висловлювання містяться в богослужбових текстах до Діви Марії або в агіографії Іди Лувен, бегінок, або в роботах християнських містикес, включаючи Гільдеґарду Бінгенську, Хадевейх, Марджері Кемпе, Мехтільду Маґдебурзьку та Маргариту Порете. В очах письменників-чоловіків лесбійство довгий час негативно описувалося як аномалія, викликана ув'язненням жінок, у мусульманському гаремі, як уявляли Жан Шарден і Монтеск'є, або в монастирі, зображеному Дідро в «La Religieuse».

XIX століття: попередниці На початку дев'ятнадцятого століття китайська поетеса Ву Дзао завоювала популярність своїми лесбійськими віршами про коханняMeredith Miller, Historical Dictionary of Lesbian Literature, Scarecrow Press, 2006. За словами поета Кеннета Рексрота, її пісні «співали по всьому Китаю»Kenneth Rexroth, Women Poets of China, New Directions Publishing, 1972, p. 135.

Хоча лесбійська література ще не перетворилася на окремий жанр англійської мови в XIX столітті, такі лесбійські письменниці, як есеїстка , або як її кохана , що писала любовні вірші жінкам від особи гетеросексуального чоловікаNaomi Hetherington, Nadia Valman, Amy Levy: Critical Essays Ohio University Press, Apr 6, 2010, іноді натякали на лесбійські підтексти у своїх роботах.

Починаючи з 1806 року, англійська поміщиця та альпіністка Анна Лістер тридцять чотири роки вела розлогі щоденники, що включали деталі її лесбійських стосунків та спокус, розділи з подібним контекстом вона записувала в секретному коді. Щоденники не публікувались до 1980-х років. У 2010 році вони стали основою для телевізійного серіалу Бі-бі-сі «Таємні щоденники міс Анни Лістер».

Письменниця та редакторка XXI століття Сьюзан Коппельман уклала антологію під назвою «Дві подруги та інші американські історії лесбійок 19-го століття: американські письменниці», що включає історії , , , Кейт Шопен та Сари Орн Джеветт, які спочатку публікувались у періодичних виданнях свого часу. З 1970-х років дослідники лесбійської літератури почати аналізували лесбійські стосунки, які не були б позначені як такі в XIX столітті через різні концепції інтимності та сексуальності. Наприклад, вірш Крістіни Росетті 1862 року «Ринок гоблінів» розглянули як розповідь про лесбійство, хоча на перший погляд ідеться про сестринську любовThe Literature of Lesbianism: A Historical Anthology from Ariosto to Stonewall. Ed. Terry Castle. New York: Columbia University Press 2003.. Вчені побачили лесбійський потенціал у таких персонажок, як Маріан Халкомб у романі Вілкі Коллінза «Жінка в білому» 1859 року. Маріан описується як маскулінна і неприваблива, її мотивацією протягом історії є любов до зведеної сестри Лори ФерліHeller, Tamar. Dead Secrets: Wilkie Collins and the Female Gothic. New Haven, CT: Yale University Press, 1992. Крім того, вчені брали участь у квір-читаннях романів Шарлотти Бронте, зокрема «Шерлі» та «Вільєтт», де головні героїні вступають у тісні або навіть одержимі стосунки з іншими жінками. Деякі припускають, що авторка, можливо, була закохана у свою подругу Елен Нассі. Віта Секвілл-Вест назвала листи між цими двома «любовними листами чистими і простими». Роман Емілі Бронте «Буремний перевал» трактується професоркою університету Нью-Гемпшир Джин Кеннард як лесбійський текст. Вона інтерпретує «подвоєння Гіткліфа і Кетрін Ерншоу як проєкцію амбівалентності Емілі Бронте з приводу її сексуальної інверсії, а розповідні моделі подібності та відмінності в романі ― як конфлікт між гомо- і гетеросексуальністю». З публікацією Стіві Девіс «Емілі Бронте: Єретик» («Emily Brontë: Heretic») в 1983 році, відкрилася нова дискусія про можливість того, що Емілі не цікавили стосунки з чоловіками. У книзі Девіс стверджує, що вірить в те, що Бронте насправді була лесбійкою, і обговорює її близькі стосунки з однокласницею Луїз де Бассомп'єр і можливий зв'язок зі знаменитою лесбійкою-аристократкою Анною Лістер. Подібним чином вчені припускають, що американська поетеса XIX століття Емілі Дікінсон могла мати романтичні почуття до своєї невістки Сьюзан ГілбертMason, Janet. «The American Sappho: In Pursuit of a Lesbian Emily Dickinson». Harrington Lesbian Fiction Quarterly, 3(3), Sept. 2002, p. 91..

Майкл Філд — псевдонім, який використовували дві британки, Кетрін Бредлі та Едіт Купер, разом пишучи вірші та віршовані драми. Бредлі була тіткою Купер, вони жили разом як коханки з 1870-х років до смерті в 1913 і 1914 рр.Donoghue, Emma. We Are Michael Field. Bello 2014

Деякі автори-чоловіки XIX століття також включали лесбійські теми у свої роботи. В Європі лесбійство поступово стало майже винятковим об'єктом французької літератури другої половини XIX ст., заснованим в основному на чоловічих фантазіях і бажанні справити враження на моралістичні цінності в скандальноій формі. Оноре де Бальзак (автор «Людської комедії») в оповіданні «Дівчина з золотими очима» (1835) використав лесбійство, щоб розповісти історію трьох головних героїнь, прекрасні приклади для його опису «виродження», з яким швидко зіткнувся Париж. Він рівномірно повторив сюжет спочатку в «Серафіті», а потім в «Кузині Бетт» (1846). Ця робота, в свою чергу, сильно вплинула на роман Теофіля Готьє «Мадемуазель де Мопен», що містить перший фізичний опис лесбійської типології: «висока, з широкими плечима, вузькими стегнами і сильним атлетичним ухилом».Французькому поету Шарлю Бодлеру довелося пройти превентивну цензуру семи віршів, включених у перше друковане видання «Квітів зла» (1857) через явний лесбійський зміст.

На початку XX століття Семюель Тейлор Колрідж опублікував незакінчену розповідну поему «Крістабель». Вчені інтерпретували взаємодію між головною персонажкою та незнайомкою на ім'я Джеральдіна у вірші як лесбійську. Алджернон Чарлз Свінберн став відомим за темами, які вважалися скандальними, включаючи лесбійство та садомазохізм. У 1866 році він опублікував «Вірші та балади», де були поезії «Anactoria» та «Sapphics», що стосуються Сапфо та явно мають лесбійський зміст. Генрі Джеймс зобразив «бостонський шлюб», що вважається ранньою формою лесбійських стосунків, між феміністичними персонажками Олів Чанцелор та Веріною Таррант у романі «Бостонці» 1886 року.

Однією з найбільш чітко виражених лесбійських робіт XIX століття є готична повість Джозефа Шерідана Ле Фаню «Кармілла», вперше опублікована у вигляді серії в 1871-72 роках. Твір оповідає історію стосунків невинної Лори та вампірки Кармілли. Ця історія надихнула багато інших творів на тематику лесбійського вампіризмуJones, David J. Sexuality and the Gothic Magic Lantern: Desire, Eroticism and Literary Visibilities from Byron to Bram Stoker. Basingstoke: Palgrave Macmillan 2014. «Кармілла» також була адаптована до вебсеріалу YouTube з однойменною назвою, що стартував 2014 року.

Сучасна історія

1900—1950: початок

Першим романом англійською, визнаним лесбійським, є «Криниця самотності» (1928) Редкліфф Голл, який британський суд визнав непристойним, оскільки він змальовував «неприродну практику між жінками». Книга була заборонена у Великій Британії протягом десятиліть. Так само під цензуру потрапив роман «Коханець леді Чаттерлей», який теж висвітлював тему трансгресивної жіночої сексуальності, хоча і гетеросексуальної. У США «Криниця самотності» пережила юридичні виклики в Нью-Йорку та Митному суді США.

У 1923 році , що народилася в Англії, опублікувала перший у США том відкрито лесбійської любовної поезії під назвою «На сірій нитці».

На початку XX століття все помітнішим ставало лесбійське товариство в Парижі, яке зосереджувалося на літературних салонах, організованих французькими лесбійками, а також емігрантками, такими як Наталі Барні та Гертруда Стайн, що створювали твори на лесбійську тематику французькою та англійською, включаючи «Nightwood» Джуни Барнс, «Сафічну Ідилію» Ліани де Пужі, поезію , власні епіграми Барні, поезію та кілька творів Стайн. Редкліфф Голл також проводила час у Парижі в салоні Барні і моделювала одну із її персонажок у «Криниці самотності»Nicole G Albert, «De la topographie invisible à l'espace public et littéraire: les lieux de plaisir lesbien dans le Paris de la Belle Époque»..

Японська письменниця Нобуко Йосія була на початку XX століття важливою авторкою історій про інтенсивні романтичні стосунки між молодими жінками.

Роман Вірджинії Вулф «Орландо» (1928) року про високодуховного поета/поетесу, що жив/жила століттями, який, як стверджувалося, базується на її коханій Віті Секвілл-Вест, був переглянутий в 1970-х як «підривний» лесбійський текстEileen Barrett, Virginia Woolf: Lesbian Readings, NYU Press, Jul 1, 1997.

Інші приклади лесбійської літератури 1920-х включають вірші Емі Ловелл про її партнерку Аду Дуаєр Рассел, які зустрічалися понад десять років. Ловелл хотіла присвятити свої книги Дуаєр, але цього не сталося, оскільки вони були змушені приховувати характер своїх стосунків. Вірші Ловелл про Дуаєр називали найвиразнішою та найвишуканішою лесбійською поезією за часів між давньою Сапфо та поетками 1970-х. На жаль, більшість первинних документів про романтичні листи спілкування між ними були знищені Дуаєр на прохання Ловелл, залишивши багато невідомого про деталі їх спільного життя.