Дохристиянські вірування германців відображали релігійні ритуали та міфологічні уявлення про навколишній світ, що подекуди були спільними для розрізнених племен. Ці вірування склалися до I століття і залишалися поширеними до IX століття, коли континентальні сакси, останні з германських племен на материку, прийняли християнство. У процесі переходу на християнство традиційні вірування зазнавали тиску з боку церковних і державних структур і з часом втратили свою виразну роль у культурі германських племен. У XIX столітті, під впливом романтичного зацікавлення в історії германських народів та археологічних відкриттів, з’явився новий інтерес до дохристиянських вірувань германців. Одну з головних ролей в цьому відіграв видатний дослідник германського фольклору Якоб Грімм, на думку якого формування вірувань у германців, а разом з тим організованої системи пантеону богів, стало однією з передумов для об'єднання племен.
Тривалий час вчені та історики включали в скандинавську міфологію й германський пантеон богів (і ритуали також), применшувавши таким чином значущість та самобутність германської культури. Вважалося, що у германських племен взагалі не існувало ніяких богів, а релігійність полягала лише у відправленні примітивних обрядів вшановування природних явищ. Завдяки роботі Якоба Грімма стало відомо, що формування скандинавської й германської міфології відбувались паралельно, а міфологічна основа для кожної стала окремою. Однією з головних причин занепаду міфології стала християнізація германських племен. Оскільки останні мало вели записи, а переважно передавали інформацію та знання усно, роботи священників та літописців могли б бути єдиними джерелами про германську міфологію та обрядовість. Однак вони свідомо уникали згадок про богів, ритуальну обрядовість та міфологію, щоби не поширювати докладні описи ідолопоклонництва. Пантеон германських богів зведений під спільну назву «дияволи» або «демони» та зазнав переслідувань.
Релігійні культи германських племен залишили в історії важливий слід нарівні з римською та давньогрецькою, кельтською, слов'янською, фінською міфологіями, прадавнє коріння яких має певну схожість. На думку Грімма, спільні риси настільки незначні, що говорити про будь-яку єдність не має сенсу. Навіть грецька й римська культура, при всій своїй схожості, не тотожні одна одній, що, своєю чергою, дозволяє говорити й про відсутність значного впливу римлян на германські вірування та міфологічний світогляд. Таким чином, мова йде про автентичну міфологічну свідомість, або про міфологічний тип свідомості, який є сутністю прадавнього світосприйняття германських племен.
Готи стали першим плем'ям серед германців, що прийняли християнство, й трапилося це в другій половині IV століття. Після цього нова релігія поширилась серед бургундів та франків, англосаксів й поступово перейшла на решту германських племен. Пізніше за всіх, у IX столітті, християнство прийняли сакси. Проте на практиці народи та племена на місцях зберігали прадавні вірування у своїх легендах, переказах та традиціях. Зв'язок з прадавніми віруваннями зберігався досить міцний і це змусило християнську церкву йти на поступки. Вони виражалися, наприклад, в узаконенні деяких обрядів, яким надавали християнський зовнішній вигляд та сенс. Пережитки традиційних вірувань збереглися у фольклорі німецького народу, до прикладу, в міфах про тролів, гномів, ундин та різноманітних чудовиськ
Як наслідок, з I століття нашої ери власна релігія та міфологія континентальних германських племен ще мала досить широке поширення, але через десять або дванадцять століть вони найкраще збереглися лише у . Саме на півночі Європи прадавня релігія та міфологія найдовше не зазнавала впливу християнізації.
Опис
У ІІІ — ІІ тисячолітті до н. е. індоєвропейські племена заселили Північну Європу, акваторію Північного і Балтійського морів, де до цього мешкали інші народи. Прибульці асимілювали автохтонів, внаслідок чого, як припускають, з'явилися спільноти, що стали основою для прадавніх германців. Принесена мова і культура змішалися з місцевими, результатом чого стала поява нового світогляду й міфології, відомих як германські.
Дохристиянський період На основі всіх проведених до нашого часу археологічних розкопок та досліджень найдавнішою відомою культурою, яку впевнено пов'язують з германськими племенами, більшість фахівців вважають — ясторфську. Її відкриття Густавом Швантезом дозволило говорити про те, що від 759 року до нашої ери (за іншими джерелами — 600—300 рік до нашої ери) відбувається процес становлення власної культури германців, відмінної від інших племен. Сліди її виникнення простежуються в низинах річок Везера й Ельби, Шлезвіг-Гольштейну, на півдні Ютландії, Альтмарку, . Попри вплив сусідніх племен, а саме кельтської, гальштатської та латенської культури, вченим вдалося відділити германців від, наприклад, кельтів. Археологічні знахідки дають незначні, але важливі відомості про релігійний світ германців. В їхній уяві навколишнє й природні сили є об'єктами шанування, що виражалось у жертвоприношеннях. Племена мали свої культові місця, як у кожному окремому поселенні, так і загальношановані, розташовані на височинах, лісових галявинах, берегах озер і боліт. Характерно, що германці не будували великих культових споруд на кшталт храму. Знайдені численні амулети й орнаменти на предметах (хрести, спіралі й тому подібне) свідчать про розвинені магічні ритуали.
Відомості, доступні в наш час, отримані завдяки розрізненній, несистематизованій роботі істориків та дослідників від часів до нашої ери й до Відродження. Давньогрецький філософ Посідоній —перший і свого роду головний дослідник, що відділив від скіфів і сарматів особливий етнос та дав йому назву «германці». Ще в першій половині I століття до н.е. він почав збирати й систематизувати відомості про племена, які згодом об'єднали спільною назвою — «германський народ». Посідоній в останні роки свого життя був сучасником військових кампаній Юлія Цезаря. Останній не тільки черпав відомості про германців у грека, але й мав власний досвід описування його в творах.
Перші задокументовані відомості про взаємодію германських племен й римлян датуються II століття до нашої ери. Такі історики, мандрівники та торговці як Піфей з Массалії, Полібій, Тіт Лівій у своїх записах приводили не тільки перші згадки про північні племена, а й про їхні набіги на територію Римської імперії.
З першого століття нашої ери також з'являються більш докладні відомості про побут та заняття германців, але майже нічого про релігію та світогляд. У цей час історики Страбон та Плутарх описують германців, як не здатних до ведення осілого образу життя з притаманним йому землеробством та скотарством. Як висновок, формується образ диких кочівників, які через свою войовничість здатні лише до ведення війни та служби найманцями (до прикладу у військах Персея Македонського). Надалі германські племена здійснювали набіги на Римську імперію й останні, приблизно з 100 року до нашої ери, почали переходити в повномасштабний контрнаступ. У цей час Гай Юлій Цезар не тільки успішно відвойовував території у германців, а й докладно описував ворожі племена у своїй праці — «Записки про Гальську війну». Після походу Германіка Юлія Цезаря Клавдіана римляни перейшли від завойовницьких кампаній до оборони та укріплення зайнятих територій. Далі була побудована мережа фортифікаційних споруд на території сучасної південно-західної Німеччини та відбулося переселення майже 100 тисяч військових зі сім'ями та колоністами. За таких обставин германські племена опинилися затиснутими по лівому березі Рейну кельтами, а на схід від вказаної річки новими сусідами, які піддали їх значній романізації. Після цього більш детальні відомості про побут, звичаї та, найголовніше, вірування германських племен почали з'являтися частіше. В першу чергу завдяки солдатам, які поверталися зі служби на територіях, прилеглих до германців. Один з них, а саме Пліній Старший, не тільки захищав римські кордони Нижньої та Верхньої Германії, але й збирав відомості про ворожі племена, які виклав у своїй праці — «Природнича історія». Тацит, на відміну від Плінія Старшого, військову службу не проходив, однак, збираючи відомості, ймовірно від полководців та мандрівників, написав трактат про побут, звичаї, вірування германських племен — «Германія».
Приблизно з середини першого й до початку третього століття тривав процес інтенсивного господарського й культурного впливу римлян на племена, що перебували на територіях по обидва береги Рейну, узбережжі Північного моря, Західної Німеччини з великими центрами в Кельні та Трірі. Цей час характеризувався відносно мирним співіснуванням й відіграв вагому роль в суспільному та культурному розвитку континентальних германських племен. Зворотною стороною цього процесу стала широка романізація, що призвела до заміни існуючого світогляду та обрядовості на манір римського. Тацит у своїх творах згадує про германські обрядові пісні, магічні формули й заклинання, загадки, сказання, а також пісні, що супроводжували трудові процеси. Широко поширеними стали пам'ятники релігійної культури, які згодом знищено під час християнізації. Римський історик описував поширений серед германців культ шанування Геркулеса, якого воїни прославляли піснями, вирушаючи в бій. Подальші дослідження й реконструкції дали змогу зрозуміти, що названим на римську манеру германський бог грому і родючості — Тунар (Донар).
Християнський період Християнізація германських племен була досить довгим процесом. З початку поширення нової релігії на їхні землі частина германців відкрито виступали проти, інша частина, з часом, стала сповідувати нікейську ортодоксію (католицизму), а деякі — аріанство. Римська влада не звертала особливої уваги на аріанське віросповідання серед найманців-германців в імператорських легіонах.
Готи стали першим плем'ям серед германців, які прийняли християнство (у формі аріанства). Вони також активно поширювали нову релігію, особливо серед вандалів, гепідів, ругів, герулів, скирів, бургундів, свевів і лангобардів. За підтримки імператора Валента була розгорнута широка місіонерська діяльність, де найвідомішим став священник Ульфіла. Певною особливістю було те, що нова релігія спочатку отримала розповсюдження серед простого народу, в той час, як панівна верхівка довгий час залишалася вірна язичницьким віруванням. Завдяки аріанській формі християнізації готам було дозволено зберегти свою культуру, церковні церемонії проводити готською мовою й навіть отримати переклад . Однак не всі з них добровільно перейняли нову релігію. Найвідомішим противником християнства був король Атанаріх, який переслідував новонавернених готів за їх відмову приносити жертви язичницьким богам.
Кардинальні зміни для західних германських племен відбулися за часів Хлодвіга, який прийняв нікейську ортодоксію та всіляко боровся з прибічниками аріанства. У VI столітті аріанство серед франків, готів та бургундів поступово зникає, хоча язичників, особливо на півночі континентальної Європи, було більш ніж достатньо. В цей час на сході Європи ситуація була зовсім іншою. Серед баварців, тюрингів, алеманів на тлі домінуючого язичництва існували невеликі громади, що сповідували аріанство. З VII по VIII століття, в період правління так званих «лінивих королів», християнізація германських племен мала поверхневий характер, який зводився до навернення окремих знатних родин і досить рідкісних випадків насильницького хрещення населення.
На території підконтрольній представникам династії Меровінгів племена (алемани, вестготи, тюринги, бавари, бургунди та інші) втрачали самостійність не тільки господарську, але й релігійну. На початковому етапі християнізація племен була поверхневою, подекуди їм дозволялося продовжувати шанувати власних божеств, які вважалися захисниками поселень. Однак, культові місця для проведення обрядів, що розміщувалися в центрі цих поселень, почали замінювати каплицями.