Морські республіки () — таласократичні міста-держави Середземноморського басейну, розташовані на берегах Тірренського та Адріатичного морів — на Апеннінському півострові та в Далмації, що існували у IX—ХІХ століттях. Найвідомішими серед них були Венеційська, Генуезька та Пізанська республіки. Менш відомими, але часто не менш важливими були Амальфійська, Рагузька (сучасний Дубровник)Touring Club Italiano, Lazio Touring Editore, 1981 (p. 743); Giovanna Bergamaschi, Arte in Italia: guida ai luoghi ed alle opere dell'Italia artistica, Electa, 1983 (p. 243); Salvatore Aurigemma, Angelo de Santis, Gaeta, Formia, Minturno., ГаетанськаPeris Persi, in Conoscere l'Italia, vol. Marche, Istituto Geografico De Agostini, Novara 1982 (p. 74); AA.VV. Meravigliosa Italia, Enciclopedia delle regioni, edited by Valerio Lugoni, Aristea, Milano; Guido Piovene, in Tuttitalia, Casa Editrice Sansoni, Firenze & Istituto Geografico De Agostini, Novara (p. 31); Pietro Zampetti, in Itinerari dell'Espresso, vol. Marche, edited by Neri Pozza, Editrice L'Espresso, Rome, 1980, АнконськаThe International Geographic Encyclopedia and Atlas, Ancona (p. 27), Springer, 1979. ISBN 9781349050024. та мініатюрна Нолійська республікиSocietà internazionale per lo studio del Medioevo latino, Centro italiano di studi sull'alto Medioevo, Medioevo latino, Volume 28 (p. 1338); Giuseppe Gallo, La Repubblica di Genova tra nobili e popolari (1257—1528), edizioni De Ferrari, 1997.
З IX століття ці республіки будували флотилії кораблів як для власного захисту, так і для підтримки своїх розгалужених торгових мереж в Середземному морі, що відіграли важливу роль у відновленні перерваних в ранньому середньовіччі контактів між Європою, Азією та Африкою. Ці контакти набули не лише комерційного, а й культурного та мистецького характеру. Морські республіки також відіграли важливу роль у хрестових походах та дали світу таких видатних дослідників та мореплавців, як Марко Поло та Христофор Колумб.
Виникнення
Термін «морські республіки» стосується італійських міст-держав, які в часи Середньовіччя здобули політичну автономію та економічне процвітання завдяки своїй ефективній морській діяльності (насамперед — торговій). Економічне відновлення в Європі в X—XI століттях на фоні складності та небезпечності материкових торгових шляхів призвели до активного розвитку європейських морських торгових шляхів в Середземному морі. Дедалі більша автономія, яку набули деякі прибережні міста, надала їм провідну роль у цьому розвитку. Цілих шість із цих міст — Амальфі, Венеція, Гаета, Генуя, Анкона та Рагуза — почали свою власну історію автономії та торгівлі після того, як були майже зруйновані жахливим пограбуванням, або були засновані біженцями, які рятувались зі спустошених земельIndro Montanelli, Mario Cervi, L'Italia del millennio, Biblioteca Universale Rizzoli, 2013. ISBN 9788858655887.. Через свою вразливість до піратських набігів (в ті часи переважно сарацинських), ці приморські міста змушені були організовувати власну оборону шляхом створення потужного військового флоту. Скориставшись суперництвом між візантійською та ісламською морськими потугами у X—XI століттях, молоді морські республіки поступово змогли перейти від захисту до наступу, активно конкуруючи з Візантією та ісламськими державами за контроль над торгівлею та морськими торговими шляхами між Європою, Азією та Африкою.
Як правило, вони мали республіканську олігархічну форму правління. Більшість із них розвинулись на територіях, що колись офіційно належали Візантійській імперії і протягом того, як влада Константинополя слабшала, змогли отримати фактичну, а згодом і формальну незалежність (основними винятками з цього правила були Генуя та Піза). За часів своєї незалежності всі ці міста мали схожі (хоча і не однакові) системи управління, в яких купецький клас мав значну владу.
Морські республіки брали помітну участь у близькосхідних та середземноморських хрестових походах XI—XIII століть. Вони забезпечували хрестоносців транспортом та військовою підтримкою, та повною мірою скористались політичними та торговими можливостями, що виникали внаслідок військових завоювань. Четвертий хрестовий похід 1202—1204 рр., офіційна мета якого була звільнення Єрусалиму, фактично призвів до завоювання Венецією Зари та Константинополя.
Венеція, Генуя та Піза панували над численними заморськими територіями, включаючи велику кількість середземноморських островів (зокрема Сардинію, Корсику, Крит, Кіпр, Лесбос, Самос, Кіклади та велику кількість менших островів), землі на узбережжях Адріатичного, Егейського та Чорного морів (Крим), а також торгові колонії на Близькому Сході та в Північній Африці. Венеція відрізняється на фоні інших морських республік тим, що вона утримувала величезні суходільні ділянки в Італії, Греції, на Кіпрі, в Істрії та Далмації аж до середини XVII століття.
Морські республіки в часовому проміжку
Історії окремих морських республік дуже різняться, також дуже різна тривалість їх існування. Венеція, Генуя, Нолі та Рагуза мали досить довгу історію, з незалежністю, яка пережила середньовічний період і тривала аж до порогу сучасної епохи, коли італійські та європейські держави були зруйновані та спустошені наполеонівськими війнами. Піза і Анкона зберігали свою незалежність лише до епохи Відродження — Піза потрапила під панування Республіки Флоренція в 1406 р., тоді як Анкона потрапила під контроль Папської держави в 1532 р. Водночас Амальфі і Гаета втратили свою незалежність ще за часів високого середньовіччя — перша в 1131 році, а друга в 1140 році, обидві внаслідок норманського завоювання Південної Італії. Морські республіки формували автономні республіканські уряди — форму самоорганізації купецького класу, що становив хребет їхньої влади. Історія морських республік тісно пов'язана як із початком європейської експансії на Схід, так і з витоками сучасного капіталізму як меркантильної та фінансової системи. Використовуючи золоті монети, купці італійських морських республік почали розробляти нові валютні операції та бухгалтерський облік. Технологічний прогрес у судноплавстві забезпечив істотну підтримку зростання товарного багатстваGraziano Arici, La galea ritrovata, publisher Consorzio Venezia nuova, 2003, p. 63.. Портолани — морські карти XIV—XV століть належать школам Генуї, Венеції та Анкони. Хрестові походи відкривали можливості для розширення. Вони дедалі більше покладалися на італійський морський транспорт, за надання якого республіки отримували в концесії колонії, а також грошову винагороду. Венеція, Амальфі, Анкона і Рагуза вже займалися торгівлею з Левантом, але ця діяльність посилилась з початком хрестових походів: тисячі італійців з морських республік вирушили в Східне Середземномор'я і Чорне море, створивши бази, порти і комерційні заклади, знані як «колонії». Це були невеликі закриті анклави, закриті в межах міст, часто лише у вигляді однієї вулиці, де правили закони італійського міста, керував губернатор (подеста в генуезьких колоніях і бальї в венеційських), призначений з метрополії, була церква під своєю юрисдикцією та лавки зі знайомими італійськими продуктами та товарами. Ці італійські торгові осередки також мали значний політичний вплив на місцях: італійські торговці формували подібні на гільдії асоціацій в цих центрах, з метою отримання юридичних, податкових та митних пільг з боку іноземних держав. Пера в Константинополі, спочатку генуезька, а пізніше (за османів) венеційська, була найбільшою і найвідомішою італійською торговою колонією.
Амальфі
Амальфі стала першою морською республікою, що почала відігравати дуже важливе значення в середземноморській торгівлі і розвинула активні комерційні зв'язки з Візантією та Єгиптом.
Амальфі здобула фактичну незалежність від візантійського Неаполітанського герцогства в 839 році. Того року князь лангобардського Беневенто Сікард під час війни проти візантійців завоював місто і депортував частину його населення, але коли він загинув у палацовій змові, амальфітяни повстали, вигнали лангобардський гарнізон і започаткували існування вільної республіки АмальфіIndro Montanelli, Storia d'Italia, Milano, RCS Quotidiani s.p.a., 2003, ISBN 9771129085056. vol. 1, pp. 555—562. Спочатку мешканці Амальфі організували управління за республіканською системою, де префектурою керували виборні коміти, допоки у 945 році владу не захопив Мастал II, що проголосив себе герцогом.
Амальфійські купці зруйнували арабську монополію на середземноморську торгівлю і ще в Х столітті заснували торгові бази в Південній Італії та на Близькому Сході. Амальфійці також першими заснували торгову колонію в КонстантинополіIndro Montanelli, Storia d'Italia, Milano, RCS Quotidiani s.p.a., 2003, ISBN 9771129085056..
Серед найважливіших досягнень Республіки Амальфі є Амальфітанське право, кодифіковані норми морського права, які були акцептовані багатьма іншими європейськими морськими державами і залишались чинними протягом всього Середньовіччя.
Влітку 846 року кораблі Амальфі, разом з кораблями Неаполя, Гаети і Сорренто входили до об'єднаного флоту на чолі з дукою Неаполя Сергієм I, який розбив флотилію сарацин в битві біля мису ЛікозаБитву біля Ликози іноді помилково датують 845 роком..
У 849 р. флот Амальфі, разом із флотами Неаполя і Гаети прийшов на допомогу папі Леву IV під час нападу сарацинів на Рим і зіграв важливу роль в переможній битві при Остії. З 909 року Амальфі активно торгував з Фатімідським халіфатом і мабуть, тому амальфійці не приєднались до об'єднаної християнської армії на чолі з папою Іваном Х, яка у вирішальній битві перемогла арабські війська в битві при Гарільяно у 915 році.
З другої половини X століття розвиток економічної потужності Амальфі досягає свого піку і її купці впродовж століття домінують у середземноморській та італійській торгівлі, допоки цю роль не перебрали на себе інші морські республіки з північної Італії — Піза, Генуя і Венеція.
Арабський мандрівник Ібн Хаукаль, так описував Амальфі в 977 році, під час довгого правління герцога Мансо I:… найблагополучніше ломбардське місто, найблагородніше, найславетніше своїми діяннями, найбагатше і найпишніше. Територія Амальфі межує з Неаполем, теж гарним містом, але менш важливим, ніж Амальфі.
У 1009 році фатімідський халіф Аль-Хакім зруйнував шпиталь для християнських паломників і велику кількість інших будівель в ЄрусалиміE.J. King: op. cit., pp. 5–11.. 1023 року халіф Алі аз-Загір дав італійським купцям з Амальфі та Салерно дозвіл відбудувати хоспіс, монастир і каплицю в Єрусалимі. Серед цих купців був Маурос, амальфітанський купець, який разом зі своєю матір'ю Анною та її братом Костянтином надавав пожертви монастирю Святого Лаврентія в АмальфіHealth and medicine in early medieval Southern Italy, Patricia Skinner, Brill Publishers, Leiden 1997. і який, ймовірно, мав певний зв'язок із амальфітенцем Жераром Блаженним, чернецем який наприкінці XI століття керував в єрусалимському районі Муристан шпиталем для чоловіків і пізніше став засновником Ордену Лицарів Святого Іоанна Єрусалимського (Госпітальєрів). Архієпископ Іоанн Амальфійський записав, що під час свого паломництва до Єрусалиму в 1082 році він відвідав цю лікарню.
З 1039 року Амальфі потрапляє під контроль лангобардського Салернського князівства.
У 1073 році нормандець Роберт Гвіскар завоював місто, взявши собі титул Dux Amalfitanorum (Герцог Амальфітанців). 1096 року Амальфі здійняло повстання і відновило незалежність республіки, але було знову завойоване норманами у 1101 році. Амальфі ще раз повстало в 1130 році і було остаточно приборкане в 1131 році флотом норманського короля Сицилії Рожера II на чолі з адміралом Георгієм Антіохійським. Рожер II позбавив місто тих привілеїв і прав самоуправління, що залишались у Амальфі після завоювання Робертом Гвіскаром.