Західні обряди у православ'ї — латинські літургійні обряди, що використовуються в деяких парафіях Православної церкви.
Основною є адаптована Тридентська меса, також поширені Сарумський, Моцарабський та Галліканський обряди. Деякі громади використовують те, що стало відомим просто як англійська літургія, яка походить від англіканської Книги загальної молитви хоча і з деякими змінами в тексті, щоб підкреслити православне богословське вчення. На західний обряд, який існує сьогодні, великий вплив справило життя і діяльність Джуліана Джозефа Овербека.
Місії, парафії та монастирі західних обрядів існують в межах певної юрисдикції основної православної церкви, переважно в межах Російської православної церкви за межами Росії та Антіохійської православної християнської архієпархії Північної Америки.
Крім того, західний обряд практикується в межах релігійних громад поза межами основної Православної церкви. Причастя західних православних церков та православної церкви Франції є цілком західним обрядом. Крім того, є невелика кількість західних Rite громад серед старостильників, такі як колишній Західного Rite Екзархат Священного Синоду Мілані і Автономної православної митрополії в Північній і Південній Америці і на Британських островах ; в межах незалежного православ'я наступники Американської православної католицької церкви мають столичні юрисдикції західного обряду. У минулому в Орієнтальному православ'ї існували також громади західних обрядів. Існує також ряд незалежних західних православних церков та монастирів, які не є ні частиною Орієнтальних православних церков, ні Православної церкви.
Парафії західного обряду знаходяться майже виключно в країнах з великим католицьким або протестантським населенням. Існують також численні товариства відданих і видавничі справи, пов’язані із західним обрядом. Використання західних обрядів у Православ'ї залишається спірним питанням.
Витоки
У часи, що передували розколу Латинської церкви тасхідних церков, церкви були в повному євхаристійному спілкуванні, сповідуючи християнську віру. На Сході переважав візантійський літургійний обряд. На Заході домінуючим обрядом був латинський обряд. У часи остаточного східно-західного розколу 1054 р. більшість церков, які залишались у спілкуванні з чотирма східними патріархатами, використовували візантійський обряд, хоча все ще існували регіони, де використовувались інші літургії, включаючи римський обряд. Одним з таких регіонів була Візантійська (південна) Італія.
За часів остаточного розколу (1054 р.) більша частина південної Італії все ще перебувала під владою Візантії і була організована як Катепанат Італії. Протягом століть церковне життя у візантійських регіонах Італії розвивалося під подвійним впливом латинських та візантійських традицій. Протягом 11 століття в церквах латинського обряду у візантійській Італії все ще не використовували інтерпольований Нікейський символ віри (Filioque) і були в повному зв'язку зі східним православ'ям. Під час візантійсько-нормандських воєн Візантійська імперія остаточно втратила свої останні позиції на Заході. Нормандське завоювання південної Італії було завершено завоюванням Барі в 1071 році.
Одним з головних наслідків політичних змін стало встановлення верховенства Римської церкви над церковним життям у колишній візантійській Італії. Основна теологічна проблема була вирішена на Барійському соборі в 1098 р. З цього моменту всі церкви на півдні Італії були зобов'язані прийняти пункт Filioque. Реалізація цього рішення незабаром означала кінець латинського православ'я на півдні Італії.
Після XI століття візантійський обряд поступово став домінуючим у східно-православному світі, майже до точки виключення будь-якої іншої літургії. Традиції старого західного православ'я все ще з повагою ставилися до східно-православних богословів, але століттями не робилося жодної організованої спроби зберегти або відродити латинську гілку православ'я. Це змінилося наприкінці 19 — на початку 20 століття, коли деякі західні християни прийняли православ'я, але зберегли деякі свої західні літургійні форми богослужіння.
Дев'ятнадцяте сторіччя Протягом 1840-х років священник англійської церкви Вільям Палмер листувався з Російською православною церквою та московським митрополитом Філаретом Дроздовим та Олексієм Хомяковим.
З 1864 р. Джуліан Джозеф Овербек, колишній католицький священник, працював над встановленням сучасного православного західного обряду. Овербек перейшов з католицизму в лютеранство і одружився. Потім він емігрував до Англії в 1863 році, щоб стати професором німецької мови у Королівській військовій академії, Вулвіч, де він також взявся за вивчення Англійської церкви та православ'я. У 1865 році Овербек був прийнятий мирянином до Російської православної церкви (оскільки він одружився після його рукоположення в якості римо-католицького священика) від отця Євгена Поппоффа в посольстві Росії в Лондоні.
У рамках переходу в Овербек попросив дозволу у Священного Синоду Російської православної церкви започаткувати західну православну церкву в Англії. Спочатку Філарет вагався щодо прохання Овербека, але не виключав ідеї повністю. Овербек виклав свою аргументацію західно-православної церкви у своїй книзі 1866 р. «Католицьке православ'я та англо-католицизм», в основному полемічній праці, що описує, чому створені західні церкви слід відкидатиParry, Ken et al. (editors). The Blackwell Dictionary of Eastern Christianity. Malden, Massachusetts: 1999. Blackwell Publishing, p. 364. У 1867 р. Овербек розпочав редагування журналу «Ортодоксальний католицький огляд», періодичного видання про просування західного православ'я.
Овербек переконав інших у здійсненності західно-православної церкви і в 1869 р. Подав до Священного Синоду петицію, що містить 122 підписи, серед яких багато в Оксфордському русі, з проханням про створення західного літургійного обряду в межах Parry, Ken et al., The Blackwell Dictionary, p. 365.. Синодична комісія розслідувала клопотання Овербека, в 1870 році він заявив свою справу перед комісією в Петербурзі. Комісія схвалила петицію, і йому було доручено представити переглянуту західну літургію для оцінки комісією. У грудні він представив переглянуту західну літургію. Згодом ця літургія була схвалена для використання — зокрема на Британських островахSobranio mnenii i otzyvov Filareta, mitropolita moskovskago i kolomenskago, po uchebnym i tserkovno-gosudarstvennym voprosam, ed. Archbishop Savva, Tome V, Part II (Moscow, 1888), 711—713..
Протягом наступних кількох років Овербек розробляв літургії для вділення інших таїнств і для молитви в літургії годин. Овербек намагався достукатися до старовинних католиків до його схеми, оскільки нещодавно вони відійшли від Католицької церкви через догматичне визначення Першого Ватиканського Собору папської непогрішимості, хоча це не мало успішности. У цей час він продовжував критикувати католиків та англіканців, а також тих перехідників із Заходу в православ'я, які застосовували візантійський обряд.
До 1876 року Овербек звернувся до інших православних церков з проханням визнати його план. У 1879 році його прийняв на авдієнцію Константинопольський патріарх Йоаким III, який визнав теоретичне право західних християн мати Західну православну церкву. Через три роки Йоаким III та Синод Вселенського патріархату умовно затвердили західний обряд Овербека. Однак зусилля Овербека зрештою не призвели до встановлення західного православ'я. Він був особливо підозрілим до ролі, яку греки в Лондоні (і Церква Греції загалом) відігравали у застої його амбіцій, прямо звинувачуючи протест Грецької Церкви проти плану в 1892 р. Православний католицький огляд закінчив публікацію в 1885 році, а Овербек помер у 1905 році, не побачивши Західної православної церкви. Жорж Флоровський узагальнив досвід Овербека таким чином: «це була не просто фантастична мрія. Питання, підняте Овербеком, було доречним, навіть якщо його власна відповідь на нього була заплутаною. І, мабуть, бачення Овербека було більше, ніж його особиста інтерпретація».
Двадцяте століття Поки Овербек не дожив до успіху своєї мрії, ідея західно-православної церкви не зникла. Початок ХХ століття характеризувався низкою фальстартів. У 1911 році Арнольд Гарріс Метью (колишній католицький священик, пізніше освячений у старокатолицького єпископа) уклав союз зі Східним православним Антіохійським патріархатом під керівництвом митрополита Бейрута Герасима (Мессара), а в 1912 році — зі східним православним Папою Фотієм. Олександрії. У єпископа Метью були деякі припущення, що «Старокатолицький місал та ритуал" може схвалити як літургію західного обряду Папою Фотієм Олександрійським який написав: . . Ми подякували Богу … за те, що ви пропустили пункт Filioque і не приймаєте грошей на святкування меси. Ми погоджуємося з вами щодо дотримання вашої автономії та фактичного використання латинського обряду до тих пір, поки вони узгоджуються зі Святими Догмами та канонічними постановами Семи Вселенських Синодів, які складають основу Віра Православна». Обидва профспілки були укладені швидко підряд і тривали лише протягом декількох місяців. Незважаючи на те, що архієпископ Кентерберійський протестував проти Фотія та Антіохійський патріарх проти об'єднання, група Метью стверджувала, що спілкування ніколи офіційно не розривалось.Peter F. Anson. Bishops at Large, pp. 186—188. Berkeley: Apocryphile Press, 2006.
У 1890 р. перша православна громада західного обряду в Північній Америці, єпископська парафія в Грін-Бей, штат Вісконсин, пастир якої о. Рене Вілатте, був прийнятий єпископом Володимиром Соколовським. Однак незабаром Вілатт був висвячений на єпископа в якобітській церкві, орієнтальній православній церкві, яка не перебуває у спілкуванні зі східною православною церквою . Інші невеликі групи, що використовують західний обряд, були прийняті, але зазвичай або мали незначний вплив, або оголосили про свою незалежність незабаром після їх прийому. Парафії західних обрядів були створені в Польщі в 1926 році, коли півдюжини конгрегацій були прийняті до східного православ'я; однак рух зменшився під час Другої світової війни.Parry, Ken et al., The Blackwell Dictionary, p. 515.
Православна церква Франції У 1936 р. отримала невелику групу, яку очолював колишній ліберальний католицький єпископ Луї-Шарль Віннерт (1880—1937), як (ЕОО).Parry, Ken et al., The Blackwell Dictionary, p. 514 Віннерт був прийнятий архімандритом, взяв релігійне ім'я Ірене і незабаром помер. Роботу Віннерта продовжували, періодично Евграф Ковалевський (1905—1970) та Люсьєн Шамбо, останній з яких контролював невеличку православну громаду бенедиктинців у Парижі. Після 1946 року Ковалевський почав відтворювати галліканський обряд на основі листів Жермена Паризького, паризького єпископа VI століття, численних ранніх західних місалів і таїнств, а також деяких візантійських модифікацій; його розвитком стала Божественна літургія святого Германа Паризького.Frédéric Luz. Le Soufre & L'encens. Paris: Claire Vigne, 1995. pp. 34–36.
Архімандрит Алексіс ван дер Менсбругге, колишній католицький чернець, який викладав у Теологічному інституті Св. Дениса Західної Церкви, але залишався у східному обряді, намагався відновити давньоримський обряд, замінивши середньовічні акреції на галліканські та візантійські форми. Зрештою, Алексій був висвячений на єпископа у 1960 році, продовжуючи свою діяльність за західним обрядом під егідою Московського патріархату.W. Jardine Grisbrooke, «Obituaries: Archbishop Alexis van der Mensbrugghe» in Sobornost 4.2 (1981), 212—216.