Дороті Дін () — сценічний псевдонім, під яким стала широковідомою Ада Еліс Пуллен (, 11 квітня 1859, Ламбет, Лондон — 27 січня (або 27 грудня) 1899, , Лондон) — британська натурниця, котра позувала багатьом художникам і великим діячам фотомистецтва, також знана як акторка драматичного театру. В юності позувала Фредерікові Лейтону, Едвардові Берн-Джонсу, Луїзі Старр Канціані, Джорджеві Фредеріку Воттсу, Джонові Еверетту Мілле, Валентинові Принсепу, Гербертові Густаву Шмальцу, Генрі Голідею. Тривалий час її пов'язували близькі стосунки з великим художником-академістом Фредеріком Лейтоном. За припущенням мистецтвознавців, Дороті Дін могла слугувати прототипом для Елізи Дулітл — персонажки п'єси Джорджа Бернарда Шоу «Пігмаліон». Кураторка Великої Британії Філіппа Мартін назвала Дороті володаркою унікального статусу єдиної популярної «оголеної моделі вікторіанської знаменитості».
Доля Дороті Дін привернула увагу ряду великих видань, їй присвячено великий розділ у британському довіднику біографій моделей, виданому в 2001 році. Взаєминам натурниці з британським художником-академістом Фредеріком Лейтоном присвячені значні розділи в його біографіях. Дороті Дін стала головною героїнею роману нідерландської письменниці «Сурогат», що вийшов у видавництві Studio WoordenStorm у 2018 році. 2019 року вийшла книга ізраїльських журналістів і «Палаюча Дін», присвячена акторці і моделі; автори представили книжку на Оксфордському літературному фестивалі. Вона розповідає про стосунки Фредеріка Лейтона і його моделі, погляди митця на шлюб і його гадану сексуальну орієнтацію, а також про смерть акторки за неясних обставин.
Біографія
Довгий час вважалося, що Ада Еліс Пуллен народилася в районі у Лондоні 11 квітня 1859 року в багатодітній сім'ї[./Дороті_Дін#cite_note-FOOTNOTEOrmond,_Ormond1975134-5 ]. За іншою версією, місцем її народження був столичний район Клепем. Член Клепемського краєзнавчого товариства уточнив місце її народження за архівними документами і визначив, що це лондонське боро Ламбет. Ада Еліс походила з «робітничої родини» () — вона була другою з десяти дітей інженера (за іншою версією, механіка) Авраама Пуллена і його дружини Сари, до шлюбу Ігл. Перкін встановив, що Сара Ігл приїхала в Південний Лондон з невеликого міста Дарем на північному сході Англії й оселилася в сім'ї робітничого походження (батько-столяр з двома синами, котрі вже отримали інженерну освіту) з перспективою вступу в вигідний шлюб. Сім'я її майбутнього чоловіка була досить забезпеченою і, за мірками свого часу, респектабельною. Після вступу в шлюб Авраам і Сара Пуллени кілька разів переїжджали в межах Ламбета через швидке розширення сім'ї. Поруч знаходився вікторіанський, побудований в 1850-х роках в стилі неоготики, храм, а при ньому нова національна школа, створена англіканською церквою, де, імовірно, отримували освіту діти Пулленів.
Автори книги про Дороті Дін Ейлат Негев і Єгуда Корен підкреслювали, що Дін ніколи не була «лише м'ятим капустяним листком» (в п'єсі: ), як описав свою Елізу Джордж Бернард Шоу. Цю думку про свою героїню вони вважають помилкою. Її батьків вони описують як «геніального» інженера, майстра парових двигунів, і «надзвичайно інтелектуальну» колишню покоївку. Батьки багато уваги приділяли освіті доньки й заохочували її інтерес до мистецтва (включаючи завчання творів Вільяма Шекспіра напам'ять).
Щасливе дитинство закінчилося, коли в 1876 році батько втратив роботу. З мемуарів відомо, що після цього в сім'ї Пулленів склалася критична ситуація. 1877 року народилася десята дитина, Семюел, але матір серйозно пошкодила хребет і стала безпорадною. У тому ж році її дочка Дороті, якій було 8 років, померла від кору. 1878 року батько був оголошений банкрутом, покинув сім'ю і більше ніколи в неї не повернувся. Мати і її дев'ятеро дітей віком від 1 до 20 років опинилися в тісній квартирці в . 1881 року мати померла. Один з її синів — Генрі, якому тоді виповнилося б 19 років, — більше не згадується в документах.
Натурниця й акторка Коли батько покинув сім'ю, а мати серйозно захворіла, Ада Еліс стала працювати натурницею для студійного кооперативу в престижному адміністративному окрузі Лондона — Кенсінгтоні. Це залишало вільний час, щоб доглядати за молодшими братами і сестрами, і приносило достатні гроші, щоб допомагати старшому братові Томасу утримувати молодших дітей. Негев і Корен стверджують, що двоє старших братів дівчини вже мали дипломи інженерів і працювали за фахом. Під час перепису 1881 року Ада записала, що вивчає образотворче мистецтво, але, за припущенням Перкіна, вона лише вчилася змішувати фарби і вивчала основи перспективи в процесі роботи моделлю. Мемуаристка Емілі Баррінгтон описувала її в своїх спогадах про Лейтона як «юну дівчину з прекрасним білим обличчям, одягнену в глибокий чорний колір». Сучасниця моделі відзначала її «красиві карі очі з довгими вигнутими віями, витончено виточені риси обличчя і вінець зі світло-золотистого волосся». У в Лондоні знаходяться кілька її ранніх фотографій, на яких Ада Еліс соромливо дивиться крізь вії (в сучасній Англії такий погляд називають «поглядом принцеси Діани»). Австралійська газета пізніше із захопленням описувала зовнішність натурниці: Міс Дені — настільки ідеальний тип грецької краси, який тільки можна знайти сьогодні. Кожна лінія її обличчя й фігури є максимально класичною. Її зріст радше вищий за середній, у неї довгі, гнучкі кінцівки та вишукано сформований бюст. Її волосся кучеряве і золотисте, а осяйні очі мають відтінок фіалки. На додачу до всіх цих чарів вона володіє, подейкують, шкірою найкрасивішого кольору серед усіх жінок Європи.
Детальний опис зовнішності Дороті Дін залишила у своїх спогадах про Джорджа Фредеріка Воттса Емілі Баррінгтон, яка сама використовувала її як натурницю для власних етюдів: Що ж до Дороті Дін, то я працювала з нею деякий час до того, як Воттс почав писати з неї. Її колір був дуже винятковим, і я марно намагалася правдиво його передати. Хмарна блідість, з нотою десь милого рожевого, як мушля, але такою легкою нотою, що було дуже складно локалізувати його на дуже рівномірній гладкій текстурі поверхні. Він проглядався з-під шкіри, подібно до того, як лежить колір під гладенькою поверхнею всередині мушлі. Лейтон, який так багато працював із цією моделлю і який першим попросив мене дати їй місце, добре знав, що йому так ніколи й не вдалося отримати саме ці фактуру та колір. Він отримав багато іншого від Дороті Дін у сенсі драматичної експресії та жестів, і переважно він працював із нею заради цих якостей, але що стосувалося подоби, то він завжди стверджував, що ніколи не був задоволеним своєю роботою. Жодна інша модель не була для нього настільки дражливо складною для малювання.
Під час одного з сеансів Ада Еліс Пуллен познайомилася з художником Фредеріком Лейтоном, котрий на той час уже став президентом Королівської академії мистецтв, офіцером Ордена Почесного легіону і лицарем-бакалавром. Їхня зустріч сталася взимку 1879 року в розкішній студії художника, розташованій в Кенсінгтоні, в районі . Лейтону було 48 років, а його натурниці — 20. Дівчину знайшла Емілі Ізабель Баррінгтон, сусідка і біографка Лейтона, яка побачила Аду Еліс Пуллен, коли та входила в студію художниці Луїзи Старр Канціані якраз навпроти будинку Лейтона. Емілі Баррінгтон описала юну модель як «візію краси» (), і за її рекомендацією Лейтон запросив дівчину позувати. Стосунки митця і його натурниці швидко переросли в тісну особисту дружбу і тривале творче співробітництво. На думку британського дослідника історії театру, їхні відносини були засновані з боку Лейтона — на батьківському бажання «захистити і направити юну протеже», а з боку дівчини — «на глибокій прихильності, повазі та подяці». Лейтон допоміг дівчині вивчити акторську майстерність і почати сценічну кар'єру, саме він придумав для неї псевдонім Дороті Дін. За версією біографів Лейтона Леоне і Роберти Ормондів, Ада Еліс Пуллан сама вибрала собі ім'я Дороті на честь рано померлої сестри.
Акторська кар'єра Дороті пішла на спад з середини 1890-х років. Дороті Дін захворіла перитонітом в 1898 році і померла від нього 27 січня 1899 року у спальні власної квартири в престижному лондонському районі Авонмор-Гарденс. Лондонська газета писала про смерть моделі в ці дні: «Її дуже любили, і за нею сумуватимуть усі, хто її знав». Дороті похована на кладовищі Кенсал-Грін.
Театральна кар'єра
Ада Еліс Пуллен зізнавалася, що готувалася до театральної кар'єри з раннього віку й розраховувала на допомогу Лейтона. Кураторка Державної художньої колекції Великої Британії (GAC) Філіппа Мартін вважала, що натурниця остаточно вирішила присвятити себе театру, коли позувала для картини Лейтона «Ідилія» (, 1880—1881, полотно, олія, , приватна колекція в США; Ада Еліс зображена на передньому плані) разом з театральною акторкою-початківицею Ліллі Ленгтрі — в майбутньому світською левицею, що одержала широку популярність не тільки ролями на сцені, але й любовними історіями з британськими аристократами. Мартін припускала, що і свій псевдонім Пуллан сконструювала за зразком Ліллі.
Первісна реакція художника не була обнадійливою: Лейтон пояснив дівчині, що у неї сильний акцент кокні, неприйнятний для акторки. Тим не менше Лейтон допоміг дівчині опанувати акторську майстерність, набути правильної вимови і почати сценічну кар'єру: він придумав для неї сценічний псевдонім Дороті Дін і організував заняття у місіс Даллас Джин і місіс Чіппендейл, завдяки яким вона освоїла техніку акторської гри. Латиноамериканський мистецтвознавець Перес д'Орс стверджував, що ранні зображення Лейтоном Ади Еліс вже віщували її майбутні театральні ролі, які в результаті зробили Дороті знаменитою. Філіппа Мартін писала, що до повернення Дін з гастролей по провінції в червні 1885 року, Лейтон спеціально закінчив «Безтурботне блукання в трансі тверезої думки» (, 1885, місцезнаходження невідоме) і представив цю картину в Королівській академії, щоб допомогти кар'єрі своєї натурниці. На серії фотографій, які отримали тоді широке поширення, Дін поставала в тих же капелюсі і сукні, що й на картині. Коли один журналіст повідомив, що моделлю для полотна була нібито якась «міс Андерсон», Лейтон написав у газету лист із спростуванням.
Дебют на театральній сцені Дороті Дін дебютувала в лютому 1884 року в лондонському у постановці «Школи лихослів'я» Річарда Брінслі Шерідана. За версією Девіда Перкіна, її дебют на лондонській сцені відбувся в 22 червня 1885 року, де вона з'явилася в постановці костюмної п'єси Теодора де Банвіля «Грегуар» в ролі Луїзи. Лейтон був з друзями в залі під час вистави і записав наступного дня: «Бідолашна Дороті була паралізована вчора страхом, але я сподіваюся, що розумні люди врахували це». Потім були успішні гастролі провінцією, під час яких акторка писала Лейтону: «Не бійтеся, що я дозволю всім цим похвалам запаморочити мені голову… Якщо я і стану кимось у майбутньому, то всім найкращим я завдячую Вам».
Акторська кар'єра в середині 80-х — 90-тих У 1886 році Дороті Дін домоглася визнання на лондонській сцені в ролі Кассандри в постановці Есхіла в новому перекладі професора Вейра. Тільки її газета The Daily Telegraph від 14 травня 1886 року відзначила в огляді спектаклю, який британська критика піддала різкій критиці. Під час вистави щасливий від її успіху «всюдисущий сер Фредерік Лейтон сяяв, наче геній класицизму, що підноситься над всіма», — зазначав кореспондент. Газети писали: «Молода леді… не була ані найменшою мірою збентежена, окрім того, в єдиній своїй декламаційній сцені вона показала, що володіє значним драматичним талантом», «Вона вклала життя і силу в полонянку-пророчицю, відкинувши убік сучасну манеру [акторської гри], і показала нам трагедію, як слід чинити, і поезію, як слід говорити. Захоплена публіка, звільнена з ув'язнення [нудної вистави], спалахнула, як школярі… Міс Дороті Дін наелектризувала її своїм драматичним пророцтвом».