Бальса (від  — пліт) — очеретяні човни і плоти, що будуються з куги підвиду Schoenoplectus californicus subsp. tatora індіанцями народностей уру та аймара на високогірному озері Тітікака, що лежить на висоті 3810 м над рівнем моря на кордоні між Перу та Болівією. Бальса варіюються за розмірами від невеликих одномісних рибальських човнів до великих суден довжиною до 30 метрів, що можуть витримати вантаж вагою до 10 тонн . Хоча сучасні бальса з озера Тітікака — це переважно гребні судна, історично вони були оснащені вітрилами, сплетеними також з цього підвиду куги.

Термін «бальса» також іноді використовується як збірна назва для будь-яких очеретяних човнів і плотів, які будували індіанці доколумбових цивілізацій Південної Америки, зокрема для кабаліто-де-тотора, а також для позначення очеретяних човнів (каное) з іншої американської куги Schoenoplectus acutus, що їх використовували корінні мешканці сучасної Каліфорнії в Північній Америці як у доколумбову, так і в історичну епоху.

Історія Представники народності уру мешкали у високогір'ї Перу ще до виникнення цивілізації інків, і, як вважають, саме переховуючись від войовничих інків, почали переселятись на штучні плавучі острови, розкидані по озеру Тітікака. Ці острови будувались індіанцями з підвиду куги Schoenoplectus californicus subsp. tatora, що росте навколо озера Тітікака. Цю рослину використовували для будівництва човнів на території Перу та Болівії ще доколумбові південноамериканські цивілізації, і нині мешканці озера Тітікака з народностей уру та аймара й далі будують з неї свої традиційні очеретяні човни, які вони використовують для риболовлі та полювання на водоплавних птахів. Окрім човнів і плотів, уру будують з куги на озері Тітікака також плавучі острови, на яких вони розташовують своє житло.

Біля південно-східного берега озера Тітікака, на території Болівії, лежать руїни стародавнього міста-держави Тіаванако, заснованого близько 100 року н. е.Marsh, Erik (2012). «A Bayesian Re-Assessment of the Earliest Radiocarbon Dates from Tiwanaku, Bolivia». Radiocarbon. 54 (2): 203—218. doi:10.2458/azu_js_rc.v54i2.15826., в якому є залишки монументальної архітектури, складеної з мегалітичних каменів, декорованих вишуканим різьбленнямIsbell, W. H., 2004, Palaces and Politics in the Andean Middle Horizon. in S. T. Evans and J. Pillsbury, eds., pp. 191—246. Palaces of the Ancient New World. Dumbarton Oaks Research Library and Collection Washington, D.C.. Брили зеленого андезиту, які використовували для будівництва споруд і прикрашали різьбою, походять з півострова Копакабана, що лежить з протилежної сторони озера ТітікакаPonce Sanginés, C. and G. M. Terrazas, 1970, Acerca De La Procedencia Del Material Lítico De Los Monumentos De Tiwanaku. Publication no. 21. Academia Nacional de Ciencias de Bolivia. Оскільки індіанці Америки не знали колеса, згідно з однією з гіпотез ці гігантські брили андезиту, деякі вагою понад 40 тонн, доставлялись з Копакабани до Тіаванако на відстань близько 90 кілометрів через озеро Тітікака на очеретяних човнахHarmon, P., 2002, Experimental Archaeology , Interactive Dig — Archaeology Magazine's Online Excavations web page, Archaeology Magazine ..

Сучасні рибальські човни бальса не змогли б витримати ваги навіть невеликого моноліту з Тіаванако. Однак наприкінці XIX ст. Ефраїм Скваєр зазначав, що місцеві очеретяні човни були достатньо великі, щоб взяти на борт до 60 людей. Це приблизно 4 тонни — еквівалент ваги багатьох невеликих монолітів з Тіаванаку. Кількома десятиліттями пізніше першовідкривач Мачу-Пікчу, американський дослідник Гайрам Бінґем описав очеретяний човен, який витримував вагу орача та пари його волів. Ще в 1970-х роках очеретяні човни, здатні перевезти до 20 людей, все ще використовувались на річці Раміс у Перу — найбільшій річці, що впадає в озеро Тітікака .

Конструкція Сучасні рибальські очеретяні човни бальса мають від 2,5 до 7 метрів у довжину і 1—2,5 метра в ширину. Проте великі бальса, що будуються тепер переважно для розваги туристів, можуть досягати довжини 20—25 метрів і часто складаються з двох з'єднаних між собою корпусів (тобто є катамаранами). Цікаво, що конструкція усіх човнів бальса, незалежно від їх розмірів, є принципово однаковою. Великі човни імітують конструкцію малих майже у всіх деталях і різниця між найменшим і найбільшим човном полягає лише в розмірі їхнього корпусу, а для катамаранів, — у кількості з'єднаних між собою корпусів.

Будівництво очеретяних човнів починається зі збирання стебел куги та з'єднання їх в оберемки за допомогою мотузок, що традиційно виготовляються із висушеної трави з навколишніх прерій — ічу (ichu). Для будівництва бальси очерет збирають, обрізаючи його 50—80 см нижче поверхні води за допомогою коси або довгої жердини з прив'язаним до кінця ножем. Очерет збирають в оберемки (amaros) такого розміру, щоб доросла людина змогла охопити їх обома руками. Кожен «амарос» складається приблизно з 600 стебел куги. Після зрізання кугу ретельно висушують на сонці протягом трьох-чотирьох тижнів, перш ніж вона буде готова до використання. З висушених оберемків куги формують довгі сигароподібні зв'язки хоризос, (chorizos). З хоризос, своєю чергою, формують два великих оберемки, що становлять половини майбутнього човна. Довжина цих двох оберемків відповідає плановій довжині човна, а поперечний діаметр яких (що залежить від кількості з'єднаних при його формуванні хоризос) становить від 40—50 см для малих човнів до 1,5 м і більше — для великих. Між цими двома великими оберемками закладається «серцевина», що складається з трьох хоризос, покладених вертикально одна на одну. Для з'єднання усіх цих складових в єдиний корпус, однією мотузкою до серцевини примотують лівий оберемок, і одночасно та поперемінно з нею іншою мотузкою — правий. Це почергове обгортання триває по всій довжині човна з відстанню між кожною обмоткою приблизно 30 см. Після з'єднання складових човна між собою, мотузки протягом декількох днів неодноразово підтягуються, допоки «серцевина» човна повністю не зникає з поля зору, затиснута з боків між двома великими оберемками, з утворенням в результаті єдиного твердого корпусу. Після цього по краях судна прив'язується дві довгі сигароподібні зв'язки куги (хоризос), що формують планшир або борти судна.

Деякі великі бальса прикрашаються на носі стилізованим зображенням голови пуми. Після спуску на воду, куга, з якої зроблена бальса, починає швидко просочуватись водою і набирати вагу, але з часом, досягнувши певного рівня, цей процес уповільнюється і згодом майже зупиняється. Бальса мають обмежену тривалість життя, що складає від 2 до 4 місяців і зумовлюється часом розкладання вологого очерету.

Судячи зі збережених описів та фотографій, раніше бальса оснащувались прямими чотирикутними вітрилами, що кріпились на А-подібній щоглі (біподі).

Сучасні бальса Озеро Тітікака і плавучі острови на ньому з поселеннями народності уру — нині серед основних туристичних атракцій Перу і Болівії, яку щороку відвідують сотні тисяч туристів з усього світу. В таких умовах індіанці уру і амара, крім своїх традиційних рибальських бальса, стали будувати також очеретяні човни, спеціально розраховані для розважання туристів. Часто такі човни роблять, поєднуючи між собою дві бальси великих розмірів з формуванням двокорпусного судна — катамарана, з великим, часто двоповерховим настилом між ними, розрахованим на максимальну кількість туристів.

А проте, хоча форма таких човнів розрахована виключно на туристів, технологія їх будівництва відповідає класичній технології будівництва традиційних бальса і відрізняється лише розмірами, кількістю з'єднаних між собою корпусів і наявністю прикрас, розрахованих на смаки туристів.

Галерея

Експериментальні океанічні судна, зроблені на основі бальси Серед багатьох помилкових теорій Тура Хеєрдала була, зокрема, теорія про те, що технологія будівництва очеретяних човнів з озера Тітікака походить від папірусних човнів Єгипту і принесена в Південну Америку «світлошкірими і бородатими людьми» з міфології інків, у яких Хеєрдал вбачав єгиптян або пізніших європейцівHeyerdahl, Thor (1972) The Ra Expeditions .. Для підтвердження цієї теорії він запланував і першим здійснив перехід через Атлантичний океан на очеретяному човні «Ра-2». Його успішний досвід надихнув інших дослідників на здійснення океанічних переходів на очеретяних суднах.

Дослідження та морські плавання на репліках історичних очеретяних човнів, здійснені за останні 50 років норвезьким етнографом Туром Хеєрдалом, німецьким вченим , американським мандрівником Філом Баком, іспанським ексвійськовим та рядом інших дослідників сприяли кращому розумінню конструкції та можливостей очеретяних човнів. Цікаво, що успішні плавання здійснювались сучасними дослідниками переважно на очеретяних плотах і човнах, побудованих майстрами — будівельниками бальса з озера Тітікака. Тур Хеєрдал намагався спочатку залучити для будівництва човна «Ра-1» майстрів з африканського озера Чад, а Кітін Муньйос — з тихоокеанського острова Пасхи, але після того, як ці човни зазнавали невдачі і розвалювались під час океанського переходу, наступні моделі своїх суден вони доручали змайструвати індіанцям аймара з озера Тітікака.

Традиційні майстри — будівельники бальса, що допомагали Туру Хеєрдалу побудувати його «Ра II» і «Тигріс», а пізніше будували човни для інших дослідників, мешкають в родині Лімачі у містечку Сурікі на болівійському боці озера Тітікака. Свого часу в 1970 році для будівництва човна «Ра-2», що здійснив успішний перехід через Атлантику в 1970 році, Хеєрдал привозив будівельників човнів з родини Лімачі в Марокко.

«Ра» і «Тигріс» Тура Хеєрдала

Норвезький етнограф і мандрівник Тур Хеєрдал (1914—2002) хотів продемонструвати, що представники стародавніх цивілізацій, що мешкали на африканському чи азійському узбережжі Середземного моря, могли перетнути Атлантику та дістатися Америки, пливучи на тогочасних суднах за Канарською течією. У 1969 році Хеєрдал побудував очеретяний човен, який назвав «Ра» на честь давньоєгипетського бога сонця Ра. Його дизайн базувався на давньоєгипетських малюнках і моделях. Човен побудували майстри-корабели з озера Чад з папірусу, зібраного на озері Тана в Ефіопії. «Ра» відплив від узбережжя Марокко у спробі перетнути Атлантику. Через кілька тижнів плавання його екіпаж модифікував судно, через що «Ра» почав осідати й наповнюватися водою. Зрештою «Ра» почав розвалюватись, тож екіпаж мусив його покинути.

Наступного року Хеєрдал організував будівництво ще одного подібного човна — «Ра-2». Цього разу човен знову будували з папірусу з озера Тана, але не африканські корабели, а майстри народності аймара з озера Тітікака в Болівії, яких Хеєрдал спеціально для цієї мети перевіз у Марокко. Судно знову вирушило від узбережжя Марокко і цього разу експедиція досягла своєї мети, успішно діставшись БарбадосуRyne, Linn. Voyages into History at Norway ..

У 1978 році Хеєрдал побудував третій очеретяний човен — «Тигріс». Мета побудови цього судна — продемонструвати, що Месопотамія могла бути пов'язана через торгівлю та міграцію з цивілізацією долини Інду в сучасному Пакистані. «Тигріс» стартував з Іраку, пройшов уздовж Перської затоки, вийшов у Індійський океан і дістався Пакистану, після чого прямував до Червоного моря. Човен залишався в морі протягом п'яти місяців і врешті решт був навмисно спалений у Джибуті на Сомалійському півострові на знак протесту проти воєн, які тоді вирували в цьому регіоні.

«Абора» Домініка Герліца

З 1996 по 2019 роки німецький вчений у межах свого проєкту побудував чотири очеретяні човни (від Абори-1 до Абори-4) й організував на них декілька плавань у Середземному морі й Атлантичному океані. Назву всім суднам проєкту дали на честь божества Абора тубільців з Канарських островів (гуанчів). Судна замовили будівникам човнів з народності аймара, що мешкає на озері Тітікака в Болівії. Як будівельний матеріал вони використали дуже міцну місцеву кугу Schoenoplectus californicus subsp. tatora з озера Тітікака.