Очере́тяний чо́вен, або очере́тяний пліт — судно, корпус якого виготовлений з очерету чи подібних йому трав'янистих водяних рослин (рогозу, папірусу, куги та інших осокових). Нарівні з дерев'яними плотами та човнами-довбанками є одним з найдавніших відомих типів суден. Історично були поширені на територіях, на яких відчувався дефіцит деревини (Месопотамія, Єгипет, високогір'я Анд) і дотепер все ще використовуються в кількох регіонах світуHornell, J. (1946) Water transport: origins and early evolution.

Хоча є багато перехідних форм між очеретяними плотами й очеретяними човнами, загалом можна зазначити, що плоти тримаються на поверхні води внаслідок природної плавучості матеріалу, з якого вони зроблені, а човни внаслідок своєї водовитісної конструкції (водотоннажності) і, для досягнення такого результату їх корпус, зазвичай, гідроізолюють якоюсь формою бітуму чи смолиMcGrail S (1985) Towards a classification of Water transport World Archeology, 16 (3).. Окрім човнів і плотів з очерету будували також плавучі острови.

Історія

Найдавніші рештки очеретяного човна виявлені на острові Файлака в Кувейті, їх датують 6 тисячоліттям до н. е.. Знайдені фрагменти очеретяних суден в Хачинебі-Тепе на території Туреччини датують 3800 р до н. е., а знахідки в Омані відносять до 2500—2200 р. до н. е.Schwartz, Mark (2015) Early evidence of reed boats from southeast Anatolia. Усі ці залишки являють собою зв'язані мотузками оберемки очерету, оброблені зовні природним бітумом для гідроізоляції. Такі в'язані оберемки очерету далі з'єднувались між собою для формування плавзасобу або у вигляді плотоподібних човнів, чия плавучість завдячувала властивостям самого матеріалу (очерету) або у вигляді справжніх водотоннажних човнів, що тримались на воді завдяки наявності у них водотоннажності (їх здатності витісняти воду). Така техніка будівництва очеретяних суден була історично й етнографічно зафіксована в різних частинах світу, від Перу до Нової Зеландії і, вочевидь, є найбільш ефективним способом будівництва достатньо надійних річкових або озерних суден з використанням лише очерету та мотузок.

На скелях заповідника Гобустан в Азербайджані збереглось понад 6000 петрогліфів, вирізаних мисливцями-збирачами, які мешкали в місцевих печерах у 10—7 тисячолітті до н. е. Серед них є петрогліфи з зображеннями очеретяного човна з людьми* Джафарзаде И. М. Наскальные изображения Гобустана. Сб. «Археологические исследования в Азербайджане». Баку, 1965 . Очеретяні човни на цих петрогліфах подібні до човнів, зображених на печерних малюнках у Скандинавії, що спонукало Тура Хеєрдала після відвідання Гобустану висунути цікаву, але пізніше не підтверджену теорію, що скандинави походять з регіонів Закавказзя, розташованих на території сучасного Азербайджану. Іншим археологічним прикладом є очеретяне судно з Джемдет-Наср, зображене на месопотамській циліндричній печатці, датованій 3200 р. до н. е.

В шумерських міфах про велику повінь Євсевія Кесарійського є твердження про те, що очеретяний човен, побудований Ксісутрусом, зберігся, принаймні до днів грецького історика Бероса, в «Корцирейських горах» Вірменії.

Стародавні єгиптяни будували човни з папірусу і широко використовували їх для плавання по Нілу і його розгалуженій дельті. З рослин папірусу також робили матеріал для письма «папірусу», схожий на папір. Можливо, для будівництва човнів використовували інші рослини роду Cyperus. Відомий приклад єгипетського очеретяного човна з Біблії — імпровізований річковий ковчег (можливо — кошик), в якому був врятований немовлям Мойсей. Ковчег сплетено зі стебел папірусу, змащених бітумом та смолою (можливо, з глевкого мулу з Нілу). В Єгипті, у Ваді Хаммамат у Коптосі збереглись зображення єгипетських очеретяних човнів, датовані 4000 роком до н. е.McGrail, Seán (2004) Boats of the World: From the Stone Age to Medieval Times Oxford University Press. .

Стародавні письмові свідчення включають опис Страбона про використання очеретяних човнів в Месопотамії та розповідь Плінія про очеретяні плоти з очеретяними вітрилами на Нілі. Пліній, цитуючи Ератосфена, зазначає, що очеретяні кораблі використовували для прибережних подорожей від річки Ганг до Цейлону наприкінці I тисячоліття до нашої ери — плавання тривало 20 днів зі швидкістю 3 вузли на годину.

Теофраст у своїй «Історії рослин» підтверджує, що корабельна линва, якою слуга зав'язав засув на воротях під час розправи Одіссея над сватами, була звита з папірусних начосів як і такелаж з кораблів царя АнтигонаSir Arthur F. Hort, (1916), Theophrastus: Enquiry into Plants Loeb Classical Library.. Легкі судна, придатні для плавання по Нілу, були сконструйовані зі стебел папірусу, як зображено на барельєфах часів четвертої династії, де люди ріжуть папірус і роблять з нього очеретяні човни, а також плетуть такелажні канати та майструють вітрила.

Очеретяні човни також здавна будували на високогір'ях Перу та Болівії. Крім того, човни подібної конструкції знайшли на острові Пасхи. Пророк Ісая згадує про ефіопські очеретяні судна в Старому ЗаповітіСтарий Завіт, Ісайя 18:2.

Конструкція Більшість відомих очеретяних човнів мають подібну конструкцію, принципи якої не змінювались тисячоліттями. Так, дослідники відзначають разючу зовнішню подібність папірусних човнів, зображених на давньоєгипетських фресках, до танква — папірусних човнів, які сьогодні використовує місцеве населення на африканському озері Тана.

Для виготовлення човна зібраний рослинний матеріал (рогіз, папірус тощо) висушують на сонці й зв'язують мотузками в довгі сигароподібні снопи, по довжині майбутнього човна, товщі посередині й вужчі на кінцях. Відтак окремі снопи очерету зв'язують мотузками між собою, формуючи корпус човна. На носі й на кормі човна вужчі кінці очеретяних оберемків стягують докупи, часто у формі характерних китиць. В давнину для гідроізоляції очеретяних човнів і подовження віку їх служби, їх смолили чи обробляли якимось бітумом. Сучасні поширені конструкції очеретяних човнів, такі як південноамериканські кабаліто-де-тотора і бальса чи африканські танква, виготовляють без гідроізоляції, тому вони потребують сушіння щоразу після використання, при цьому тривалість служби човна не перевищує 2—3 місяці для невеликих рибальських човнів та 4—6 місяців для великих конструкцій, що зумовлено часом розкладання вологого очерету. Після спуску на воду, очерет, з якого складається корпус човна, починає швидко просочуватись водою і набирати ваги, але з часом, досягнувши певного рівня, цей процес уповільнюється і згодом майже зупиняєтьсяHeyerdahl, Thor (1972) The Ra Expeditions.. Конструкція очеретяних човнів настільки гнучка, що вони легко долають навіть океанічні хвилі, змінюючи свою форму разом з ними.

Найкраще досліджений процес виготовлення південноамериканських очеретяних човнів бальса. Типові рибальські бальса мають від 2,5 до 7 метрів завдовжки та 1—2,5 метра завширшки. Проте великі бальса, які нині будують переважно задля розваги туристів, можуть досягати довжини 20—25 метрів і часто складаються з двох з'єднаних між собою однакових корпусів (тобто є катамаранами). Цікаво, що конструкція усіх човнів бальса, незалежно від їх розмірів, однакова. Великі човни імітують конструкцію малих майже у всьому й різниця між найменшим і найбільшим човном полягає лише в розмірі їх корпусу, а для катамаранів, — у кількості з'єднаних між собою корпусів.

Будівництво очеретяних човнів бальса починається зі збирання стебел куги Schoenoplectus californicus subsp. tatora та в'язання їх у снопи за допомогою мотузок, які традиційно плетуть із висушеної трави з навколишніх прерій — ічу (ichu). Для будівництва бальси кугу збирають, обрізаючи її на 50—80 см нижче поверхні води косою або ножем на довгій жердці. Кугу збирають в оберемки (amaros) такого розміру, щоб доросла людина змогла охопити їх обіруч. Кожен «амаро» складається приблизно з 600 стебел куги. Після зрізання очерет ретельно висушують на сонці протягом трьох-чотирьох тижнів, перш ніж він буде готовий до використання. З висушених оберемків куги формують довгі сигароподібні в'язки хоризос (chorizos). З хоризос, своєю чергою, формують два великі оберемки, що становлять половини майбутнього човна. Довжина цих двох оберемків відповідає плановій довжині човна, а поперечний діаметр (що залежить від кількості з'єднаних при його формуванні хоризос), становить від 40—50 см для малих човнів до 1,5 м і більше — для великих. Між цими двома великими оберемками закладається «серцевина», що складається з трьох хоризос, покладених горизонтально одна на одну. Для з'єднання усіх цих складників у єдиний корпус, однією мотузкою до серцевини примотують лівий оберемок, і одночасно та поперемінно з нею іншою мотузкою — правий. Це почергове обвивання триває по всій довжині човна з відстанню між кожною обмоткою приблизно 30 см. Після з'єднання складових частин човна між собою, мотузки протягом кількох днів щораз підтягуються, допоки «серцевина» човна повністю не зникає з поля зору, затиснута з боків двома великими оберемками, утворюючи єдиний суцільний корпус. Після цього по краях судна прив'язується дві довгі сигароподібні зв'язки очерету (хоризос), що формують планшир, або борти судна.

Сучасні очеретяні човни Сьогодні очеретяні човни досі використовують у деяких місцинах майже на усіх континентах — від Аравійського півострова до Перу, Болівії, Ефіопії та донедавна на острові Керкіра в Греції.

Південна Америка

Найвідоміші сучасні очеретяні човни «бальса» використовують народності уру та аймара на озері Тітікака, розташованому на висоті 3810 м над рівнем моря на кордоні між Перу та Болівією в Південній Америці. Уру мешкали у високогір'ї Перу ще до виникнення цивілізації інків і, як вважають, саме переховуючись від войовничих інків, почали переселятись на штучні плавучі острови, розкидані по озеру Тітікака. Ці острови побудовані з куги Schoenoplectus californicus subsp. tatora, що росте по берегах озера Тітікака, а також на острові ПасхиEncyclopædia Britannica Online: Lake Titicaca. Retrieved 12 July 2007. і на кожному плавучому острові розміщується від трьох до десяти будинків, також побудованих із куги.

Кугу використовували для будівництва човнів ще доколумбовими південноамериканськими цивілізаціями, і сьогодні уру та аймара продовжують будувати з неї свої традиційні очеретяні човни, які вони використовують для риболовлі та полювання на водоплавних птахів. Човни «бальса» бувають різного розміру — від невеликих риболовецьких каное до суден завдовжки тридцять метрів.

Біля південно-східного берега озера Тітікака лежать руїни стародавнього міста-держави Тіванако з залишками монументальних споруд, складених з вигадливо оброблених мегалітичних каменівIsbell, W. H., 2004, Palaces and Politics in the Andean Middle Horizon. in S. T. Evans and J. Pillsbury, eds., pp. 191—246. Palaces of the Ancient New World. Dumbarton Oaks Research Library and Collection Washington, D.C.. Брили зеленого андезиту, які використовувались для будівництва і складного різьблення, походять з півострова Копакабана з протилежного берега озера ТітікакаPonce Sanginés, C. and G. M. Terrazas, 1970, Acerca De La Procedencia Del Material Lítico De Los Monumentos De Tiwanaku. Publication no. 21. Academia Nacional de Ciencias de Bolivia. За однією з гіпотез, ці гігантські брили андезиту вагою понад 40 тонн, перевозили через озеро Тітікака на відстань близько 90 кілометрів очеретяними човнамиHarmon, P., 2002, Experimental Archaeology, Interactive Dig — Archaeology Magazine's Online Excavations web page, Archaeology Magazine ..

Традиційно човни з куги будували в Перу не лише на озері Тітікака, а й в інших місцях. Зокрема, одномісні рибальські очеретяні човни кабаліто-де-тотора з довгими гострими носами і короткою пласкою кормою використовувались перуанськими рибалками на узбережжі Тихого океану останні 3000 років, що підтверджується археологічними знахідками з їхніми зображеннями. Їх і дотепер у великій кількості можна побачити на тихоокеанських пляжах країни.