Історія дослідження Африки — історія відкриття географічних об'єктів та дослідження натуралістами й вченими природи Африки.
Давня доба Африка вважається прабатьківщиною людства, найдавніші археологічні рештки мають вік 7 млн років. Розселялись люди з Африки трьома шляхами: через Гібралтарську протоку, Суецький перешийок, Баб-ель-Мандебську протоку, що в часи зледенінь та активних тектонічних рухів піднімались вище рівня моря.
У неоліті на півночі континенту з'явились перші цивілізації — Стародавній Єгипет, Нубія, Мерое, Стародавня Лівія. Приблизно 3300 років до н. е. у долині Нілу постала держава першої династії фараонів. Долиною Нілу пролягали основні торговельні шляхи того часу, і постійно відбувалося спілкування з іншими сусідніми і більш віддаленими народами. Після катастрофи бронзової доби, у першому тисячолітті до н. е. північне середземноморське узбережжя континенту заселили фінікійці. У районі сучасного Туніса фінікійцями, вихідцями з Тира в Леванті, було засновано колонію Карфаген, що з часом підкорить усе західне Середземномор'я. Фінікійські мореплавці вийшли до Атлантичного океану, відкрили Канарські (заснована колонія Керна) й Азорські острови. Під проводом Ганнона у VI столітті до н. е. досягли узбережжя Гвінеї, де бачили виверження вулкана Камерун та людиноподібних мавп. Одночасно з ганноновою експедицією на південь було організовано експедицію на північ до Британських островів за оловом під проводом його брата Гімількона. Першу подорож навколо Африки було організовано з ініціативи єгипетського фараона Нехо II 600 року до н. е., за його дорученням фінікійським мореплавцям вдалося обійти континент зі сходу на захід за три роки, вирушивши з Червоного моря на південь й повернувшись у дельту Нілу. Під час подорожі вони з'ясували те, що у Південній півкулі сонце у полудень перебуває на півночі.
Давньогрецький «батько історії» Геродот у V столітті до н. е. дав точний і докладний опис природи Єгипту; вказав на щорічні розливи Нілу, хоч і не міг правильно пояснити це явище, описав плавання фінікіян навколо Африки. Описуючи ту фінікійську подорож, Геродот висловив сумнів щодо правдивості їхнього твердження, ніби під час подорожі Сонце було на півночі, але саме цей факт незаперечно доводить, що під час своєї подорожі фінікіяни перетнули екватор й обігнули з континент з півдня. Заселяючи Велику Грецію на території сучасної Італії, давні греки розпочали також колонізацію й африканських берегів. В Киренаїці були засновані Аполонія та Кирена, в дельті Нілу — Навкратіс. Мешканці цих міст збагатили знання європейців про південне Середземномор'я. Після завоювань Александра Македонського Єгипет потрапив на орбіту елліністичної культури. Греками в Єгипті були здійснені обчислення земної окружності — Ератосфен (III століття до н. е.), та висловлено припущення щодо еліптичності земної орбіти — Гіпатія (IV століття н. е.). Останній том «Географії» Страбона був присвячений цілковито опису Африки, в якому він багато місця приділяє Єгипту і розливам Нілу.
Зазнавши поразки від Римської республіки під час Пунічних воєн Карфагенська держава фінікійців у західному Середземномор'ї припинила існування й до початку нашої ери вся Північна Африка увійшла до складу Римської імперії. 43 року римлянин Полігоній Мела дав короткий опис Лівії та життя корінного населення африканського материка в своєму творі «De situ orbis». У п'ятій книзі римського натураліста Плінія Старшого наводиться багато цінних відомостей про географію південного Середземномор'я, особливо Єгипту. Птолемей (90—168) в своєму «Посібнику з географії» відмічає наявність великих озер у верхів'ях Нілу, через які він протікає, а початок бере в Місячних горах. Птолемей у своїй праці наводить невідомі до тих пір географічні дані про центральні райони Африки. Водночас він висловив думки про те, що Африка є великим півостровом Південного континенту, а Індійський океан подібний до замкненого Середземного моря. Ці помилкові думки панували в європейській науці наступні майже півтора тисячоліття і були спростовані лише в Добу великих географічних відкриттів.
Середні віки На початку нашої ери східне узбережжя материка стало відоме австронезійським народам з Малайського архіпелагу у Південно-Східній Азії, які до 500-х років н. е. відкрили і колонізували острів Мадагаскар.
Докладні відомості про її північні та східні береги знаходять в працях перських та індійських істориків і географів. У VII столітті араби переживають пассіонарне піднесення, утворюють велику державу (Халіфат) й завойовують Аравію, Північну Африку, більшу частину Піренейського півострова, східним узбережжям континенту вони дійшли до Маскаренських островів і острова Мадагаскар, де вони застали реліктових великих нелітаючих птахів епіорнісів — «птах Рух» з арабських казок. Араби були видатними математиками, географами й мореплавцями своєї епохи. Найвідоміші арабські мандрівники — Аль Масуді, Ідрісі та Ібн Баттута. Арабський мандрівник і географ X століття, «арабський Геродот» аль-Масуді відвідав усі землі халіфату від Іспанії до Індії. Під час своїх подорожей зібрав численні матеріали з історії, географії, етнографії і культури народів. З-поміж десятків його праць збереглися тільки дві «Промивальні золота і копальні самоцвітів» (943) і «Книга повідомлень і розсудів» (956). Мухаммад аль-Ідрісі народився в середині XII століття в Нубії, жив при дворі сіцілійського короля Рожера II й описав у своїй праці «Географічні розваги» відомі йому географічні дані про африканський материк. Інший африканець XIV століття, уродженець марокканського Танжера Ібн Батута провів приблизно 30 років свого життя у подорожах. Дослідив Єгипет, Судан, морем дійшов уздовж східного узбережжя до Занзібару і далі до Кілви у Мозамбіцькій протоці, перетнув Сахару від Феса до Тімбукту на Нігері, а на зворотному шляху відвідав плато Ахаггар. Свої пригоди та спостереження Ібн Батута виклав у творі «Подарунок допитливим».
Арабський географ і мандрівник з Гранади Лев Африканський (1483—1555), ще до свого хрещення 1520 року, відвідав держави на південь від Сахари — Сонгай, Борну, Нубію, здійснив хадж до Мекки, побував у Тімбукту та на берегах озера Чад, спогади про які виклав 1550 року в книзі «Опис Африки й вартих уваги місць, які в ній є» (), що до XIX століття була основним писемним джерелом європейців про внутрішні райони Африки.
Нова доба
Доба великих географічних відкриттів
Наприкінці середньовіччя завдяки вигідному географічному положенню морська держава Португалія досягла значного економічного розвитку. 1415 року португальці захоплюють на африканському узбережжі Сеуту. Від цієї події розпочинається їхнє столітнє просування на південь уздовж африканського узбережжя, пошуки морського шляху до Індії. Раз за разом відкриваючи нові береги вони споруджували власні факторії, позначали землі своїми падранами, або споруджували окремі укріплені форти. Португальський принц Енріке Мореплавець (1394—1463) всіляко сприяв морським експедиціям. Від 1430 року він раз за разом надсилав своїх капітанів із завданням оминути мис Буждур. 1434 року капітан Жил Іаніш, після декількох невдалих спроб нарешті здійснив це. У своїх донесеннях принцу Енріке капітан доповідав, що судну вдалося пройти на 50 ліг (150 миль) уздовж африканського узбережжя далі мису Буждур і ніде не було помічено слідів присутності явних ворогів, причому «плисти під вітрилами тут так само легко, як і у нас вдома, а країна ця багата і усього в ній в достатку». 1444 року Дініш Діаш відкрив гирло річки Сенегал і відкрив Зелений мис. Пізніше за право першовідкривачів островів Зеленого Мису сперечалися Антоніо де Нолі та Діогу Гоміш, інші капітани принца Енріке, що досліджували західноафриканське узбережжя. Альвізе Кадамосто, венеційський мореплавець на службі принца Енріке у своєму першому плаванні 1455 року досягнув гирла річки Гамбія, а наступного року став першим європейцем, що дістався до миса Рохо, гирла річки Геба та відкрив острови архіпелагу Біжагош. За його твердженнями на зворотному шляху він відкрив декілька з островів архіпелагу Кабо-Верде. У 1469—1473 роках португальські капітани, найняті багатим лісабонським купцем Фернаном Гомішем, дослідили узбережжя Гвінейської затоки, відкрили золотоносні поля в Ельміні (на території сучасної Гани) і острови Сан-Томе і Принсіпі. 1471 року Фернандо По обігнув західний виступ континенту й відкрив у Гвінейській затоці острів, названий його ім'ям.
Після смерті принца Енріке, його справу продовжив португальський король Жуан II. Він заклав у січні 1482 року в Ельміні першу європейську укріплену факторію в екваторіальній Африці — форт Сан-Жоржи-да-Міна і відправив на дослідження африканського узбережжя нові експедиції. 1484 року Діогу Кан і Мартін Бегайм досягли гирла Конго. Експедиція тривала 19 місяців; за цей час португальці відкрили невідомі раніше області Гамбії та Гвінеї, встановили контакти з народом волоф і повернулися з вантажем прянощів (перцю та кориці). 1487 року Бартоломеу Діаш досягнув крайньої південної точки материка, названої ним «мисом Бур», згодом перейменований королем на мис Доброї Надії.
1498 року морський шлях до Індії проторував Васко да Гама. Від мису Доброї Надії він попрямував узбережжям до гирла Замбезі, звідти до Момбаси й Малінді. З Малінді він за допомоги досвідченого арабського лоцмана 17 травня 1498 року досяг Малабарського узбережжя Індії. З 165 осіб його команди до Лісабона повернулося лише 55. У перші десятиліття XVI століття португальськими експедиціями на чолі з Васко да Гамою, Кабралом, Альмейдою та Албукеркі було досліджене східне узбережжя материка, а більшість його портових міст були або завойовані португальцями, або потрапили під їхній сюзеренітет. 1500 року під час експедиції Кабрала до Індії поблизу мису Доброї Надії португальські судна потрапили в сильний шторм в якому корабель Бартоломеу Діаша потонув, а його брата Діогу загубився. Після чого Діогу Діаш під час блукання дослідив води поблизу входу до Червоного моря, відкрив острови Маврикій, Реюньйон і Мадагаскар.
У травні 1522 року супутники Фернана Магеллана на кораблі «Вікторія» під час першої навколосвітної подорожі досягли зі сходу східноафриканського узбережжя, обігнули з півдня материк і, прямуючи на північ, досягли гирла Гвадалквівіру.
Колоніальна епоха Велику роль у дослідженні внутрішніх районів континенту відіграла карта д'Анвіля, складена ним 1749 року. 1768 року шотландець Джеймс Брюс з Массауи вирушив на пошуки витоків Нілу. Через 2 роки він добирається до озера Тана на Ефіопському нагір'ї та віднаходить з нього витоки Голубого Нілу.
1788 року в Лондоні було створено «Асоціацію для сприяння відкриттю внутрішньої частин Африки» з метою розвідки річкових шляхів сполучення. 1830 року асоціація влилась до Королівського географічного товариства. 1795 року англійські колоністи засновують Капську колонію й розпочинають дослідження півдня континенту. Так впродовж 1803—1805 років Г. Ліхтенштейн досліджував плато Карру та землі кафрів. Голландські поселенці (бури) організовують Капське товариство з вивчення Центральної Африки. Подорожі континентом англійців Мунго Парка, Г'ю Клаппертона, Ричарда Лендера, Девіда Лівінгстона та американського журналіста Генрі Стенлі поступово накопичували матеріали для досліджень. Шотландський лікар Мунго Парк за дорученням Асоціації вирушив до Африки щоб визначити течію та віднайти витоки ріки Нігер. 1796 року він, вирушивши уверх течією Гамбії, дістався Нігеру в Сегу й встановив, що вона тече на схід. Але сезон дощів змусив його повернути назад. Під час другої подорожі 1805—1806 років він не встиг відшукати гирло Нігеру, але у своєму повідомленні до Британії припустив, що вона повертає на південь до Гвінейської затоки, а не впадає до озера Чад. У листопаді 1806 року Мунго Парк із супутниками потонув поблизу порогів Бусса, потрапивши у засідку місцевого племені.