Державний переворот у Туреччині (1971) — події, пов'язані з військовим втручанням армійської еліти Туреччини, які потягли за собою насильницьку зміну державної влади та зміщення прем'єр-міністра країни Сулеймана Деміреля 12 березня 1971 року, який обіймав цю посаду після виборів 1965 року. Традиційно у турецькій історіографії він називається «військовим меморандумом 12 березня» () або «меморандумним переворотом».

Причини, передумови, ідеологічні умови Переворот 1971 року в Туреччині пройшов спокійніше, ніж попередній акт насильницької зміни державної влади 1960 року, попри те, що загальна ситуація в країні була значно напруженішою, ніж 1960 року. Цей путч пройшов на тлі суттєвого загострення внутрішньополітичної та економічної кризи в країні.

Затяжна економічна рецесія в країні, багато в чому пов'язана з припиненням субсидування з боку західних фондів, спричинила вуличні заворушення та масові демонстрації широких верств населення Туреччини, рівень добробуту яких різко знизився навіть порівняно з початком 1960-х років, коли невдоволення людей також викликали економічні чинникиCleveland, William L. A history of the modern Middle East. Westview Press (2004), , p.283. Кінець 1960-х років у Туреччині пройшов в атмосфері фактично безперервного ідеологічного і силового протистояння ліворадикальних громадських рухів студентів і робітників з бойовими угрупованнями ісламістів і націоналістівNohlen, Dieter, et al. (2001) Elections in Asia and the Pacific: A Data Handbook. Oxford University Press, , p.235. Багато лівих громадянських активістів регулярно нападали на фінансові установи країни, викрадали людей, у свою чергу, представники воєнізованого молодіжного угрупування «Сірі вовки», заснованого організатором путчу 1960 року Алпарсланом Тюркешем, також чинили акти насильства і грабунки. На тлі посилення соціальної та політичної кризи Сулейман Демірель, переобраний 1969 року від , мусив маневрувати, пропонуючи протиборчим сторонам варіанти компромісу, що також додавало йому труднощів, оскільки супротивники їх систематично відкидали. Очолювана ним політична сила з часом утрачала більшість у меджлісі, що призводило до блокування законодавчої кризи в країні і назрівання юридичного хаосу.

На початку 1970 року кількість актів насильства істотно зросла. Університети Туреччини фактично припинили працювати, оскільки революційно налаштовані бригади, сформовані переважно зі студентів середнього класу і бідних верств населення, здійснювали регулярні напади на банки та державні відомства, викрадали співробітників американських служб, погрожували революційними змінами. У цих умовах турецьке військове керівництво зіткнулося із загрозою комунізації Туреччини «знизу», що й стало каталізатором активних антидержавних дій. Передумовою путчу 1971 року також були ускладнення у стосунках між СРСР і США і черговим витком ідеолого-політичної боротьби між двома системами за сфери впливу.

У той же час націоналістичні бригади «Сірих вовків», які набрали сили в другій половині 1960-х років, також приступили до агресивних дій, публічно заперечуючи культурно-моральні цінності кемалізму, негативно відгукуючись про Ататюрка і сповідуючи реваншистські настрої, що провокувало активну протидію з боку кемалістських громадських угруповань. На початку 1971 року інтенсифікувався страйковий рух, що призвело до тривалих страйків та перерв у діяльності більшості прибуткових промислових підприємств у великих індустріально розвинених містах Туреччини. Зокрема, від початку січня до початку березня 1971 року майже на всіх значущих фабриках у країні зупинився виробничий процес. Почастішали напади на професорів, що підтримували державну ідеологію націоналістичного ісламізму. В цей час на перший план вийшла нова радикальна політична сила — (ПНП), заснована 26 січня 1970 року політичним та науковим діячем Неджметтіном Ербаканом, яка виступила з публічною критикою спадщини Кемаля Ататюрка, що викликало гнів і роздратування багатьох представників військово-політичної еліти країни. Між тим ПНП, яка відкрито виражала в медійному просторі крайній націоналізм, що межує з неофашизмом, у середині 1970 року змогла залучити у свої лави порівняно багато прихильників, переважно тих, чиє матеріальне становище погіршилося через тривалу економічну кризу. Таким чином, створена на початку 1970 року Партія національного порядку стала ідеологічною противагою комуністичним групам, вплив яких також зростав. У цей час уряд Деміреля, ослаблений тривалим протистоянням між ліворадикальними і праворадикальними силами, виглядав паралізованим і фактично розписався у власній нездатності придушити вуличні акції протесту і студентські заворушення, а також напади на заміські будинки академічних діячів, які ідеологічно підтримували керівний режим. У цих умовах угруповання військових вирішило втрутитися в політичні процеси і відновити порядок у країні.

Хід перевороту. Меморандум військових 12 березня 1971 року начальник Генерального штабу Туреччини вручив прем'єр-міністру Сулейману Демірелю меморандум від імені збройних сил республіки, який фактично означав ультиматум, невиконання умов якого загрожувало прем'єру серйозними наслідками аж до втрати владних повноважень. Однією з ключових вимог, обумовлених у меморандумі, було формування сильного уряду, що викликає довіру широких веществ населення у контексті демократичних принципів, який зможе зупинити ситуацію наростання анархії, керуватиметься поглядами Ататюрка і втілюватиме в життя необхідні реформи згідно з духом конституції. У меморандумі також сказано про необхідність покласти край анархії, братовбивчій війні та соціально-економічній кризі, яка провокує масові заворушення і бродіння. У разі, невиконання умов меморандуму, армія зобов'язалася «скористатися своїм конституційним правом» і перейняти владу. Сулейман Демірель прийняв меморандум і пішов на нараду з представниками свого кабінету, однак після тригодинного обговорення ситуації прем'єр-міністр відхилив запропоновані умови. Як наслідок, Сулеймана Деміреля в цей же день відсторонено від влади.

Мотиви перевороту Ймовірно, на рішення Деміреля відхилити меморандум вплинула позиція ветерана турецької політики Ісмета Іненю, який регулярно виступав категорично проти будь-якого, навіть превентивного втручання військових у справи громадянського управління. Рішення військових сил втрутитися в процес управління продиктоване насамперед тим, що кемалистські налаштована армійська еліта країни усвідомлювала слабкість Деміреля і його нездатність зупинити процес політичного хаосу. Також складання меморандуму пов'язане з різким зростанням агресивного антикемалізму серед ісламістських націоналістів наприкінці 1960-х років. З іншого боку, армійці не хотіли нести відповідальність за можливі насильницькі заходи, які уряд Деміреля міг ужити в разі приборкання масових заворушень і безперервного страйку робітників. Зокрема, сили правопорядку, підлеглі уряду, у червні 1970 року жорстко придушили масову демонстрацію протесту стамбульських робітників, що не сподобалося військовому керівництву. Також військові сили країни в цілому негативно ставилися до зростання революційного марксистського руху. Ще одним фактором впливу було те, що авторитетні військові діячі Туреччини вважали, що важливі соціально-економічні реформи, намічені після військового путчу 1960 року, так і не реалізовано. Деяка частина військових офіцерів також були переконаними противниками демократичної системи, щиро вважаючи, що в рамках ліберального державного устрою неможливий прогрес, а навпаки, система авторитарного правління зможе забезпечити існування вільної і сучасної Туреччини на основі взаємоповаги і справжньої рівноправності.

Різні політичні угруповання передбачали новий путч, але покладали на нього різні надії. Зокрема, представники ліберального крила турецької інтелігенції вважали, що після втручання військових у справи держави реформування піде радикальним шляхом згідно з поглядами командира ВПС Туреччини , який брав участь у підготовці меморандуму. Батур позиціював себе як прихильник ідеології організаторів державного перевороту 1960 року. Їхні надії розбились, коли виявилося, що угруповання військових узяло владу зокрема й під впливом комуністичної загрози. Також виникли чутки з приводу того, що група старших офіцерів пішла на складання меморандуму, щоб запобігти іншому путчу, який готувала група молодших офіцерів; такі припущення підтвердилися після того, як після подій 12 березня 1971 року частина офіцерського складу пішла у відставку.

Однією з головних цілей, задекларованих путчистами, було «відновлення закону і порядку»; на практиці це означало, що після втручання військових у державні процеси почнуться переслідування лівого інакомислення. Вже в день військового втручання генеральний прокурор Туреччини ініціював кримінальне переслідування , звинуваченої в поширенні комуністичної пропаганди і підтримки курдського сепаратизму. Також прокуратура республіки вжила заходи для закриття всіх груп, що входили до складу Революційної молодіжної федерації Туреччини (), заснованої 1965 року, яка сповідувала ідеологію марксизму-ленінізму. Цю федерацію прокуратора країни звинуватила в розпалюванні студентських хвилювань і зриві навчального процесу. Незабаром після 12 березня органи правопорядку провели обшуки в кабінетах викладачів вузів, запідозрених у симпатіях до марксизму, а також обшуки в кабінетах студентських об'єднань, які нерідко закінчувалися конфіскацією знайдених матеріалів і затриманням членів цих об'єднань. Націоналістичні організації, такі як «Серця ідеалістів» (радикальна молодіжна гілка Партії національного порядку), за негласної підтримки нової влади, розпочали цілеспрямовані систематичні переслідування комуністичних активістів.

Формування уряду Еріма Військові, які після усунення Деміреля зосередили в своїх руках владні повноваження, не зважилися самостійно зайняти керівних посад у країні, щоб уникнути проблем, з якими зіткнулася грецька хунта. У військових був вибір: правити країною за допомоги меджлісу, в якому більшість належала партіям, які сповідували консервативні погляди, або ж сформувати «надпартійний» уряд, який мав взяти на себе здійснення намічених реформ, а самі військові воліли б роль «сірих кардиналів». У підсумку військова рада ухвалила рішення формувати громадянський уряд, на чолі якого 19 березня 1971 року поставлено професора , представника Партії справедливості. Також підтримала переворот найконсервативніше налаштована частина Республіканської народної партії, представники якої увійшли до складу нового уряду. Зокрема, путч підтримав Ісмет Іненю, однак генеральний секретар РНП Бюлент Еджевіт виступив категорично проти військового втручання і залишив посаду. Зміщений Сулейман Демірель закликав свою партію змиритися зі сформованим станом справ і не став закликати своїх прихильників до організації опору. Ніхат Ерім сформував технічний кабінет міністрів з метою втілення в життя соціально-економічних реформ, розроблених кемалістською військовою елітою, яка організувала переворот. Його режим прагнув дотримати рівновагу між протиборчими сторонами — цивільною владою і військовою елітою, що, в цілому, вдалося лише на півтора року, після чого країну накрила нова хвиля насильства, ініціатором якого стала Турецька партія народного визволення.

Політичні процеси. Акції протесту. Репресії з боку НРО