Графіті в Нью-Йорку — розписи на вагонах, архітектурній площині нью-йоркських будівель та іншій поверхні, які мали значний вплив на розвиток місцевого, національного і міжнародного вуличного мистецтва. Після зародження у Філадельфії та проникнення у Нью-Йоркський метрополітен, графіті стали однією з найпоширеніших форм вандалізму в місті.

Поширення субкультури графіті в Нью-Йорку

Перші графіті в Нью-Йорку з'явилися після смерті у 1955 році Чарлі Паркера на прізвисько Птах ( або Yardbird). Фанати музиканта залишали на стінах надписи: «Bird Lives» («Птах живий»)Ross Russell. Bird Lives!: The High Life And Hard Times Of Charlie (yardbird) Parker Da Capo Press.. Однак, як вважається, сучасні графіті зародились у Філадельфії в 1960-х роках.

Приблизно в 1970—1971 роках центр субкультури графіті перемістився з Філадельфії в Нью-Йорк, особливо в район Вашингтон-Гайтса, де графітери і , почали здобувати популярність за свої постійні вандальні надписи. Перші графітери утворювали власні теґи зі свого прізвиська й номера вулиці та розписували («бомбили») ними вагони метро, що давало можливість демонструвати свою творчість по всьому місту. Буквене позначення було популярним серед графітерів із Бронксу, але його замінили новим «» — складною формою графіті, придуманою Трейсі 168 та іншими вуличними художниками з команди райтерів із понад 500 членів. Зокрема туди входили Блейд (Blade), Коуп 2 (Cope 2), Ті-Кід 170 (T-Kid 170), Кеп (Cap), Джус 177 (Juice 177) і Ден Плазма (Dan Plasma)Peter Shapiro, Rough Guide to Hip Hop, 2nd. ed., London: Rough Guides, 2007.David Toop, Rap Attack, 3rd ed., London: Serpent's Tail, 2000..

Поступово стиль і розмір графіті змінювали. З-поміж визначних райтерів того часу виділяються , , , , , .

Між райтерами зростала конкуренція. Вони прагнули охопити своїми теґами все місто. Стінопис удосконалювали. Близько 1974 року графітери Трейсі 168, Кліфф 159 (CLIFF 159) і Блейд Ван (BLADE ONE) наносили не лише свої імена. До стінопису вони додали ілюстрації, декорації, зображення героїв коміксів. Таким чином вони заклали основу для розпису вагонів. Стандарти початку 1970-х продовжують розвиватися. А наприкінці 1970-х — початку 1980-х років з'явилися нові стилі та ідеї. Коли графіті поширилися за межі Вашингтон-Гайтса та Бронксу, хвиля вандальних графіті накрила місто. або Феб Файв Фредді (Fab 5 Freddy) був однією з найвідоміших фігур вуличного мистецтва тієї доби. Тоді винайшли різні техніки нанесення теґів аерозольними балончиками. Різні шрифти літер між Верхнім Мангеттеном і Брукліном почали зливатися наприкінці 1970-х в єдиний «Дикий стиль»Lippard, Lucy. Mixed Blessings: Art in Multicultural America. New York: The New Press, 1990.. Фебу Файв Фредді часто приписують заслугу в поширенні впливу графіті та реп-музики поза їхнім первісним існуванням у Бронксі, а також у просуванні їх на мистецьких і музичних сценах у центрі міста. Приблизно в цей час, коли Уго Мартінес вперше в 1973 році організував виставку райтерів у «Razor Gallery», почали сприймати графіті, як мистецтво.

Зростанню графіті в Нью-Йорку сприяла система метрополітену, доступність і розгалуженість якої надихала графітерів діяти швидко і злагодженоDavid Grazian, «Mix It Up», W W Norton & Co Inc, 2010, , p.14. Їхній рух залишався непідконтрольним міській владі через фінансові обмеження міста оперативно видаляти графіті та водночас виконувати обслуговування з перевезень. Мер Джон Ліндсей оголосив першу війну з графіті в 1972 році. Але лише згодом місто змогло виділити достатньо ресурсів для вирішення цієї проблеми.

Адміністрація Авраама Біма створила поліцейський підрозділ із близько 10 поліцейських для боротьби з вандалами-графітерами. Співробітники підрозділу відвідували неофіційні зустрічі, спілкувалися з неповнолітніми підозрюваними та збирали інформацію, щоб затримати лідерів руху. У 1972—1974 роках повідомлялося про близько 4500 арештів вандалів-графітерів у Нью-Йорку, у 1976—998, у 1977—578, у 1978—272, у 1979—205. Хоча підрозділ отримав інформацію про тисячі райтерів, недостаня кількість співробітників заважала їм продовжувати арешти.

Занепад субкультури графіті в Нью-Йорку

Після того, як графіті стали асоціюватися зі злочином, особливо після популяризації філософії «Теорії розбитих вікон», від уряду почали вимагати рішучіших дій у боротьбі з вандалізмом. Суворіший нагляд поліції та здійснення посилених заходів безпеки (бритвенний дріт, сторожові собаки) у поєднанні з постійними зусиллями щодо очищення міського простору від графіті призвели до занепаду нью-йоркської субкультури графіті у 1980-х роках. Через те, що метро було важче розмальовувати, райтери вийшли на вулиці, що згодом, поряд із приміськими поїздами та вагонами, стали найпоширенішою сценою для графіті.

Водночас наростання , посилення покарань за графіті, обмеження продажу фарб додатково ускладнювали роботу графітерів. Жорсткі заходи знеохотили багатьох вуличних художників малювати, однак інші райтери нові труднощі сприйняли як виклик. У таких умовах доступних для розпису місць ставало дедалі менше. Між райтерами спалахнули справжні війни за територію. Щоб контролювати певне депо, графітери об'єднувалися в банди.

1984 року розпочало п'ятирічну програму боротьби з графіті. 1985—1989 роки прозвали «жорстокою» добою. Останнім притулком для райтерів стали старі вагони метро, які практично списали на брухт і тому вже не відмивали від графіті. Тоді райтери Wane, Wen, Dero, Wips, T-Kid, Sento, Cavs, Clark, M-Kay покривали практично всю поверхню вагона, окрім вікон, яскравим малюнком — бернером (від ).

До середини 1986 року й управління перевезень виграли «війну з графіті». Останній розписаний поїзд був знятий з експлуатації в 1989 році. Зі зменшенням кількості вуличних художників зменшувались і правопорушення, пов'язані з графіті та «бомбардуванням». Однак підлітки з Лондона та інших європейських міст, що мали родинні та інші зв'язки з Нью-Йорком, захопилися традиціями розпису метро графіті та поширили їх у своїх містах.

1995 року мер Нью-Йорка Рудольф Джуліані створив підрозділ із боротьби з графіті. Із цього розпочали викорінення дрібних злочинів по всьому місту та одну з наймасштабніших кампаній в історії США проти графіті. Того ж року згідно з § 10-117 Адміністративного кодексу Нью-Йорка було заборонено продавати аерозольні балончики неповнолітнім дітей. Закон також вимагав, щоб продавці зберігали фарбу в замкнених заґратованих ящиках або виставляли її у недоступному для потенційних крадіїв місці. Порушення норм міського закону проти графіті передбачає штраф у розмірі 350 доларів США за інцидент.

Водночас субкультура графіті увійшла в моду. Багато суперечок виникло щодо того, чи варто вважати графіті справжнім видом мистецтва. 1974 року Норман Мейлер опублікував есе «Віра графіті», в якому досліджується графіті як явище мистецтва та містяться інтерв'ю з першими графітерами в метро, а також з мером Нью-Йорка Джоном Ліндсі. З 1980-х років музеї та картинні галереї почали серйозно ставитися до графіті. Багато вуличних художників, як, наприклад, Жан-Мішель Баскія, Кіт Гарінг, виставляли свої роботи у галереях і власних студіях.

Графіті Бенксі У жовтні 2013 року в Нью-Йорку вуличний художник Бенксі просто неба організував нелегальну персональну виставку «» (). Назва містить відсилання до цитати художника-імпресіоніста Поля Сезанна: «Всі картини, написані всередині, в студії, ніколи не будуть такими гарними, як ті, що зроблені зовні». Бенксі щодня представляв щонайменше одне графіті, повідомляючи про нього на спеціальному вебсайті й у своєму обліковому записі в Instagram. Більшість робіт — трафаретні графіті з переважно політичним підтекстом.

Фільми про графіті в Нью-Йорку (1981) — найперший документальний фільм про графіті в Нью-Йоркському метро, з музикою Чарльза Мінгуса (1982) — драма про культуру хіп-хопу та графіті в Нью-Йорку (1983) — документальний фільм про культуру хіп-хопу, знятий у Нью-Йорку (2006) — драма про команду графітерів у сучасному Нью-Йорку Infamy (2007) — повнометражний документальний фільм про субкультуру графіті, на прикладі досвіду графітерів.

Примітки

Джерела

Austin, Joe. Taking the Train: How Graffiti Art Became an Urban Crisis in New York City. New York: Columbia University Press. 2002 Gladwell, Malcolm. The Tipping Point: How Little Things Can Make a Big Difference. Back Bay, Boston. 2002. pp. 142–143 Kramer, Ronald. «Painting with Permission: Legal Graffiti in New York City». Ethnography 11, 2, (2010): 235—253 Kramer, Ronald. «Moral Panics and Urban Growth Machines: Official Reactions to Graffiti in New York City, 1990—2005». Qualitative Sociology, 33, 3, (2010): 297—311 Lachman, Richard. Graffiti as Career and Ideology. American Journal of Sociology 94 (1988):229-250