Євге́н (галицьке; у діаспорі Евген ) Омеля́нович Петруше́вич (3 червня 1863, Буськ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині Львівська область, Україна — 29 серпня 1940, Гермсдорд, Берлін, Третій Рейх) — український громадсько-політичний діяч, правник, доктор цивільного і церковного права (1891), Президент Української Національної Ради і Уповноважений Диктатор (верховний військово-політичний зверхник під час війни) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) (9 червня 1919 — 15 березня 1923), голова Української Національної Ради ЗУНР (1918—1919).
Життєпис
Походження Рід Євгена Петрушевича був нащадком старинного боярського роду, який прийшов до Галичини, ймовірно з Литви. Народився в сім'ї греко-католицького священника, громадсько-політичного діяча, віцемаршалка Камінко-Струмилівського повіту о. Омеляна Петрушевича, по батьківській лінії мав білоруське походження. Батько був парохом та деканом, знавцем української історії й літератури. Володів великою бібліотекою, сповненою цінними та рідкісними книгами. За книжками з біблотеки о. Омеляна навчався майбутній ректор духовної семінарії у Львові та Луцький і Острозький єпископ Йосиф (Боцян). У бібліотеці зберігались всі українські видання Енеїди Івана Котляревського, «Русалки Дністрової» о. Маркіяна Шашкевича та «Кобразя» Тараса Шевченка. Бібліотеку часто відвідував тодіщній провідник українського руху в Галичині Юліян Романчук. Отець Омелян відповідно виховав своїх трьох синів.
Стрийком Евгена був історик, греко-католицький священник о. Антоній Петрушевич — син письменника, етнолога та автора німецько-українського словника Степана Петрушевича.
Навчання, початки діяльності Спочатку закінчив народну школу міста БуськаТимченко Р. Євген Петрушевич… — С. 143.. Після закінчення Академічної гімназії в 1880 році вступив до Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові та одночасно став студентом богословського факультету університету. Після двох років навчання залишив семінарію та записався в 1882 році на студії правничого факультету (факультету права й адміністрації) Львівського університету імені Франца І, які закінчив у 1887 році. Після завершення адвокатської практики, Петрушевич відкрив адвокатську канцелярію в Сокалі.
З 1883 до 1884 року відбув однорічну військову службу в 10-му піхотному полку австрійської армії в Перемишлі. У студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після здобуття ступеня доктора права проходив практику в директора Товариства взаємних забезпечень «Дністер» Степана Федака. 1896 року у Львові як крайовий адвокатKurjer Lwowski. — 1896. — № 187 (7 lip.). — S. 6. відкрив адвокатську канцелярію на вулиці Міцкевича, 6 (інформацію про це опублікували, зокрема, в часописі «Kurjer Lwowski» 7 і 13 липня 1896)Kurjer Lwowski. — 1896. — Dodatek do № 194 (13 lip.). — S. 3. .
Сокальський період Навесні 1897 року переніс адвокатську канцелярію до Сокаля.
На Сокальшині виявив себе талановитим організатором громадсько-політичного та культурно-освітнього життя у трохи віддаленому від галицької столиці повіті: був головою повітової «Просвіти», закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», очолював боротьбу проти москвофільства, яке ще мало тут досить сильні позиції. За сприяння Є. Петрушевича було збудовано «Народний дім» у Сокалі. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу професійним захистом від сваволі влади.
Із утворенням Української Національно-Демократичної Партії (1899) став її активним діячем. Тож невипадково на перших (після ухвалення в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до австрійської Державної Ради (парламенту) (1907 року) його обрали послом від великої виборчої округи Сокаль — Радехів — Броди — Зборів (не раз виступав на ЗборівщиніЛитвин М. Петрушевич Євген Омелянович… — С. 59.). Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з доктором Костем Левицьким), згодом — головою Української парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю та глибокою аргументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ (насамперед виборчої — до Галицького крайового сейму, в якому українці мали лише 12 послів; саме цій проблемі він присвятив першу промову в Палаті послів 1908 р.).
Сколівський період, діяльність у парламенті Австро-Угорщини У грудні 1905 переніс адвокатську канцелярію до міста Сколе, де в 1910 став заступником бургомістра.Franz Adlgasser. Kurzbiografie Petruszewycz (Petruševyč), Evhen Dr. iur. на сайті Parlament Österreich Republik. Parlamentarier 1848—1918.
Обраний у 1907 в 1911 роках послом (депутатом австрійського парламенту від двомандатного 65 округу (сільські громади судових повітів Сокаль, Радехів, Зборів, Залізці, Броди, Мости Великі, Лопатин, а також села Розношинці, Красносільці, Луб'янки Нижні та Луб'янки Вижні (судовий повіт Збараж), Кути та Юсковиці (судовий повіт Олесько), Гнилиці Малі, Гнилиці Великі, Нове Село, Терпилівка, Сухівці, Шельпаки, Кошляки, Токи та Пальчинці (судовий повіт Нове Село).
1910 р. його від Стрийської виборчої округи було обрано послом до Галицького крайового сейму (замість Евгена Олесницького, який склав мандат; від IV курії округу Стрий — Сколе, входив до складу «Українсько-руського соймового клубу»Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму… — С. 113.). На першій осінній сесії 1910 року виступив з доповіддю від радикального крила українських депутатів під час гострої дискусії з приводу обговорення нового закону про вибори до сейму. Впродовж майже двох років як провідний діяч «Українського сеймового клубу» очолював боротьбу за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено. На виборах 1913 року до Галицького сейму увійшли 34 українські посли. На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Е. Петрушевич (обраний від IV курії округу Стрий — Сколе, входив до складу «Українського соймового клубу», був заступником головиЧорновол І. 199 депутатів Галицького сейму… — С. 114—115.) і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету.
Брав активну участь в діяльності австрійського парламенту. У розпал Першої світової війни (1916) замінив Костя Левицького і Юліана Романчука на чолі українського політичного проводу як голова Української парламентської репрезентації, створеної 7 листопада 1916 після оприлюднення цісарського маніфесту про розширення автономії Галичини, фактичну передачу її полякам. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та польськими, з другого, розгорнулася справжня війна. Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька аргументованих заяв у виступах і пресі, обстоюючи історичну справедливість щодо Галичини — української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і решта народів імперії.
Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема Легіону Українських Січових Стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради, українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників і польської адміністрації на українське населення Галичини. Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, що більше, Іван Горбачевський став міністром здоров'я (1917—1918), а Йосип Ганінчак — генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити цісарського намісника Галичини генерала Діллера з його відверто пропольською орієнтацією, якого замінив більш поміркований і прихильний до українців генерал Карл фон Гуйн. Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, — писав він у спогадах 1937 р. — Поміж послами належав до діячів гострійшого тону».
Перед проголошенням ЗУНР Під час міжнародних переговорів у Бересті в лютому 1918 р. очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між Центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов'язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Берестейських угод, які певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності. У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар Карл І оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, її народи здобували право на державність.
Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня галицько-український політичний провід на чолі з Є. Петрушевичем ухвалив рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоби визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів Райхсрату, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало УНРаду на чолі з президентом Є. Петрушевичем для реалізації історичних постанов. 21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита Андрея Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня.
Президент та уповноважений Диктатор ЗУНР
Мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. Через реальну загрозу приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького та Військовий комітет на чолі з Дмитром Вітовським здійснили 1 листопада 1918 переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини («Листопадовий чин»). 1 листопада проголошено утворення Української Держави колишніх австро-угорських земель (з 13 листопада 1918 р. ЗУНР), а 9 листопада сформовано її перший уряд (з 13 листопада — Державний Секретаріат). У краї розгорнуто національно-державне будівництво. Розв'язана поляками війна і запеклі бої у Львові не дали змоги Євгену Петрушевичу повернутися до краю. Він прибув до Станиславова, куди після втрати Львова перебрався провід ЗУНР, і 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій було ухвалено закон про Злуку з УНР. Після урочистого проголошення та схвалення Акта злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії.