П'ятнича́ни — село в Україні, у Бібрській міській територіальній громаді Львівського району Львівської області. Населення становить близько 200 осіб. Орган місцевого самоврядування - Бібрська міська рада.

Перша відома писемна згадка про П'ятничани сягає 1418 р. 21 квітня того ж року польський король Владислав Яґайло записав заставну позику Хінчці з Ростковіце у 80 гривен у селі П'ятничанах. Наступні згадки про село походять із документів львівських гродського і земського судів, починаючи з 1441 р.

Походження назви села Свою назву село П'ятничани могло отримати по-різному: від імені першого поселенця, прізвища власника цих земель, назви дня заснування городища тощо. Ще одну версію — міфологічну, пропонує автор спогадів «Там наша молодість цвіла» М. Брик: — «Можливо, що таким же чином виникла назва сусіднього села П'ятничани» — пов'язуючи виникнення назви села від імен слов'янської богині П'ятниці. (П'ятниця була богинею доброї джерельної води, а пізніше покровителькою домашніх жіночих ремесел). Слід сказати, що в минулому багато людей, зокрема приїзджих, попросивши води напитися і пригубивши її, звертали увагу на незвичайний, прекрасний смак джерельної води з п'ятничанської криниці, що під горою, звідки брала воду половина села, а зокрема — його центральної частини. Отже, ця версія, крім її міфологічної привабливості, таємничості, може бути певним доказом (хоч би посереднім) існування села П'ятничани ще в княжі часи. Однак, найправдоподібніше, як це зрештою розповідає теж цікавий переказ, ця назва прижилася в селі від назви монастиря сестер-монахинь Св. Параскевії-П'ятниці, що згідно з традицією тих часів, повинен був сусідувати з оборонним городищем. Існування монастирів при оборонних городищах в околицях Бібрки того часу доказані в різних місцях: і в самій Бібрці — «Старій», і в Мостищах чи Звенигороді, Шоломиї чи Старому селі (назва сусіднього села — Підмонастир). Є згадки в різних архівних записах і про існування чоловічого монастиря біля П'ятничанського городища, правда — в дещо пізніших часах (Ревізія ігуменів з 1724 року). Доказом існування монастиря біля П'ятничанського городища в далекому минулому, згідно з думкою деяких дослідників, може бути і назва сусіднього від П'ятничан, села — Кологори, тобто «калагури».

Історія

Прадавні і княжі часи

Південні та південно-східні околиці сьогоднішнього міста Бібрки, що розташовані на Львівському плато Подільської височини, тобто на галицькому Поділлі — Опіллі, на землях де знаходиться і сьогоднішнє село П'ятничани, у далекому минулому являли собою надзвичайно мальовничі, покриті мішаними, густими лісами, менші та більші пагорби, що почергово міняючись висотою, бігли один за одним зникаючи поступово у синій мряці далини. Долинами, поміж горбами пливли невеликі та неглибокі, але чисельні потічки та річки, над якими, переважно, і селилися поодинокі люди та цілі сім'ї, притягуючи з часом що-раз нових сусідів і створюючи поступово невеликі поселення. Про ті прадавні поселення в південно-східних околицях сучасної Львівщини, у тому й Бібреччини, свідчать знайдені тут знаряддя старокам'яної доби, могильники хліборобсько-скотарських племен бронзової доби, поселення ранньозалізної доби. Археологічні знахідки розповідають про ці землі і у пізніших часах, коли формувалися ранньослов'янські племена, а сучасну південно-східну Львівщину заселяло східнослов'янське плем'я бужан, яке входило до складу Дулібського союзу племен Побужжя, що згодом ввійшов до складу Давньоруської держави з центром у Києві. В кінці XIII — на початку XIV ст., коли з'явилися перші літописні згадки про ці землі, поселення тут тулилися у невеликих долинах з загонами нив та полів, що поступово були вирвані в минулому селянами у лісової гущавини завдяки важкій праці. Ці надзвичайно багаті й гарні природні місця постійно приваблювали людей-поселенців. Крім цього, тут проходив військово-торговельний Волоський шлях, колись званий «Золотим», що в зв'язку з природними умовами вимагав спеціальних переправ через болотисті долини та річку, які, у свою чергу, вимагали відповідної охорони. Тому наступними поселенцями були, правдоподібно, будівельники-теслі і воїни-вартові, що охороняли шлях.

Село П'ятничани виникло, правдоподібно, дещо пізніше вищезгаданих подій, можливо на початку XIV ст., як поселення без назви біля оборонного городища південнішої гілки бібрецького відрізку Волоського шляху, і знаходилося тільки там, де сьогодні західна частина села — «КУТ», тобто ближче до оборонного городища. Підтвердженням його наявності на той час є побутові предмети знайдені археологами на пагорбі, де стоїть оборонна кам'яна башта, і які відносяться до ХІІІ-XIV ст. На жаль, поки що це єдині предмети, що датують вік башти і можливе поселення біля неї. Інших підтверджень нема. Якщо вони й були, зокрема у вигляді записів у княжих літописних хроніках, то всі зникли. І це могло статися у 1340 році, коли, загарбавши Львів, польський король Казимир вивіз до Речі Посполитої не тільки скарбницю галицько-волинських князів, але і княжі архіви, слід яких надалі пропав. Таким чином, перший, існуючий сьогодні архівний запис про село П'ятничани, відносяться аж до 1530 року. В ньому сказано, між іншим, що 13 січня того року село П'ятничани, разом з містом Бібркою та селами Лани і Серники, переходять від померлого власника Петра Венглінського до його вдови в довічне користування. Могли бути й раніші записи про П'ятничани періоду Речі Посполитої, однак архіви того періоду, що зберігалися у Львові, згоріли, мабуть, під час великої пожежі міста, у липні 1528 року. Отже, про перше поселення біля П'ятничанської башти можна тепер докладніше довідатися тільки досліджуючи існуючі сьогодні тогочасні сусідні поселення, а також на основі археологічних даних, архівних матеріалів пізнішого часу, наукових праць істориків, які хоч би посередньо торкаються його. Певну інформацію про історію села і, зокрема, час його виникнення, можна б отримати з історичних хронік та літописних матеріалів руських боярських чи польських магнатських родів, що володіли цими землями, у яких, звичайно, дуже докладно записувалися всякі маєткові зміни — продажі, передачі, оренди земель, а з ними і поселень з людьми. Також монастирські хроніки чи літописні джерела могли б, якщо не безпосередньо то хоч би посередньо, пролити певне світло на історію виникнення та суспільний розвиток того чи іншого поселення. Однак, ці письмові джерела необхідно найперше виявити, а потім докладно вивчити і проаналізувати.

Згадується село 8 жовтня 1459 року в книгах галицького судуAkta grodzkie i ziemskie, T.12, s.444, № 4354 .

Період Королівства Польського, Речі Посполитої Після смерті через отруєння 1340 року князя Юрія II — останнього з династії галицько-волинських князів Романовичів — почалася жорстока боротьба за галицько-волинські землі між Польщею, Угорщиною, татарами та литовським князем Любартом. В 1340 році польський король Казимир ІІІ напав на Львів і завоював його, перебравши клейноди галицько-волинських володарів. Галицько-волинські бояри під проводом перемишльського воєводи Дмитра Детька намагалися утримати управління держави в своїх руках, однак даремно. 1387 року Галичина з Холмщиною були прилучені до Польщі. Галичину поділено на Руське і Белзьке воєводства 1434 року, а їх землі польські королі стали роздавати польським вельможам і дрібній шляхті. В 1435 році був заведений польський державний устрій, який усю землю передавав польській шляхті, що розбудовувала великі маєтки і прикріпляла до них селян.

Починається поступова польська колонізація галицьких земель, яка вже в середині 16 ст. спричиняє постійне переселення селян і міської бідноти зі східних воєводств Польщі — Ряшівського, Келєцького, Краківського і особливо Люблінського, на галицькі землі. «Масове переміщення польського населення на Україну було викликане наявністю тут деяких свобод, ослабленням Речі Посполитої, після приєднання України до Росії і поразкою Польщі у війні з Туреччиною (Бучацький мир 1672 р.)». На галицьких землях польські переселенці поселяються переважно у містах, передусім, — у малих містечках, а також при панських дворах, так званих «фільварках». В Бібреччині такі переселенці з'являються в 15 ст. і поселяються тільки в Бібрці та в тих селах, де були магнатські, землевласницькі двори — палаци, тобто при дворах, а не в самих селах, хоч підтримували зв'язки з селянами і деколи навіть споріднювалися.

За часів Речі Посполитої село П'ятничани входило до коронних маєтків так званого «бібрецького староства», Львівської землі, що були власністю короля і досить часто переходили в оренду від одного власника до другого. 13 січня 1530 року, після померлого посесора Петра Венглінського, місто Бібрка разом з селами П'ятничани, Лани та Серники було передане його вдові у довічне користування. Через 17 років, 8 квітня 1547 року, на сеймі в Кракові було ухвалено дати у довічне користування Бібрку та село П'ятничани Анні Венглінській та її синові Ієроніму.

28 квітня 1643 року король Владислав IV Ваза надає львівському стольнику Станіславу Ковальському в дожиттєве користування пів міста Бібрки, а також села Лани, Ланки і П'ятничани (Бернардинський Архів у Львові, с. т.394, с.782), 20 червня цього ж року поширює це право і на його дружину Регіну Тшебєнську (іб. с.1249).

20 січня 1657 король Ян II Казимир поширює право на довічне користування цими самими селами на Миколая Пелчинського, та його жінку Марянну Охиївну Тискевичівну. 1661-го в люстрації зазначено, що після смерті Андрія Лагодівського (ще одного власника) 1654-го Ян-Казимир передав «Бібрську державу», тобто місто Бібрку з селами П'ятничани, Лани, Ланки, та Серники чотирьом посесорам — Т. Мяновському, М. Пелчинському, Я. Ґодлєвському та Я. Колку. Після деякого часу залишився тільки Ян Колек на чверті цієї держави. Трьома іншими частинами володіли вже знову інші посесори — М.Турський, С. Бобровський та О. Хоцівський. Отже, чотири села і чотири різні посесори-власники. На жаль, не відомо хто яким селом володів. 1697 року король Август II дозволяє подружжю Потоцьких продати село П'ятничани Перемишльської землі, Руського воєводства, Пелені Вороновській.

1701 року дозволяє вже Кристині П'ясецькій передати село П'ятничани Станіславу Коритку (мабуть тому, «за згодою» якого в 1724 році існував у П'ятничанах монастир оо. Василіянревізія ігуменів 1724-го), або його сину, бо в свою чергу Станіслав Коритко в 1714 році отримує дозвіл від Августа II на передачу П'ятничан синові.

Є архівні записи про дозвіл короля Августа II даний Красковському Миколаю на продаж села П'ятничани Гумницькій Стефанії, а також дозвіл з 1764 року про право Єлизавети з Потоцьких Рудзінської на довічне володіння селом П'ятничани, Бібрецького староства, після смерті її чоловіка Міхала — воєводи Мазовецького князівства.

Як уже згадано вище, в одній з характеристик п'ятничанської башти, селом П'ятничани володіли також магнати Сенявські, найбільші власники галицьких земель, зокрема на Львівщині. Сенявські були відомі як польська магнатська родина східного польського пограничча з села Сенява, що біля Ярослава. В честь родинного села, чи прізвища, такою ж назвою — «Сенява», було названо і одно з сіл Бібреччини — сьогоднішнє село Соколівка. Але назва не прижилася, хоч присілок Соколівки дотепер називається «Сенів».