Іва́н Самі́йлович Самойло́вич (1630, Ходорків, Річ Посполита — , Тобольськ, Московське царство) — український козацький військовий, політичний та державний діяч, генеральний суддя Війська Запорозького (1669–1672), гетьман Війська Запорозького Лівобережної України (1672–1674, 1675–1687) під протекторатом Московського царства, гетьман Війська Запорозького Обох берегів Дніпра (1674–1675).

Народився в Ходоркові у сім'ї священника, через що здобув серед козаків прізвисько «Попо́вич».

Здобувши освіту в Києво-Могилянській колегії, розпочав службу писарем Красноколядинської сотні, яку пізніше очолив у 1664 році. Згодом на чолі одного з охотницьких полків брав участь у бойових діях проти поляків під Смоленськом.

Повернувшись додому, присягнув на вірність гетьману Іванові Брюховецькому. Учасник антимосковського повстання (1668), після загибелі Брюховецького приєднався до нового гетьмана Лівобережжя Дем'яна Многогрішного, від якого отримав посаду генерального судді.

У 1672 став очільником Батуринської змови проти Дем'яна Многогрішного, у яку залучив московське військо. Невдовзі був обраний новим гетьманом Лівобережної України і підписав Конотопські статті, які обмежили автономію Гетьманщини. Надалі проводив активну промосковську політику. Прагнув встановити спадкову монархію, активно ставив на високі державні посади своїх родичів.

В 1674 і 1676 разом з московським військом здійснив два походи на Чигирин і воював з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, змусив останнього зректися булави і оголосив себе гетьманом «Обох берегів Дніпра». Втім, через наступ османського війська вже невдовзі був змушений відмовитися від Правобережжя.

У 1687 разом з козацьким військом брав участь у невдалому Кримському поході князя Василя Голіцина, який у провалі безпідставно звинуватив Самойловича і за допомогою невдоволеної старшини усунув його від влади. Згодом відправлений у заслання у Тобольськ, де помер у 1690.

Біографія Народився у родині священика Самійла з Ходоркова (нині Житомирська область). Після Хмельниччини родина переїхала на Лівобережжя де батько отримав парафію в прикордонному сотенному місті Красний Колядин в Прилуцькому полку.

Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Утім, духовна стезя не привабила Івана і він вступив до війська. Оскільки мав добру освіту, то державну кар'єру розпочав канцлером Красноколядинської сотні Прилуцького полку. Там же одружився із шляхтянкою Марією Голуб.

За протекції генерального писаря отримав звання значкового товариша. Згодом був веприцьким сотником Гадяцького полку, наказним полковником Прилуцького полку, сотником красноколядинським (1664), полковником охотницького полку з котрим вирушив до Смоленська (1665). Після повернення займав старшинські посади в складі Чернігівського полку в уряді гетьмана Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного) — осавула та судді.

Політична кар'єра 1668 року Самойлович взяв участь у антимосковському повстанні на Лівобережжі, яке очолив гетьман Брюховецький. Після вбивства дорошенківцями Івана Брюховецького приєднався до Дем'яна Многогрішного, разом з яким отримав царське прощенняВ. В. Кривошея Козацька еліта Гетьманщини. — К.: ІПіЕНД ім. Ф. Ф. Кураса, 2008 ст.223. У 1668–1669 роках був наказним полковником та полковником чернігівським. 1669–1672 — генеральний суддя.

Згодом очолив старшинську змову проти Ігнатовича, що сталася у березні 1672 під прямій підтримці московської адміністрації і московських стрільців. На старшинській раді в Козачій Діброві 17 червня 1672 року обраний гетьманом. Обновив старшинський корпус, зокрема владу повернули собі репресовані за попереднього уряду прибічники кланів Сомка, Золотаренка та Брюховецького. Того ж року спинив антидержавну змову Рославця, котрого разом з полковниками прилуцьким Горленком та переяславським Райчею було ув'язнено з конфіскацією майна.

Прагнув об'єднати під своїм регіментом Лівобережну й Правобережну Україну, для чого проводив боротьбу проти правобережного гетьмана Петра Дорошенка.

Керував козацьким військом під час Чигиринських походів 1677 і 1678 років. За правління Самойловича Українська Православна Церква почала втрачати свою незалежність і надалі була остаточно підпорядкована Московському патріархові.

Умови гетьманства Конотопські статті, згідно з якими московський цар у 1672 році затвердив гетьманом Самойловича, полягали в наступному: Міста Києва Государ ніколи полякам не поступиться; інші ж статті миру з Королем Польським відкладені до 1674 року. Гетьман, не радячись зі старшинами і без суду, нікого не карає, як то бувало «від зрадника Демка» (тобто Дем'яна Многогрішного). Гетьман не може вести ніяких переговорів з державами іноземними, без Царського веління, а й тим більше не має права входити в письмові або усні зносини з Дорошенком. Оскільки той, з'єднавшись з султаном, починає війну з Королем Польським, то новий Гетьман зобов'язується ні в чому не давати Дорошенку допомоги. Гетьман зобов'язаний поступитися Польщі все місця по Сож, в Воєводстві Мстиславського, в повітах Мозирському і Речицьке, якими володів гетьман Многогрішний. Гетьман зобов'язується не приймати втікачів Московських людей; а які в гетьманство Многогрішного були прийняті, тих вислати негайно з Малоросії. У статтях Глухівських в пункті 17-му було сказано, що під час переговорів з Королем, або з Ханом має згадуватись про Запорожців, і повинні бути присутніми Комміссари Малоросійські. Втім на перших же переговорах ця умова не була виконана; а потім вже зажадав Государ в село Мігновичі на переговори з поляками Полковника Київського Костянтина Солонину; але як Посол Королівський, Гнінскій, оголосив, що у нього в наказі від Короля немає ні слова про присутність Комміссаров малоросійських, то Государ оголосив, що їх надалі не стануть викликати; якщо ж буде при переговорах згадуватися про Украйну і військо Запорозьке, про те письмово повідомляти Гетьманів і Кошових. Полковник Чернігівський Василь Многогрішний відбирав воду у ратних людей Московських і всіляко їх утискував; а Сотник тамтешній Леонтій Полуботок зайняв на Стрижні водяний проїзд, побудував греблю і млин — все це знищити. Особливий Полковник з тисячею реєстровими козаками, які засновані в силу 22-й Глухівської статті, нині, на прохання народу — скасовуються.

Державна політика

У внутрішній політиці Іван Самойлович започаткував виділення з козацької старшини т. зв. значкового (знатного, значного) військового товариства, яке стало прообразом українського («малоросійського») дворянства. Намагався об'єднати Правобережжя та Лівобережжя.

1674 року, коли війська гетьмана Самойловича перейшли Дніпро, і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана, правобережний гетьман Михайло Ханенко склав гетьманську булаву, Петра Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом усієї України («обох сторін Дніпра») було проголошено Івана Самойловича.

У результаті вторгнення військ Османської імперії Самойлович втратив контроль над Правобережжям. Саме ним у 1678 році вперше в Гетьманщині була уведена оренда на горілку.

У 1679 року за наказом Москви провів насильницьке переселення українців з Правобережної України на Лівобережну, відоме як Великий згін.

У роки правління Самойловича остаточно утвердився державно-політичний устрій лівобережного Українського гетьманату, який в основному залишався незмінним до 1764 року. Проявив себе здібним воєначальником у війні об'єднаних сил козацької України та Московії з Османською імперією. Заохочував переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя. Претендував на поширення гетьманської влади і на Волинь та Західну Україну. Висловлював незадоволення укладеним між Московським царством і Османською імперією Бахчисарайським миром 1681 року, неодноразово виступав проти укладення польсько-московського Вічного миру 1686 року, який узаконював розділ України на дві частини.

Церковна політика

За гетьманування Івана Самойловича українська православна церква, яка до того була під зверхністю Константинопольського патріарха, була підпорядкована Московському патріархату. Однак збереглися докази, які свідчать, що гетьман на державному рівні вживав заходів, щоб зупинити процес втрати Київською митрополією своєї самостійності. Насамперед підтримав рішення собору українського духовенства 1685 року, яке висловилося проти підпорядкування української церкви РПЦ. Гетьман надіслав листа до московського уряду з проханням залишити за київським митрополитом всі його права, насамперед право називатися намісником Константинопольського патріарха, щоб відвернути розкол в Українській церкві. Також у жовтні 1685 року відправив до Москви представників від українського уряду, які наполягали на тому, щоб усі духовні архієреї Київської митрополії призначалися від свого митрополитаУкраїна молода. ГЕТЬМАН ОБОХ БЕРЕГІВ ДНІПРА: ЯК ІДЕЯ ЄДИНОЇ СОБОРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЗАВЕЛА ІВАНА САМОЙЛОВИЧА ДО СИБІРУ. ВИПУСК № 042 ЗА 12.04.2019 .

Позбавлення гетьманства

Після невдалого спільного українсько-московського походу на Крим у 1687 звинувачений у «зраді Москві», скинутий з гетьманства, заарештований і відправлений на заслання до залежних московських територій Західного Сибіру, де й помер.

Родина Батько Самійло — православний священник з Правобережжя. Дружина Марія Іванівна Голуб Діти Яків Самойлович Григорій Самойлович — замучений московитами в СівськуА старшого сина Григорія взял з собою околничий до города Сівска, и там по многих спитках голову оттяли, рубаючи разов три задля болшой муки, и так безчестно загребено без похорону, бо не дано и священика, жеби его висповідати. Літопис Самовидця. — Київ: «Наукова думка», 1971. — С. 147. . Семен Самойлович. Параска — дружина боярина Федора Петровича Шереметьєва. Анастасія — дружина Князя Юрія Четвертинського. Прямий її нащадок — Павло Скоропадський.

Вшанування пам'яті

В населених пунктах У селі Ходорків встановлено пам'ятники Гетьману Самойловичу. Також у місті Батурин є пам'ятник «Гетьмани. Молитва за Україну» до якого входить скульптура Івана Самойловича. У місті Житомир є вулиця Гетьмана Самойловича. У місті Запоріжжя вулицю Фурманова перейменували на вулицю Гетьмана Івана Самойловича. У селі Козацьке Сумської області вулицю 40 років Перемоги перейменували на вулицю Гетьмана Самойловича. У місті Корюківка вулицю Кошового перейменували на вулицю Гетьмана Саймойловича. У місті Первомайськ Миколаївської області вулицю Івана Тургенєва перейменували на вулицю Гетьмана Івана Самойловича. У селі Веприк Полтавської області вулицю Духова перейменували на провулок Гетьмана Самойловича.

На державному рівні 3 грудня 2019 року Верховна Рада України ухвалила Постанову "Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2020 році" в якій зазначається, урочисто відзначити на державному рівні у 2020 році "400 років з часу народження Івана Самойловича (1620-1690), гетьмана України".

Див. також Українське козацтво Гетьманщина Запорізька Січ Чигиринські походи

Примітки

Джерела Енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько. — К., 2010. — С. 768—769. Мельник Л. Гетьман Іван Самойлович // Київська старовина. — 1996.-№ 1. — С. 77—84. Сергієнко Г. Іван Самойлович // Володарі гетьманської булави. — К. : Варта, 1994. Станіславський В. «Статті» Івана Самойловича щодо «Вічного миру» // Україна в Центрально-Східній Європі. — К., 2000. — С. 348—385. Чухліб Т. Іван Самойлович // Історія України в особах. Козаччина. — К., 2000. — С. 161—170. Чухліб Т. В. Іван Самойлович — творець Бахчисарайського договору 1681 р. і противник Вічного миру 1686 р. // Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648—1721 рр. — 3-тє вид., випр. і доповн. — К.: Вид. імені Олени Теліги, 2009. — С. 353—369. — 616 с. — ISBN 978-966-355-041-1. Чухліб Т. В. Самойлович Іван Самійлович // Алмазов А. С. Политический портрет украинского гетмана Ивана Самойловича в контексте русско-украинских отношений (1672—1687 гг.) — М., 2012.