Лино́виця Наголос подано за Линовиця. // — Т. 6. — 1981. — селище в Україні, Чернігівській області, Прилуцькому районі. Населення становить 2,5 тис. осіб. Орган місцевого самоврядування — Линовицька селищна рада.
Географічне положення, населення
Селище міського типу Линовиця розташоване на березі річки Ставка (права притока Удаю) за 8 км від районного центру — міста Прилуки, на залізничній лінії Бахмач—Гребінка між станціями Прилуки (13 км) та Грабарівка (13 км). Селище лежить у зоні помірно-континентального клімату. Населення — 2574 особи (2022 рік). Національний склад представлений переважно українцями, конфесійний склад — християнами.
Назва Дослідники припускають, що назва «Линовиця» походить від прізвища польського війта Василя Линовецького. В народі також побутує думка, що селище було назване саме так тому, що в місцевій річці Линовиця ловилося дуже багато линів і назва Линовиця з'явилася від словосполучення «лин ловиться».
Історія У цій місцевості люди мешкали з давніх-давен. Про це свідчать кургани II тисячоліття до нашої ери — I тисячоліття до нашої ери, виявлені поблизу, в урочищі річки Росоші, археологічною комісією Полтавського обласного архіву.
Від заснування до 1917 року
Населений пункт відомий з 1629 року, коли проводився перепис міст і сіл Правобережної України.
На середину XVII століття Линовиця мала статус хутора. З 1636-го до 1648 року належала князю Яремі Вишневецькому. За переписом, який проводився після Переяславської ради, в Линовиці нараховувалось 17 дворів. У 1697 році прилуцький протопоп Іван Магерівський купив хутір Линовицю і заснував слободу.
На початку XVIII століття за документами ревізії 1713 року в Линовиці нараховувалось 26 селянських дворів. 26 травня 1718 року Петро І, передав Линовицю у власність гетьману Іванові Скоропадському. За переписом 1718 року в Линовиці було 31 кріпацьке (кріпосне право на Лівобережжі запровадили лише 1783 року) селянське господарство. 1722 року, після смерті Івана Скоропадського, Линовиця, як і все майно покійного, отримала у спадщину його дружина. 1740 року селище, яке нараховувало тоді 32 селянських двори, перейшло у власність Б. К. Мініха. 1746 року, за універсалом Генеральної військової канцелярії, Линовиця, знову перейшла Скоропадським а саме підскарбію Михайлу Скоропадському.
У 1735 році на правому березі річки Рудка на кошти козаків Батуринського і Переяславського полків було споруджено дерев'яний храм апостола Луки. У 1778 році на місці цього самого храму було споруджено новий, вже з цегли (розібраний на цеглу у 1927 році).
З середини XVIII століття і до 1780 року Линовицею володів генерал-майор сербського походження Іван Стоянович (Стоянов). На час прибуття генерала Линовиця налічувала 86 дворів, 115 хат і дві хати підсусідків.
1781 року половину Линовиці викупила поміщиця Софія Башилова, яка розпочала будівництво мурованої церкви Успіння Богородиці (роки будівництва — 1808–1819). 1809 року Башилова вийшла заміж за графа Петра Олександровича де Бальмена, якому разом як придане перейшла і Линовиця. Саме ця подія відіграла основну роль в розвитку села, яке перетворилося із забутого всіма поселення на культурний острівець Прилуччини, в якій побували відомі класики та видатні діячі XVIII — XIX століть.
У Петра і Софії де Бальменів було два сини: Яків Петрович і Сергій Петрович. Яків Петрович де Бальмен (1813–1845) був видною особою в історії Линовиці — письменник, художник, офіцер і друг Тараса Шевченка, якому той присвятив поему «Кавказ». У Якова Петровича гостював Т. Г. Шевченко (вперше він відвідав Линовицю 15.01.1844). До нашого часу в парку зберігся величезний 400-річний дуб «Три брати», під яким на великому камені любив відпочивати художник і поет. Маєток де-Бальменів в Линовиці відкривав свої двері й іншим видатним діячам культури. В різний час це були письменники Котляревський, Гребінка, Афанасьєв-Чужбинський, Кукольник, Муравйов-Апостол; художники Крендовський, Рабус, Рєзанов, Жемчужников та ін.
Лев Михайлович Жемчужников так описував Линовицю:
Де Бальмени відносились до поміщиків-лібералів. Вони відмінили у себе тілесні покарання і запровадили суд із вибраних селян, платили жалування дворовим. Про атмосферу на вечорах у де Бальменів згадував Чужбинський:
До Жовтневого перевороту 1917 року власником маєтків графів де Бальменів залишався син Сергія Петровича де Бальмена Сергій Сергійович де Бальмен (народився 1849 р., застрелений у 1918 р.). Він володів 1103 десятин землі в Линовиці.
Найдавніше знаходження на мапах 1812 рік.
У 1859 році у селі володарському Линовиця була церква та 149 дворів де жило 1275 осіб.
У 1911 році у селі Линовиця була Успенська церква, міністерська, 4 земські та церковно-парафіївська школи та жило 1973 особи.
Наприкінці XIX століття збудовано залізницю. В 1892 році вузькоколійкою Крути — Прилуки — Пирятин через Линовицю прийшов перший потяг. Тільки у 1899 році залізницею в Линовицю доставили вантажів. А у 1912 році побудовано ширококолійну смугу.
Наприкінці 1890-х бельгійські піддані Адольф Адольфович і Павло Адольфович Стевинар купили у де-Бальменів землі для будівництва цукрового заводу і ще під посіви цукрового буряка. Підрядниками будівництва заводу, який було збудовано 1899 року, були інженери з Чехії. Урожай цукрових буряків становив 103,2 центнера з гектара, завод виробляв за сезон 28439 центнерів цукру. До 1914 року господарем цукрозаводу бук Павло Адольфович Стевенар, директором-розпорядником — також бельгієць Графіто Фермін Іванов і його помічник Тронкута Георге. У 1914—1915 роках завод був проданий Корюківському товариству цукрозаводства за 3 мільйони карбованців.
На 1900 рік населення Линовиці становило 1498 осіб (чоловіків — 703, жінок — 795). Нараховувалося 275 дворів і 306 домогосподарство, 575 ревізійних душ (чоловічої статі). У селі діяла земська школа (ще з 1819 року в церковній сторожці діяла церковноприходська школа на 12 — 15 місць), церкву, два ставки. Граф де Бальмен мав 1103 десятини землі, Жевахов — 814 десятин, Верещак — 113, Біленко — 22 десятини, Мусієнко — 12 десятин. Селяни мали від 0,1 десятин до 5 десятин землі.
Революційні події 1905 року не оминули і Линовицю: на складах князя Жевахова спалили хліб на суму 30 тис. карбованців. Слідство вели жандарми з Полтавської губернії, але винних не знайшли.
На 1910 рік в Линовиці було 365 господарств, з них 10 козацьких і 353 селянських. Душ обох статей 2639. Столярів — 10, кравців — 4, шевців — 6, ковалів — 6, слюсарів — 5, поденщиків — 67, інтелігенції — 39 осіб. Діяв паровий млин і цукровий завод. До 1917 року в Линовиці було шість вітряних млинів, два млини знаходились біля вокзалу де зараз знаходиться клуб, один млин був на Протопопівщині, і ще один на виїзді з Линовиці в напрямку Бубнівщини. В селі нараховувалось два шинки Шильми і Городецького.
Разом з відкриттям цукрозаводу в селі було відкрито перший медпункт. 1904 року в Линовиці розпочалося будівництво дворічного міністерського училища. У 1907–1908 роках у Линовицькій школі було два вчителі і 68 учнів. Ще 25-м учням було відмовлено в освіті через брак місця в приміщенні школи. Але вийшло так що за браком фінансування школа пропрацювала лише до першого січня. У 1910 році на прохання земельної управи пирятинського повіту почалося будівництво земської школи, яка здана в експлуатацію в 1911 році.
Громадянська війна і міжвоєнний період
До 1917 року Линовиця входила в склад Пирятинського повіту Полтавської губернії, потім (1923 р.) увійшла в Яблунівський, а з 1933 року — в Прилуцький район Чернігівської області.
Після лютневої революції, в березні 1917 року, в Линовиці було обрано орган самоврядування на чолі з Левченком Яковом Андрійовичем. Він проіснував до 2 червня 1918 року. А у лютому 1918 року в селі з'явилась перша земельна община на чолі з Цвиком Павлом Григоровичем. У цю общину входило 110 осіб. Іншу общину, до якої входило 620 осіб, очолив Зиновій Горобець.
Вперше в Линовицю більшовики вступили у січні 1918 року, коли армія Михайла Муравйова, що розбила загін київських студентів під Крутами, прямувала на Київ. Жителів ознайомили з «Декретом про землю», почали ділити чужу землю, організували комнезам. Селянам було роздано 250 бочок спирту зі складу мамаївського (Нова Гребля) спиртзаводу. Поміщики Жевахови і де Бальмени покинули Линовицю перед самим захопленням села.
Однак після укладення Берестейського миру і домовленості з німецьким та австрійським урядами про звільнення України від більшовицької окупації упродовж березня-квітня німецькі та австро-угорські війська зайняли Лівобережну Україну. Навесні 1918-го Линовицю також зайняв загін військ Гетьманату, але пробули там не довго і пішли з села.
На початку січня 1919 року наступ на лівобережну Україну розпочала Українська радянська армія Антонова-Овсієнка. В першій декаді січня в повіті свою владу утвердили 2-й Таращанський полк 1-ї дивізії 1-ї армії Українського фронту РККА, очолюваної Іваном Локотошем та Прилуцько-Борзенський військово-революційний загін Петра Ковтуна.
Наприкінці серпня 1919 року війська 5-го кавалерійського корпусу генерала Юзефовича захопили Конотоп і Бахмач, а 25 серпня денікінці вступили в Линовицю. Разом з ним повернулись в село і родини Жевахових і де Бальменів. Вони вимагали відшкодування за отримані в ході «революційної компанії» збитки. Князь Жевахов відібрав назад своє майно, яке було вкрадене селянами та наклав на жителів Линовиці контрибуцію у 5 тисяч карбованців. Розшукували і організаторів пограбування.
У середині жовтня 1919 року розпочався контрнаступ Південного фронту Червоної армії. На лівій «українській» ділянці білогвардійського фронту в кінці жовтня почався наступ 12-ї радянської армії на Чернігівщині. Втретє й остаточно в Линовиці радянська влада встановилася 4 грудня 1919 року. Разом з військами Денікіна Линовицю покинули і родини Жевахових і де-Бальменів. Сергій Сергійович де Бальмен застрелився навпроти церкви.
У квітні 1920 року 16 господарів об'єднались в комуну. На кінець року на базі маєтностей де Бальмена і Жевахова були створені два товариства селян-бідняків. Перше, «де Бальменівське», очолили Денисенко і Артеменко, друге «Жеваховське» очолили Боблян і Кондратенко. Навесні 1921 року створено Линовицький волосний виконком (23 члени, голова — Піка-Колесник Феодосійович, військовий комісар — Грона Яків Павлович).
Маєток Жевахова з кінця 1919 року переданий Линовицькому комнезаму, а 1937 року в маєтку відкрили лікарню. У маєтку де Бальменів з 1920 по 1925 рік існувала садово-городня артіль, з 1925 по 1932 — «товариство буряководів». З 1932 року в маєтку розмістилася МТС, переведена з Яблунівки. Першим директором МТС був Пархоменко Родіон Онисійович.
Верещак С. І. після встановлення радянської влади працював народним суддею Яблунівського району. На вимогу Линовицького комнезаму перед Прилуцьким окружним парткомом 2 лютого 1924 року був звільнений з посади і виключений з комуни як поміщик, що підриває авторитет революційного суду перед най біднішим селянством.
19 грудня 1922 року в селі утворено одну з двох сільгоспартілей, яка 7 вересня 1923 року отримала назву «Імені Леніна».
До війни селі працювали дві школи — семирічна й початкова. У 1925–1926 навчальному році в них навчалось 322 учнів: 229 в семеричній і 93 в початковій. Було десять вчителів.
У 1926 — село Яблунівського району Прилуцької округи, 2950 жит. Административно-территориальное деление Союза и список важнейших населенных пунктов с хронологическим перечнем постановлений об изменении границ губерний, областей и республик с 1917 до 1929 г. / Народный комиссариат внутренних дел, Статистическое бюро. ‒ М.: Издание НКВД, 1929. ‒ 322 с..
У 1929–1931 роках в селі побудовано сільмаг, аптеку. У 1933 закрили церкву зняли дзвони, а дзвіницю розібрали на цеглу — до 1941 року церква стала складським приміщенням, а з 1941 храмове приміщення перетворили на сільській клуб.