Ра́лівка (pol. Radłowice, Райлувка, Райлівувка) — село в Україні, в Самбірському районі Львівської області, засноване в 1375 році. Адміністративний центр Ралівської сільської територіальної громади. До 1946 року носило назву Радловичі. Населення становить 4620осіб (2025). Орган місцевого самоврядування — Ралівська сільська рада.
Назва Перша поширена версія назви села походить від імені княжого посадника Раділовича, який заснував поселення в 1375 році.
Друга, з поширених версій назви села Радловичі, походить від слова „радитися”. Легенда говорить, що на тодішній території села збиралися люди радитися на віче. От від слова „радитися” і походить назва села.
Третя версія розповідає про те, що жителі села орали землю дерев’яними плугами – радлами. Тому навколишні села називали своїх сусідів «радловичами» від назви плуга (радел).
Про Радловичі згадує й Іван Франко 1893 року у своїй драмі „Украдене щастя”: „Певно, поїхав на Купіння з передільничанами. А наші всі на Радловичі гостинцем їхали”.
Георафічне розташування Ралівка лежить на південному сході Західної України за 2 км від міста Самбора, на правому березі Дністра. Русло Дністра на частині території широке, береги низькі, через це частина села наражається на періодичні повені. Через село протікає декілька потоків, які впадають у Дністер.
Село простягається на південний схід, потім повертає на північний схід. Частина Ралівки розташована на узвишші, за яким видно Карпати, а решта осель села простяглися в долині вздовж русла Дністра. Внаслідок історичних подій, Ралівка має свої райони. Село ділиться на Нафту (назва походить від помешкання нафтовиків), Цегольня (де був розміщений завод, на якому випалювали цеглу), Горіня (давніше Александрівщизна від колишніх власників), Задвір (назва походить від поселення селян, які жили за двором пана Баранського), ще називали цю частину Середні Радловичі, Долина (давніше Надоль, Надів) та Вербина. Напроти Вербини на лівому березі Дністра скупчилося декілька хат – це хутір Хатки (за Польщі Халупки). Також поселення на узвишші, біля якого проходить дорога на Дрогобич, називають „Під Бальовою горою”, тому що там була хата селянина на прізвище Баль. На південному кордоні села територія поросла Радлівським лісом (353 м над рів. м.).
Село знаходиться на перехресті доріг, які з’єднують Самбір з Дрогобичем та Бориславом. Через село проходить залізнична колія, що сполучає міста Самбір та Стрий. Наявність цих шляхів дає селу вигідне розташування для культурного та туристичного розвитку.
Площа села становить 10,55 км². Середня висота 288 м над рівнем моря. Через село проходять магістралі ЛЕП та газопроводи.
До середини 1980-х років в Ралівці в районі Задвір, ближче до річки, була так звана гора Стрільниця (назва якої походить від стрілецьких навчань військових), але потім її розрівняли.
Клімат Середньорічна температура повітря в Ралівці становить +80...+100С.
Зима тут м’яка, з відлигами, деколи без снігового покриву.
Весна тривала, деколи затяжна, прохолодна, досить волога та вітряна.
Літо тепле та малодощове.
Осінь суха, тепла та сонячна.
Середня температура найхолоднішого місяця (січень) -40С, середня температура найтеплішого місяця (липень) +280С.
Зима 2013-2014 рр. аномально тепла. Середня температура грудня становила +10С, максимальний мінімум -70С, а максимум +90С. Зима в грудні 2013 була без снігового покриву.
Стихійні лиха У залежності від опадів та відлиги, Ралівка зазнає повеней з річки Дністер. Повені виникають під час незначних опадів у горах Карпатах. Невеликі потоки, що несуть водяну масу в річку Дністер, спричиняють підняття рівня водяного дзеркала, що призводить до повені навіть, коли в селі відсутні опади. Повені охоплюють не все село, а тільки його низинну територію.
Найбільші повені були в 1688, 1700, 1779, 1942 роках.
Найвище підняття рівня води було зафіксовано у 2008 році, тоді вода піднялася на 7м. Старожили села розказували, що таке високе підняття води стається 1 раз на 100 років і було зафіксоване в першій половині XX ст. Оскільки в гірських районах проводиться масова вирубка лісів, прогнози, щодо повеней, стають невтішні, вони будуть частіші та повноводніші. Після масштабної повені 2008 року в селі були проведені заходи по її ліквідації та майбутнього захисту, а саме: спорудження дамби, укріплення берегів Дністра, насипання протиповеневих валів тощо. Зафіксовано, що повені в Ралівці стаються в середньому з періодом через кожні 4-5 років.
Символіка села Ралівка має свій герб. Це два золоті олені, що розташовані по обидва боки і, піднявшись на задні ноги, завмерли в скаковому пориві, спрямовані до зеленого щита. Олені задніми ногами стоять на голубій стрічці, на якій золотими літерами зображено напис: „РАЛІВКА”. Щит увінчаний золотою короною, вінця якої відображають дерева. Через щит, вверху горизонтально проходить голуба широка лінія, яка зверху і знизу обмежена вужчими лініями білого кольору. Внизу щита зображено білі борони (радла) у вигляді двох прямокутних трикутників, з’єднаних між собою.
Герб символізує довколишні ліси з багатою дичиною, річку Дністер та працьовите місцеве населення, головною цінністю якого є земля-годувальниця.
Історія Перша письмова згадка про село датується 25 серпня (2 вересня за новим стилем) 1375 року.Михайло Грушевський. Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західньої України. Серія перша (ч. 1-80) (1361—1530). — С. 3-4.
Історія села сягає княжих часів. Перша письмова згадка про село Радловичі є у привілеї князя Лева Даниловича, в 1375 році. В іншому привілеї литовського князя Вітовта 1371 року воєводі Раділовічу передано на спадкове володіння землі біля Дністра за його активну участь у походах. Роком заснування села Радловичі, прийнято вважати 1375 рік. Воєвода Раділовіч підтримував тісні стосунки з кульчицькими лицарями-дружинниками, скоріш за все він був родом з Кульчиць. З цього ж села взяв собі і дружину. Є припущення, що його двір був поблизу теперішньої церкви та нижче костелу. Він мав багато землі та лісу, мав право дарувати, продавати та передавати у спадок свою землю, але тільки членам своєї родини, згодом так утворилися родові спілки.
Зі сторони села Кульчиці давні поля теперішнього села Радловичі закінчувалися болотами, трясовинням та лісами, а дальше толока з ярами і лісом, де у 1099 році князі Володимир і Василько розгромили збройний загін угрів.
Можна сказати, що історія Ралівки нероздільно поєднана з Самбором – районним центром. Близьке розташування міста Самбора, позитивно вплинуло на зародження та розвиток Ралівки.
До 1349 р. поселення Самбірщини було у складі Галицько-Волинського князівства.
У 1340 році Самбірщину, як і всю Галицьку землю, починають завоювали польські феодали на чолі з королем Казимиром III.
1349 – 1390 роках — довколишні землі були володінням польських королів.
Остаточно ці давньоруські землі відійшли до Польщі лише в 1387 році після короткочасного перебування у складі Угорського королівства.
У 1387 році власником Самбірщини (території між Добромилем і Стриєм) став магнат Спитко Мальштинський. Цей маєток йому дістався від короля як подарунок за військові заслуги під час загарбання давньоруських земель.
У складі польської держави колишня Самбірська волость, яка була княжою власністю, стала одним з чотирьох повітів Перемишльської землі Руського воєводства і приватною власністю польських королів та магнатів.
13 грудня 1390 р. Спитко надав Самбору Магдебурзьке право. З цього моменту в місті почали селитися німці та євреї, і в тому ж році поруч зі старим містом (зі східного боку), на низькому відкритому пагорбі почали будувати нове місто на зразок західноєвропейських готичних міст.
У битві з татарами над Ворсклою (12 вересня 1399 р.) після загибелі Спитка Самбірщиною володіла вдова по Спиткові Ельжбета.
Від старожилів села до нас дійшла давня легенда. Колись ця місцевість була заросла непрохідними лісами. Неспокійні часи заставили місцевий люд групуватися на правому березі Дністра. Саме тоді на території села з'являються перші поселення. Пам'ятаючи про досить недавню татаро-монгольську навалу, жителі довколишніх поселень саме тут, в захищеному від сторонніх очей місці, творили Народні віче чи раду. Вони об'єднувалися і радилися, що мають робити в тяжкий час.
Та, коли всі навколишні княжі поселення, після навали татаро-монголів зазнали знищення, уцілілі мешканці знаходять захист в Погоничі – давня назва Самбора.
Давньоруські Радловичі були спочатку тихим непримітним місцем, та з розвитком шляхового сполучення село не залишається осторонь, через нього проходить давній шлях, так звана „Руська путь” чи „Руських шлях”. Цей давній шлях з’єднував Радловичі з містом Стрий та Погонич (тепер місто Самбір) та інші середньовічні міста.
У ті давні часи через Карпати було три переходи: Яблуневий, Веретський (Ворітський) перевали і перевал „Руська путь”. Найбільш зручним з них був саме перевал „Руська путь”. Він існував 2000 літ до Христової ери. Початок свій він брав на Балканах, у Тракії, яка безпосередньо межувала з Грецією. Далі долиною річки Дунай проходив до його протоки р. Тиса. Потім піднімався попри р. Тиса до її притоки р. Латориця, а її верхів’я — то майже перевал. Цей перевал проходив між горами Великий Верх (1309 м.н.м.) і Лискованя (1247 м.н.м.), які на головному вододільному хребті Карпат. Далі потоком, який пізніше дістав назву Либохорка, — до річки Стрий і далі — до р. Дністер і Чорного моря. На заході, у передгір’ї, його сторожив давній Спас, що на Старосамбірщині. Значного розгалуження він дістав у районі давнього Погонича (тепер м. Самбір). Тут він мав розгалуження до соляних жуп нинішньої Дрогобиччини й Старосамбірщини до річки Сяну, до міста Перемишля, до Дніпра, а пізніше — до Прибалтики й Семиградця. Проте основний його напрямок — уздовж Стрия, Дністра і до Чорного моря, яке у період найбільшого розквіту цього шляху мало назву „Руське море”. Дністер був найзручнішою і найбезпечнішою транспортною артерією до моря.
Давній торговий шлях на території Турківського району є скінчений. За Ластівкою він мав два основних розгалуження: потоком Топільниця на Тур’є, Топільницю, Стрілки, Самбір (так тоді називався Старий Самбір), Погонич (теперішній Самбір) і до соляних жуп, а далі Дністром до моря. І друге — на Урич і далі Стриєм на нинішню Дрогобиччину і Стрийщину до Дністра і моря.
Навіть зараз сучасні мешканці при будівництві своїх осель знаходять давні монети недалекого від проходження „Руської путі”.
Надання Самбору Магдебурзького права та наявність давнього „Руського шляху” не дає Радловичам залишатися осторонь історичного розвитку. І село росло, розширялося, що від економічної активності селян призвело до матеріального добробуту.
1415 р. – довколишні землі знову повернуто у володіння польських королів, які часто віддавали ці землі під заставу різним магнатам за позички грошей.
1419 р. – шляхтичу Генріху Гінчу з Рогова, 1431 р. – магнату Петру Одровонжу.
1498 р. – навколишні території зазнають 70-ти тисячного татарського нападу, сусіднє місто Самбір спалене разом з своїми святинями. Напади татар та спустошення околиць відбуваються у 1499, 1500, 1506, 1594-х роках. З 1605 до 1633 року відбулося 25 татарських нападів. Саме в 16 столітті від нападу татарів радлівчани ховалися в костелі, тому в цей період можна припускати було споруджено радлівський костел.
У 1520 році поляки завели панщину, від селян вимагали працювати на пана кілька днів на тиждень безкоштовно.
У 1538 р. король Польщі Зиґмунд І за порадою своєї дружини королеви Бони дозволяє, щоб Самбірські парохи в подальшому часі збирали данину з ближніх сіл: Місткова, Чернишова і Радлович.