Мшане́ць — село в Україні, входить до складу Стрілківської сільської громади Самбірського (до 2020 р. — Старосамбірського) району Львівської області. Перша збережена письмова згадка про село датується 1446 роком.
Це найбільш досліджене село в історико-етнографічному вимірі не тільки в Україні, але й у всій Центрально-Східній Європі, головно завдяки діяльності о. Михайла Зубрицького, який тут душпастирював у 1883—1914 роках та поєднав служіння сільського священника і громадського діяча з великою науковою працею над історією, культурою та побутом села і сусіднього регіону, залучивши до цих досліджень Івана Франка, Володимира Гнатюка, Іларіона Свєнціцького, Хведора Вовка, які відвідували Мшанець для польових досліджень. Про Мшанець також згадували історики Михайло Грушевський та Богдан Барвінський.
Сьогодні (2022 р.) населення становить де-факто 170 осіб (де-юре 256 повнолітніх). Орган місцевого самоврядування — Стрілківська сільська рада.
Географія
Село знаходиться у масиві Верхньодністровські Бескиди (Карпати), розміщене під горою Маґура-Лімнянська. Засноване серед великих лісів. О. Михайло Зубрицький згадував, що «ще й тепер находять в земли галузи і грубі колоди».Мшанець (в устах народа «Пшенець») лежить в горах, однак село розложило сь на рівнинї, з незначними декуди горбками, лиш від западу стоїть гора Жуків, а на полудневім западї Маґура. На тих двох горах мають люде поле, розкинене кусниками, проче, далеко більша часть лежить на рівнинї. Поле на північ від села є загалом мочарне, млаковате, сухші кусники орють, на мокрійших косять млаку.Село Мшанець виглядає на катастральній мапі як подовгастий чотиробічник. Ріка Мшанка [перша повноводна притока Дністра] входить в село від западу з Бистрого і Михнівця, переломлює дві гори Маґуру і Жуків і перепливає через село передїлюючи його на дві нерівні частини.
На невеличкій рівнинї під Жуковом і на збочах Маґури по над ріку розмістив ся присїлок Завадка, там є тепер 22 хижі [у 1951 році СРСР насильно вивіз всіх мешканців в Одеську та Миколаївську обл.]. Від горішнього млина по долішній властиве село, люди з тої части називають себе селянами. Низше села стоїть присїлок Лан з 14 хижами. Мешканцї обох присїлків називають ся «Завадце» і «Ланяне».Сусідні села — Галівка, Плоске та Ґрозьова.
Неподалік села знаходяться Національний природний парк «Королівські Бескиди» та Регіональний ландшафтний парк «Верхньодністровські Бескиди».
Історія Деякі фахівці переконують, що давні люди з'явилися на території Прикарпаття і Карпат у добу мезоліту (IX—IV тис. р. до н. е.). Польські науковці стверджують, що початки осілості у цих краях сягають часів неоліту.«BIESZCZAD». Rocznik Towarzystwa opieki nad zabytkami. Ddział w Michniowcu. 1995.
Maciej Augustyn, Andrzej Szczerbicki. «Cerkiew w dolinie potoku Mszaniec». Str. 18-28. Однак наразі дуже мало збереглося артефактів з тих часів.
Дані про древній період могли не зберегтися через окупаційну політику держав, які з моменту занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства володіли цими землями. Цю частину історії ще необхідно ретельно дослідити, оскільки, цілком ймовірно, що вона набагато давніша, ніж офіційно відомо.
Київська Русь та Галицько-Волинське князівство Відомо про існування руського городища на г. Магура (саме село знаходиться під горою) ще в XI-XIII ст.
Володимир Кобільник, співзасновник товариства «Бойківщина», досліджуючи історію заселення Карпат, дійшов висновку: в княжі часи через Старий Самбір і Турку існував прадавній торговий шлях – Руський путь, а гірська частина Бойківщини уже «від VI—XIII ст. була густо заселена, і у XIV ст. життя це радше підупало, ніж розвивалося»Комарницький В. Комарники — село на Руському путі / В. Комарницький. — Л.: ТзОВ «Камула», 2007. — С. 13-14, через монголо-татарську навалу.
Те, що задовго до появи у горах поляків тут вирувало життя підтвердила Карпатська архітектурно-археологічна експедиція Інституту суспільних наук АН України, очолена М. Рожаком у 1978—1988 рр.Курій Василь, Лопушанський Роман. Найрідніша в світі Лопушанка-Хомина / В. Курій, Р. Лопушанський. — Львів: Видавництво «Растр-7», 2019. — 548 с., 16 с. іл. ISBN 978-617-7726-49-3. С. 17
У складі Польської держави (XVI ст. — 1772 р.) На даний час більше відомостей збереглося з часів перебування цих земель у складі Польської держави (вони входили до так званої «королівщини» або королівських маєтків) та їх заселення у XVI ст. переважно з ініціативи королеви Бони, яка мала одну зі своїх резиденцій в Старому Самборі. Однак перша збережена письмова згадка про село Мшанець датується ще за століття до цього — 1446 роком
О. Зубрицький згадує, що не зміг знайти грамоти на заснування села (він зібрав у селян та описав документи з 1649 по 1872 роки). Але: В найстаршім з виданих описей — люстрації 1564 р. (М. Грушевський, Жерела до історії України-Руси І, с. 231) Мшанець вже виступає як стара осада волоського права, на 20 давнїх ланах, до котрих пізнїше ще примірено три, крім дворищ солтиських і церковного.
Михайло Грушевський у «Сторінках з історії українсько-руського сільського духовенства» описує грамоту 15 жовтня 1546 р. «Кор[олева] Бона надає парохію в с. Мшанці Івану, з записею 10 гривень».
Поселенців приваблювало так зване «волоське право» (або «пастуше право»), котре надавало селянам вільне користування ґрунтами і полонинами, під владою громадських старшин (названих спочатку «князями», а потім війтами і солтисами), які платили податок до королівської каси, давали людей до війська і мали власний суд. «Кожда грамота на засновок села подавала условини. Солтиси були посереднім станом між шляхтою а хлопом панщизняком». Деякі румунські історики пов'язують волоське право з румунським етносом, проте очевидно, що це були східні християни і що їхні нащадки у XIX ст. були цілковито руськомовними. Франк Сисин наводить статистичні дані 1890 р. про мешканців Старосамбірського і Турківського повітів, у яких налічувався найвищий відсоток греко-католиків серед усіх повітів Галичини. У Старосамбірському повіті налічувалося 38 764 носіїв української мови (77,84 % від всього населення), у Турківському — 55 507 (88,83 %). Етнографічно населення цих теренів належить до «бойків». Вправдї польський уряд засновуючи в горах села на волоськім праві не робив ріжницї між війтіством, а солтиством (advocatia vel scultetia), однак в Мшанци була ріжниця, для того і грамоти їх осібно подані. На війтівстві були шляхтичі Стецковичі, Гузельовичі і Петричковичі, та зайшлий Поляк Янківський, а на солтистві Волощак, Дорош, Бутрим, Дицман. З часом війти і солтиси асимілювалися в польську шляхту з правової точки зору. Землі, надані для їхнього утримання, Корона почала роздавати у власність різним панам, що запровадили досі невідому тут панщину.
Проте ці території ніколи не знали великих панів-магнатів або великої земельної власности, що докорінно відрізняє цей регіон від Поділля. Тут, на відміну від решти Галичини, майже не було поляків, і місцева дрібна шляхта майже не зазнала колонізаційних впливів, а абсолютна більшість мешканців говорили бойківським діалектом української мови та належали до Греко-Католицької Церкви. В Мшанци були три лани війтівства, один на Ланї, з відки і назва його пішла, там земля найлїпша, бо все положене на досить просторій ровени по над ріку. Ланянам все завидують і тепер, повідають: «нема то, яка Ланянїм!».
Другий лан ішов по при церков в оба боки до бандрівської і ґрозівської границї, третій лан був на Завадцї, а крім тих трьох ще було солтиство і той лан ішов по при горішній млин по під Жуків і Маґуру.
Поле на Завадцї не зле, добре родить, але тяжке до управи, бо майже все по обох горах розкинене, зерно до сівби нераз несуть на плечах, тяжко виорати, бо скиби через плуг падають, та й тяжко «хлїб» звести домів.
На Завадцї цїле війтівство засїли Петричковичі і Лїнинський, на «Лану» частину уживали Стецковичі, перед тим Липецький, а більша частина належала до самбірського скарбу.
Понизше церкви жили на війтівстві Гузельовичі, Стецковичі, Поляк Янківський і підданий Паращак, названий в селї Подоляком. Котрийсь пан привіз з собою в село слугу, дав йому чверть війтівства, а люди назвали його висше поданим іменем.
Більша часть і сього війтівства належала до замку і переходила разом з ланянським ланом з рук до рук ріжних арендаторів, як Воловського, Гумнїцького, Здеркевича, а на останок Пюрковського.Богдан Барвінський наводить цікавий документ «Бунт в селї Мшанци 1717 р.» про панщинні відносини і аграрний бунт.
Мшанець за часів Речі Посполитої належав до країни Липецької в економії Самбірській землі Перемишльської.
Польські автори наголошують, що піддані королівських сіл мали особисті свободи і їхнє економічне та правове становище було значно кращим, аніж у селах, що належали до шляхти. Тут збереглася власна шляхта, що походила від давніх князів, званих пізніше війтами. До XX ст. їхні нащадки зберігали у скринях привілегії з наданнями королівськими. Окрім них мешкали смоляци (smolacy) і солтиси — вільні від навантажень підданих. Також селяни (kmiecie) платили відносно низьку орендну плату (czynsze), вимір панщини теж був дуже низький.
В інвентарю за 1760 рік згадується, що громада скаржилася на Jmp. Piórkowskiego, посесора війтівства, що їх до незвичайних робіт примушує, б'є, неправильно обирає карбовників (karbowników), obranych zaś przez Jm. Pana Krajnika zrzuca, із пустих ґрунтів (полів) овес розсипний вимагає. Жалілася та ж громада, що J. Kr. M. попривласнював землю в інших селах, як то: в Плоскому, Бистрому, Галівці, Грозьовій. Адміністрація має втрутитися.Бібліотека Оссолінських: rkp. № 1632, str. 209
Під владою Габсбургів (1772—1914)
Після приєднання краю до Габсбурзької імперії в 1772 р. практика роздавання місцевих ґрунтів у власність скоротилася, а село разом з іншими перейшло під адміністративне управління Камери (державного управління монаршими маєтками). Р. 1788 розпарцельовано се війтівство (центральне, яке перед тим було у власності Пюрковського), чи «панства» поміж мшанецьких ґаздів. Властителї, чи посесори війтівства не належали до громади, а займали упривілїоване становиско, не відрабляли панщини і все змагали спекати ся поношення громадських тягарів. Виріжнювали ся вони і одежию від підданих, бо носили сиві опончі з невеликим ковнїром і шість фалд з заду, а піддані мали білі сїраки на дві фалди, пізнїше чорні також на дві фалди. З війтівства не женили ся з підданими і дивили ся на них з гори. […]
Замешкалі на війтівстві звали ся урядово також вільниками, а солтиси простими війтами, також гайдуками.
Крім тих ланів є ще в селї значний кусник поля, подїлений на вузькі подовгасті паски, власність кільканадцяти ґаздів і називає ся «дворище».
Війти і солтиси (в устах народа: шо́втус — шо́втиси) мали право ставити млини та корчми, броварі і горальнї.
На Завадцї була горальня, люди зносили перед сьвятами різдвяними і великодними жито, бульби і палили (виготовляли) горілку. Повиж Лїнинського хижі находять тепер в земли цеглу, де колись горальня стояла.
На війтівстві низше церкви стояв панський двір, корчма, а по другім боці бровар (пивоварня). Старші люди ще памятають на сїм місци румовища, чи звалища; тепер стоїть на тім місци школа, а з двора і слїду нема.
Млини забрала камера під свій заряд, а потім оба продала жидам. Таке було в кождім селї лімнянської фервальтериї, коли знов підбуська (Підбуж село дрогобицького пов.) продавала млини громадам.
Війти і солтиси не відробляли панщини, а за те платили чинш, давали осип, овес, платили жовнїрщину, чи гиберну і мешне в хосен (податок на користь) латинського пароха в Самборі. […]
Всі обійстя в селї були обгороджені (і тепер обгороджують), а на дорозї, що ішла з села, ставили громадські (коштом громади) ворота. Тепер таких воріт в селї нема, лишила ся лиш назва при однїм прогонї, називають його «громадські ворота».