Клод Балліф

Клод Балліф (фр. Claude Ballif; 22 травня 1924, Париж — 24 липня 2004, Сен-Дізьє) — французький композитор.

Біографія Клод Балліф народився сім'ї військового, його мати походила з сім'ї ковалів. Клод був п'ятою дитиною з десяти братів і сестер.

Клод Балліф зростав у культурному середовищі: він був племінником еллініста Андре-Жана Фестуж'єра.

Балліф розпочав навчання музиці у віці шести років зі знайомства з грою на скрипці. Серед його перших музичних вражень — три екосези Шопена та Прелюдія до «Послідовного відпочинку фавна» Дебюссі (записи цих творів були у Балліфа вдома). У віці 13 років Балліф переїжджає з батьком на Мадагаскар. 1940 року він повернувся в Бордо, а через два роки, у віці 18 років, вступив у консерваторію. Спочатку батьки не підтримували професійний вибір сина, але зрештою прийняли його.

Через два роки після створення свого першого твору «Candres» двадцятичотирирічний Балліф вступає до Національної консерваторії музики в Парижі, де навчається в Олів'є Мессіана та Тоні Обена. Проте незалежний характер спонукає його залишити престижний навчальний заклад ще до отримання диплому.

У 28 років Балліф зустрів Фреда Голдбека, який запропонував йому подати заявку на стипендію DAADDeutscher Akademischer Austauschdienst: office allemand d'échanges interuniversitaires. для завершення навчання у Берлінській консерваторії. Стипендію Балліф отримує вже на 30-му році життя. У цей період він закінчує «Введення в метатональність» («L'introduction à la métatonalité»). У віці 31 року він — випускник Берлінської консерваторії з композиції, серед його педагогів — Борис Блахер та Йозеф Руфер. У тому ж році Балліф отримує першу премію за композицію Lovecraft і перший струнний квартет на міжнародному конкурсі в Женеві. З наступного року він починає відвідувати літні курси в Дармштадті, де навчається у Джона Кейджа, П'єра Булеза, Луїджі Ноно, Лучано Беріо та Карлгайнца Штокгаузена протягом трьох років.

Балліф знайомиться з філософом Жаном Валем і починає читати цикл лекцій у Філософському коледжі. 1959 року він приєднується до Музичної дослідницької групи (GRM) під керівництвом П'єра Шеффера, там він знайомиться з Янісом Ксенакісом, Франсуа Бейлем, Іво Малеком і Бернаром Пармеджані і записує "Etudes au ressort " та «Points-Mouve». У цей же період він починає роботу над першими «Сольфеджієтті» і отримує посаду професора історії музики та аналізу в École Normale de Musique. Після одруження він залишає дослідницьку групу, а через два роки отримує призначення в консерваторію Реймса.

1968 року він знайомиться з Іваном Вишнеградським. Обидва композитори експериментують з мікроінтервалами та з четвертьтонами. Балліф присвячує Вишнеградському спеціальний випуск «La Revue musicale». В цей же час він публікує свою роботу про Берліоза. Балліф отримує посаду професора історії музики в Університеті Венсен, де також викладає його друг, музикознавець та філософ Даніель Шарль, але незабаром залишає університет.

1971 року у віці 47 років він призначений професором аналізу у Національній консерваторії музики в Парижі. Через три роки Балліф отримує премію Онеґґера за свою «Містичну симфонію» (ораторію) «Життя майбутнього світу». У віці 52 років він починає працювати запрошеним викладачем композиції у найпрестижніших університетах світу (Гарвард, Пекін та ін.).

У 58 років він призначений ад'юнкт-професором композиції у Національній консерваторії музики у Парижі, де служить до виходу на пенсію у віці 66 років. У цей же період він — «композитор літа» на Festival estival de Paris. 1990 року, після виходу з паризької консерваторії, Баллеф — на запрошення Жозефа-Франсуа Кремера, відкриває клас композиції та аналізу в консерваторії Севран., де пропрацює протягом 10 років. Потім, у віці 77 років, 2000 року він бере на себе управління музичним факультетом у Венесуелі, на запрошення уряду Венесуели. Там він створює свій четвертий симфонічний концерт для флейти з оркестром (на замовлення оркестру Симона Болівара, Каракас) «Un delirium de mazes». Балліф помер від раку 2004 і похований у Пуассоні.

Останній симфонічний твір Au Clair de la lune bleue завершено 2006 року, після смерті композитора.

Творчість Композиторський стиль Клода Балліфа — результат вмілого поєднання розширеної тональності (як, наприклад, Барток) й індивідуально трактованого серіалізму. Сам композитор називає цю систему «метатональністю» (), яка дозволяє вільно використовувати і комбінувати основні гармонійні системи письма (тональні, модальні, серійні). Ця система також дозволяє використовувати мікроінтервали та служить ефективним методом аналізу.

Майже двадцять років Балліф викладав аналіз та композицію у Вищій національній консерваторії музики в Парижі, що вплинуло на його композиторський стиль. Метатональність Баліфа — це теорія, яка охоплює тональність, допускаючи серійний листEn fait, dans une œuvre, il peut utiliser une série, un ton de référence, un mode ou une échelle de base. Puis il abandonne un de ces systèmes pour l'échanger ou le combiner à un autre selon l'inspiration ou le mouvement recherché. Il peut travailler sur un seul système ou sur tous en même temps s'il le désire. C'est en ce sens que la métatonalité est un système sans esprit de système.. Для композитора його метатональність не є атональною системою, тому що чиста атональність можлива тільки в теорії. На практиці людський мозок завжди намагається розставити пріоритети в тому, що він так чи інакше сприймає. За Балліфом, для розуміння руху необхідно, щоб була точка відліку, хоча б тимчасова. У тональній системі це тоніка, у більшості модальних музичних творів це бурдон або фінальна зупинка, метатональність це орієнтир «» (довідкова примітка). Цей орієнтир може тимчасово «потонути», як це буває, наприклад, у ДебюссіPour comprendre en détail sa théorie, voir L'ouverture métatonale de Michèle Tosi..

Крім метатональності, в центрі його роздумів перебуває звукова матерія: процесу твору у Балліфа передує формальне обмірковування композиції. Зрештою, слухання музики направляють їх у процесі творчості. Тоді будь-який звук може стати приводом для музики. (див., зокрема, його роботу з перкусії).

Творчий процес Балліфа є поєднанням раціонального начала, яке керує створенням форми, і діонісійського начала, яке наповнює цю форму. Останнє пов'язане зі слуханням музики — інструментом поетичного звуку. Формоутворення цілком може видозмінюватися під впливом цього почуття.

Його концепція композитора як сочителя, збирача «цілого» розкривається у центральній роботі «Économie musicale», опублікованій 1992 року у збірнику «Музикологія» під керівництвом Жозефа-Франсуа Кремера. Балліф визначає свою музику насамперед як релігійну. Його учні бачать у ньому батька нового покоління музикантів — після Рамо та Месіана.

Каталог

1945, Préludes pour une main aimée, pour piano. 1946, Cendres, op.1, pour trois groupes de percussions. 1945—1948, Le cortège d'Orphée, op1b, pour soprano lyrique (ou baryton) & piano, Poèmes de Guillaume Apollinaire. 1948, Quatre mélodies sur des poèmes d'Henri Michaux, op.1c, pour soprano & piano [1. L'Oiseau qui s'efface; 2. Repos dans le malheur; 3. Deux peupliers; 4. Il est venu]. 1949, Apparitions, op.2, pour mezzo-soprano & piano, poèmes de Henri Michaux [1. Apparition; 2. Dans les limbes lumineuses; 3. Extérieurs; 4. Les inachevés; 5. Marchand; 6. Dans l'attente; 7. Œil]. 1949, Chanson bas, op.3, pour soprano & piano, poèmes de Stéphane Mallarmé [1. Le cantonnier; 2. Le marchand d'ail et d'oignons; 3. La femme de l'ouvrier; 4. Le vitrier; 5. Le crieur d'imprimés; 6. La marchande d'habits]. 1950, Sports et divertissements: Orchestration d'après l'œuvre pour piano d'Erik Satie. 1951—1977 Minuit pour les géants, op.4 (revue en 1977), pour mezzo-soprano (ou baryton) & piano; poème de Tristan Tzara. 1951—1995, Notes et menottes, pour piano [vol. I: «À mes enfants, chantez votre existence sur toutes les gammes» (1979); Vol. II «Libres exercices de classe à deux voix sur une gamme donnée à 11 sons» (1949—1950); vol. III (1992); vol. IV (1995). 1952, Quintette de cuivres, op.9, pour trompette piccolo, trompette, cor, trombone & tuba. 1952, Trio d'anches, op.8, pour hautbois, clarinette & basson. 1952, Quatre antiennes à la sainte Vierge, op.7, pour six voix solistes (S1, S2, A, HC, T, B) & ensemble instrumental (16 musiciens) [I. Alma redemptoris mater; II. Ave Regina; III. Regina Coeli ; IV Salve Regina]. 1953, Quintette à vent, op.10, pour flute, hautbois, clarinette, basson. 1955, Diableries, op.12b, p. 1955), pour piano. 1955, Lovecraft, pour orchestre, op. 13 (d'après la Couleur tombée du ciel, de Lovecraft). 1955, Quatuor à cordes, n°1, op.12, pour deux violons, alto, violoncelle. 1956, Sonates pour orgue, op.14 (1. La folie de la croix; 2. Ce beau poisson d'amour qu'est Jésus mon sauveur; 3. L'agneau de dieu; 4. Ô doux et bon pélican). 1956, Musik im Mirabel, op.15, pour soprano & piano, poèmes de Georg Trakl (1. Musik im Mirabel; 2. Der Schlaf; 3. Zu Abend mein Herz; 4. Nahe des Todes; 5. In ein altes Stammbuch; 6. Sommer). 1956, Trio à cordes, n°1 op.16, pour violon, alto, violoncelle. 1957, Fantasio op.21a, pour orchestre (4.4.4.4 — 4.4.4.0 — hpe.pno.3 timb.5 perc. — cordes). 1957, Retrouver la parole, op.33, Cantate pour chœur a six voix solistes & ensemble instrumental, poèmes de Roger Giroux. 1957, Sonate n°2 op.19, pour piano. 1958, Quatuor à cordes, n°2 op.22, pour deux violons, alto, violoncelle. 1958, Quintette, op.24, pour flute et quatuor a cordes, ou flute, hautbois & trio a cordes. 1959, Quatuor à cordes, n°3 op.30, pour deux violons, alto, violoncelle. 1959, Sonate, n°3 op.29, pour piano. 1959, Trio à cordes, n°2 op.28, pour violon, alto, violoncelle. 1959—1965, Ceci et celà, op.26 (1959—1965) Premier concert à huit pour flûte, hautbois, clarinette, basson, cor, trompette, trombone, tuba & orchestre et la mémoire d'Hermann Scherchen [3 (I, II, III+picc.).3.3 (I, II+cl. picc., III+cl.b.). 3 (+2 saxh.) — 4.4.4 (III+b., IV+cb.). 2 — 12 perc. 4 org. 9.9.6.4.4]. 1960, Canzone à 8 (in primi toni), orchestration pour deux orchestres de «Canzone otta vitoni» de Giovanni Gabrieli). 1960, Quatuor, op.34, pour basson, deux violons, alto & violoncelle. 1960, Sonate, n°4 op. 31, pour piano. 1960, Vitrine (1960) pour six musiciens (cl., cb., cbn, trb., cel., hpe). 1961, Solfeggietto, op.36 n°1, pour flute. 1961, Solfeggietto, op.36 n°2, pour cor anglais. 1961, Trio, n°1 op.35, pour flute, basson & harpe. 1961, Trio, n°2 op.35, pour flute, hautbois & violoncelle (constitue avec le Trio, n°3 op.35,— un double trio). 1961, Trio, n°3 op.35, pour violon, clarinette & cor (constitue avec le Trio, n°2 op.35, un double trio). 1962, Fantasio grandioso, op.21b, pour orchestre (4.4.4.4 — 4.4.4.0 — hpe.pno.3 timb.5 perc.). 1962 A Cor et à Cri, op. 39, pour orchestre. 1962, Passe-temps, op.38, pour piano. 1962, Sonate, op.40, pour violoncelle et piano. 1963, Solfeggietto, op.36 n°3 pour violon. 1963, Cahier de violon, op.42: Cinq grandes pièces pour violon seul. 1963, Premier imaginaire, op.41 n°1 pour sept musiciens (vln, vlc., hpe, fl., cl., trp., trb.). 1963—1973, La vie du monde qui vient, op.11 ; Première Symphonie mystique en neuf parties. 1964, La musique d'Erich Zahn, pour orchestre, d'après H. P. Lovecraft. 1967, Deuxième imaginaire, op.41 n°2 pour sept cuivres (trp. picc., trp., bug. (ou cor), cor, trb. t6n., trb. b., tba cb.). 1967, Les Troyennes, pour orchestre, d ’après Jean-Paul Sartre 1968, Quatrième imaginaire, op.41 n°4 pour sept musiciens (orgue, trp., trp. b., trb., bug., cor, tba) [commande de l'ORTF]. 1968, Solfeggietto, op.36 n°4 pour hautbois. 1968, Solfeggietto, op.36 n°5 pour clarinette. 1969, Trio à cordes, n°3 op.43, pour violon, alto, violoncelle, 16 min. 1969, Troisième imaginaire pour huit musiciens (2 a, vlc., cb., cl., cor, bn). 1971, Prière à la saint vierge, op.44 n°1 pour chœur. 1971, Les battements du cœur de Jésus, op.46, pour double chœur, trp, tb.