Темні століття або Темні віки — прийнята у візантійській історіографії назва періоду візантійської історії між приблизно 650 і 850 роками, що вважається перехідним між добою Пізньої античності та середньовізантійськими часами. Основними рисами періоду є зменшення збережених письмових джерел і економічний занепад міст, що підтверджується в археологічних і нумізматичних джерелах.

«Темні віки» стали для Візантії часом зовнішніх і внутрішніх потрясінь. Велика імперія, що утворилася внаслідок переможних воєн Юстиніана I, на початок VII століття стала розпадатися: більшість Італії було захоплено ланґобардами, на володіння в Іспанії позіхалися вестґоти. Через арабо-візантійські війни до середини століття Візантійське царство втратило африканські і близькосхідні володіння. Балкани перебували у постійній загрозі навал з боку слов'ян й аварів. До кінця VII століття в імперії, крім Константинополя, залишилося лише кілька значних міст. Арабське вторгнення справило деморалізуючу дію на візантійське суспільство. Поширені заклики до благочестя і боротьби з ідолопоклонством призвели до виникнення іконоборчого руху. Мало відомо про культурні досягнення доби.

В економічному відношенні «темні століття» були складним часом для Візантії, що відзначалися різким зменшенням населення, скороченням розміру міст та відповідним зменшенням виробництва і торгівлі. Занепад господарської діяльності підтверджується нумізматичними й археологічними даними. Яскравим показником є різке зменшення кількості монет, датованих добою «темних століть», що дозволяє припускати припинення їхнього карбування в окремих містах VIII століття. Ступінь і природа занепаду, як і його хронологічні і географічні межі, є предметом дискусії. Занепад пізньоантичних полісів у Візантії був складним процесом, про який збереглося мало письмових і матеріальних свідчень. Його пов'язують як із внутрішніми проблемами міст, серед котрих називають послаблення місцевого самоврядування після IV століття і щораз дужчі фінансові труднощі, так і різноманітні зовнішні обставини. Висувалися припущення про вплив варварських навал, голоду, епідемій, землетрусів та інших природних лих, наслідком яких став катастрофічний фінансовий, культурний та демографічний колапс міст на території колишньої Римської імперії. Відповідно до одного із розмірковувань, за «темних століть» найпоширенішим видом міста стало укріплене поселення-кастрон, а сам процес описується як «перехід від полісу до кастрону». Периметр міських стін біля кастронів був значно менший, ніж у ранніх міст, що, на думку деяких дослідників, свідчить про їхню меншу населеність.

Відновлення інтелектуальної культури у Візантії відносять до рубежу VIII–IX століть, коли знову почали створюватися рукописи. Ознаки відродження міської культури, на початку IX століття, що спостерігаються тільки в Константинополі, до XI століття стають повсюдними. Усталенню становища імперії сприяли відсутність династичного розбрату (Македонська династія правила з 867 по 1028 рік), захист кордонів та відновлення територіальної експансії в середині IX століття, зміцнення грошової системи після реформ імператорів Никифора I і Феофіла, відносно вдала податкова система, стійке законодавство й економічне регулювання.

Історичне тло

VII століття у Середземномор'ї повсюдно спостерігався економічний занепад і політична мінливість. Серед візантиністів вважається загальновизнаним, що стан візантійського суспільства за правління імператора Іраклія I (610–641) та його нащадків, а також за часів Ісаврійської династії (717–802) істотно відрізнявся від того, яке було за Юстиніана I (527–565) або Василію II (976–1025). Негативні явища почалися вже за Юстиніана: протягом майже всього його царювання велися руйнівні війни з Персією, 529 року було закрито Платонівську Академію, з 542 року імперію спустошувала Юстиніанова чума, регулярно відбувалися руйнівні землетруси, у 535–536 роках відбулося суттєве похолодання.

Хоча «темні віки» не мають певного початку, хронологію періоду зазвичай відзначають з 602 року, коли імператор Маврикій (582–602) був скинутий Фокою (602–610). Згідно з Феофілактом Сімокаттою, перед загибеллю імператор встиг звернутися за допомогою до свого друга перського шаха Хосрова II. Скориставшись приводом, Персія напала на Візантію, розпочавши останню війну у довгій серії римсько-перських воєн. Перший етап війни склався вкрай невдало для Візантії. 604 року пала фортеця Дара, між 608 і 610 роками перси захопили ряд інших фортець у Месопотамії та Сирії, на зміцнення котрих VI століття було витрачено величезні кошти. Тим же часом, бажаючи зберегти стабільність на Балканах, Фока виплачував великі суми аварам. Внаслідок повстання, що почалося в Африці, 610 року Фоку було повалено, а імператором став Іраклій I (610–641). Одним із перших своїх рішень новий імператор відкликав війська з Балкан, що призвело до масштабного вторгнення слов'янських й аварських племен, але не покращило становище на сході. 611 року перси захопили всю східну Сирію й одне з найбільших міст імперії — Антіохію. Через два роки наступ супротивника продовжився. 613 року було втрачено Дамаск, через рік — Єрусалим, а 615 року перси дійшли до передмістя столиці Халкідона. 620 року завершилося завоювання Єгипту, та імперія втратила не лише один із своїх найважливіших економічних і релігійних центрів — Александрію, а й основного постачальника хліба Константинополя. У першій половині 620-их років становище Візантії продовжило погіршуватися, а 623 року Іраклій був змушений пообіцяти аварам щорічну виплату в номізм. 626 року перси, авари і слов'яни розпочали спільну облогу Константинополя, в якій союзники не досягли успіху. Навпаки, успішні дії Іраклія в Закавказзі і коло Сасанидів увінчалися перемогою, й 628 року війну було завершено на вигідних для Візантії умовах. Перемога над Персією дала Візантії можливість усталити своє внутрішнє становище, але часу на це вже не лишалося. Наприкінці 620-их років арабські племена були об'єднані пророком Мухаммадом, і тоді почалися набіги на Візантійську Палестину. Систематичне завоювання східних провінцій імперії розпочалося близько 633 року. 636 року візантійці зазнали поразки при Ярмуці, після чого втрата Сирії і Палестини стала неминучою. 641 року помер імператор Іраклій, а 646 року було остаточно втрачено Єгипет. Наприкінці 640-их років почалося арабське завоювання Північної Африки, вторгнення до Анатолії і Вірменії — не лише житницю імперії, а й її найбільший культурний центр. 653 року арабське воїнство досягло берегів Босфора. Драматичні територіальні втрати щонайменше двічі призводили імператорів до думки полишити Константинополь і заснувати столицю в іншому місці: 618 року Іраклій хотів перемістити столицю в Карфаген, а в 660-их роках Констант II (641–668) жив у Сицилії. У наступні десятиліття становище продовжило погіршуватися: близько 680 року протоболгари зайняли землі між Дунаєм і Балканськими горами, до 711 року араби опанували усе узбережжя Північної Африки. У 717–718 роках араби розпочали другу й останню облогу Константинополя.

VII століття продовжився розпочатий у ході реформ Юстиніана I розвиток адміністративної системи імперії. Не відомо точно коли почали витворюватися нові військово-територіальні одиниці — феми. Оскільки робота нової системи була тісно пов'язаною із земельною власністю, її запровадження вплинуло на долю старої провінційної аристократії та підтримуваної нею традиційної культури. Устрій центрального апарату імперії також зазнав змін після VII століття задля відповідності новим реаліям. Найбільшою зміною стала заміна преторіанських префектур незалежними службами, які зазвичай очолюють логофети.

Успіх 718 року не усунув арабську загрозу і через нетривалий час араби розорили Гангри й обложили Нікею. Приблизно тоді імператор Лев III (717–741) почав симпатизувати іконоборчому руху, посилюючи цим розкол у деморалізованому суспільстві. Правління його сина Костянтина V (741–775) почалося з громадянської війни, а 751 року ланґобарди захопили Равенну. Втрата володінь в Італії призвела до зростання впливу франків на Адріатичному узбережжі та ослаблення візантійського впливу у Венеції, яка ще визнавала владу імператора. Хоча у другій половині VIII століття арабам вдавалося робити вдалі набіги, перевага поступово схилялася на бік Візантії. 802 року було повалено Ісаврійську династію, а кінець наступної династії поклали невдалі війни з булгарами. Булгарську загрозу надовго було усунено Левом V (813–820), що також прийшов до влади завдяки перевороту. На правління Михаїла II (820–829) припали повстання Фоми Слов'янина та захоплення Криту арабами. За його сина Феофіла (829–842), останнього імператора-іконоборця, стабілізувалося фінансове становище імперії, а за онука Михаїла III (842–867) перемогою при Лалакаоні було усунуто арабську загрозу в Анатолії.

Історіографія

Стан джерел

Відповідно до концепції Едварда Ґіббона, обґрунтованої у його класичній праці «Історія занепаду та загибелі Римської імперії», пізня Римська імперія перебувала у стані безперервного занепаду, основною причиною якого було поширення християнства. З усього періоду існування Візантії найбезпросвітнішими англійський історик вважав чотири століття після правління імператора Маврикія, «покритими туманом, крізь який зрідка проникають слабкі і надламані промені історичного світла»Э. Гиббон, История упадка и разрушения Римской империи, XLVIII. Значною мірою поширенню ідеї про наявність інтелектуально незаповненого часу візантійської історії сприяв німецький візантиніст Карл Крумбахер, який у передмові до свого огляду візантійського письменства «Geschichte der byzantinischen Literatur: Von Justinian bis zum Ende des Oströmischen Reiches, (527–1453)» (2-ге вид., 1897) охарактеризував період між 650 і 850 роками як «безплідний» () у літературному відношенні. Російський візантиніст О. О. Васильєв називає 610–717 роки, час правління династії Іраклія, «найтемнішою епохою» () за увесь час існування Візантії, оскільки тоді творчі прояви «цілком вимерли». В Оксфордському словнику Візантії «темними віками» () названо відрізок із середини VII століття до приблизно 800/850 років. Радянський історик Олександр Каждан, який присвятив окрему монографію огляду візантійського письменства 650–850 років, називає вказаний період часом «історіографічної втоми» після наповненого талановитими істориками ранньовізантійської доби, а американський історик запропонувала термін «час згортання літератури». На думку історика, період слід підрозділити на два: «Темне століття» (650–775) і «Чернече відродження» (775–850), з яких останній відзначено більшою літературною діяльністью.