Походження албанців було предметом історичних, лінгвістичних, археологічних та генетичних досліджень. Албанці починають згадуватись в історичних записах у візантійських джерелах ХІ сторіччя. У той час вони були вже повністю християнізовані. Албанська мова утворює окрему гілку індоєвропейської, яка вперше засвідчена в XV ст., виникнувши з однієї з палео-балканських мов античності. Збережена дохристиянська албанська культура свідчить про те, що албанська міфологія та фольклор мають палео-балканське походження і майже всі її елементи є язичницькими.

Усі основні теорії походження албанців передбачають їх палео-балканське походження, але водночас, вони варіюються приписуванням цього походження: іллірійцям, фракійцям, дакам або іншим палео-балканським народам, чия мова не була підтверджена (достатньо відома). Серед тих, хто підтримує іллірійське походження, існує відмінність у поглядах між теорією безперервності з іллірійських часів і тими, хто пропонує міграцію іншого іллірійського населення (на ці землі). Однак ці пропозиції не є взаємовиключними. Албанці також є частиною населення Європи, одними із найбільших за кількістю спільних предків у своїй власній етнічній групі, хоча вони мають спільних предків і з іншими етнічними групами.

Ендоніми

Арбереш Два ендоніми, які албанці використовують для позначення самих себе: «Arbëresh(ë)/Arbënesh(ë)» (північно-західний варіант) та «Shqiptar(ë)». Арбереш є оригінальним албанським ендонімом і становить основу для більшості назв албанців іноземними мовами та назви Албанії, як країни. Від цього терміна походять грецькі «Arvanitai, Alvanitai» і «Alvanoi», турецькі арнаути, сербохорватські «Arbanasi» та інші. Шкіптар походить від дієслова shqipoj («говорити чітко») від латинського excipio («розуміти»). Наприкінці 18 сторіччя цей термін поступово замінив «Arbëresh», як албанський ендонім. Згадка про родину «Scapudar» у середньовічному Дривастумі є ранньою появою цього терміна. Виведення терміна «Shqiptar» від родини «Scapudar» вважається неможливою, а запропонована етимологія від «shqiponjë» (в перекладі — «орел») є народною етимологією. Його (терміна) перше засвідчення з теперішнім значенням міститься у словнику Франческо Марії да Лечче (1702), який у передмові звертається до своїх читачів, як мій «любий Шкіпетар».

Етнічна назва «албанець» використовувалася візантійськими та латинськими джерелами у формах arb- і alb- принаймні з 2 сторіччя нашої ери і, зрештою, у староалбанських текстах як ендонім. Пізніше в самій Албанії його замінили терміном «Shqiptar», зміна, швидше за все, викликана османськими завоюваннями Балкан у 15 сторіччі. Однак давнє підтвердження етнічного позначення не вважається вагомим доказом албанської спадкоємності в Іллірійському регіоні, оскільки в історії є багато прикладів переходу етнічної назви від одного етносу до іншого.

Згадки «Албанії» у джерелах

У ІІ сторіччі до нашої ери в «Історії світу», написаній Полібієм, згадується місце під назвою «Арбона» (грецькою «Арбона», латинізована форма: «Арбо»).., в якій деякі іллірійські війська під керівництвом королеви Теути розбіглися і втекли, щоб уникнути зустрічі з римлянами. Арбона, можливо, була островом в Лібурнії або в іншому місці в Іллірії. У ІІ сторіччі нашої ери Птолемей, географ і астроном з Олександрії, склав карту, яка показує місто «Альбанополіс», розташоване на північний схід від Дурреса) у римській провінції Македонія та плем'я «Альбаної», яке вважалося іллірійцями. пізнішими істориками. У VI столітті нашої ери Стефан Візантійський у своєму важливому географічному словнику під назвою «Етніка» («Ἐθνικά»). згадує місто в Іллірії під назвою «Арбон» (грецькою «Ἀρβών»), і дає етнічну назву для його мешканців, у двох формах числа однини, тобто «Арбонії» (грецькою «Arbonioi») та «Арбоніти» (грецькою «Arbonitai»). Він цитує Полібія (як і багато разів в Етніці).

Згадки щодо «албанців» у джерелах Михайло Атталеят (1022—1080 рр.) згадує термін «Albanoi» двічі і термін «Arbanitai» один раз. Термін Albanoi вперше використовується для опису груп, які повстали в південній Італії та на Сицилії проти візантійців у 1038—1040 роках. Друге використання терміна «Albanoi» пов'язане з групами, які підтримали повстання Георгія Маніакеса в 1042 році і рушили з ним по всій території Балкан з метою протистояння столиці Візантії — Константинополя. Термін «Арванітай» використовується для опису повстання болгар (Булгарої) і «Арбанітай» на фему Діррахія в 1078—1079 роках. Загальновизнано, що «Арбанітай» відноситься до етноніма середньовічних албанців. Таким чином, ця подія вважається першим згадкою «албанців», як етнічної групи у візантійській історіографії. Використання терміна «Albanoi» в 1038-49 і 1042 роках як етноніма, пов'язаного з албанцями, було предметом дискусій. Звідти походить і термін дискусія «Дюсельє-Враннузі», оскільки Ален Дюсельє запропонував, щоб обидва використання цього терміна стосувалися середньовічних албанців. Ера Вранноузі припустив, що перше використання стосується норманів, тоді як друге не обов'язково має етнічний підтекст і може бути посиланням на норманів як «іноземців» («aubain») в Епірі, з якими Маніак і його армія перетинались. Дискусія так і не була вирішена. Новіший синтез про друге використання терміна «Albanoi» Пеллумом Джуфі припускає, що термін «Albanoi» міг означати албанців конкретного району Арбанон, а «Arbanitai» — албанців загалом, незалежно від конкретного регіону, який вони населяли.

У болгарському тексті, знайденому у сербському рукописі 1628 року, народ «Арбанаси» записаний як «напіввіруючі» і розмовляють своєю мовою; текст був написаний анонімним автором, який, за Радославом Груїчем (1934), датований періодом правління Самуїла Болгарського (997—1014), або, можливо, за Р. Елсі, 1000—1018 [Extract from: Translated from the Old Church Slavonic by Robert Elsie. First published in ]. В « Історії», написаній у 1079—1080 рр., візантійський історик Михайло Атталіат згадав про «альбанів», які брали участь у повстанні проти Константинополя в 1043 р., і про «арбанітів» як підданих герцога Діррахійського. Однак суперечки про те, чи «Albanoi» з подій 1043 року відноситься до албанців в етнічному сенсі, чи «Albanoi» є посиланням на людей з південної Італії під архаїчною назвою (існувало також плем'я Італії від ім'я «Альбані») «It was supposed that those Albanoi from 1042 were Normans from Sicily, called by an archaic name (the Albanoi were an independent tribe from Southern Italy).». Однак пізніша згадка про албанців від тих же «атталіатів», щодо участі албанців у повстанні 1078 року є безперечною. Це повстання очолив Никифор Василак, дукс Діррахій «The following instance is indisputable. It comes from the same Attaliates, who wrote that the Albanians (Arbanitai) were involved in the 1078 rebellion of Nikephor Basilakes.». Деякі автори (наприклад, Ален Дюсельє, 1968Alain Ducellier, «L'Arbanon et les Albanais au e siècle», Travaux et Mémoires 3 (1968): 353–68.) вважають, що «Арваной» згадується в IV книзі Алексіади Анни Комніни (бл. 1148). Інші вважають, що це неправильне прочитання та тлумачення грецької фрази «ἐξ Ἀρβάνων» (тобто «з Арвани»), знайденої в оригінальному рукописі та в одному виданні (Бонн, 1839) "Алексіади ". Найпершим сербським джерелом, у якому згадується «Албанія» («Ar'banas'»), є грамота Стефана Немані, датована 1198 р., в якій перелічено регіон Пілота (Пулатум) серед частин, завойованих Неманією в Албанії («ѡд Арьбанась Пілоть», «де Албанія Пулатум»Ludwig Thallóczy, Konstantin Jireček, & Milan Šufflay, Acta et diplomata res Albaniae mediae aetatis illustrantia [= Diplomatic and Other Documents on Medieval Albania], vol. 1 (Vienna: 1913), 113 (1198).. У 12-13 століттях візантійські письменники використовували назву «Арбанон» () для князівства в області Круя. Найдавніша згадка про албанців в Епірі походить з венеційського документа, датованого 1210 роком, в якому стверджується, що «континент, звернений до острова Корфу, населений албанцями». Рагузанський документ, датований 1285 роком, говорить: «Я почув голос, що плакав у горах албанською мовою» Konstantin Jireček, Die Romanen in den Städten Dalmatiens während des Mittelalters, vol. 1 (Vienna: Akademie der Wissenschaften Wien, 1904), 42-44..

Мова

Доіндоєвропейський мовний субстрат Доіндоєвропейскі (далі по тексту — «ДІЄ») пам'ятки зустрічаються по всій території Албанії. Доіндоєвропейскі стоянки існували біля сучасних муніципалітетів Малік, Ваштем, Бурімас, Барч, Дерснік у районі Корча, Камнік у Колонджі, Колш у Кукеському районі, Раштан у Лібражді та Незір у районі Мат Therefore we are going to limit the discussion of this issue to the western areas of the Balkan peninsula, where the Albanian people have been living since many centuries ago. These areas, too, thanks to their geographical position, should have been inhabited since long before the immigration of the I.E. tribes, who are usually called Illyrians. The ancient presence of Pre-I.E. people(s) in this areas has been proved inter alia, by the archaeological discoveries at Maliq, Vashtëmi, Burimas, Podgorie, Barç and Dërsnik of Coritza district, as well as at Kamnik of Cologna district, at Blaz and Nezir of Mati district, at Kolsh of Kukës district, at Rashtan of Librazhd etc.. Як і в інших частинах Європи, це ДІЄ населення приєдналося до мігруючих індоєвропейських (далі по тексту — «ІЄ») племен, які проникли на Балкани, і зробили внесок у формування історичних палео-балканських племен, від яких ведуть своє походження албанці. У цьому випадку, як і в інших подібних, слід враховувати, що попередні популяції в процесі асиміляції мігруючими племенами ІЄ відігравали важливу роль у формуванні різних етнічних груп, що були породжені їх тривалим симбіозом. Отже, мови ІЄ, утворенні на Балканському півострові, окрім їхньої природної еволюції, також зазнали певного впливу ідіом асимільованих до-ІЄ народів Given the fact that Albanian is an Indo-European language, the direct forefathers of Albanians should be sought in those Indo-European peoples, which came in the Balkan peninsula in the period of settlement of the Indo-European tribes, and naturally were superimposed on pre-existing, older Indo-European people or pro-Indo-European ones.. З точки зору лінгвістики, мова субстрату, якою розмовляли на південних Балканах, ймовірно, вплинула на праалбанську мову, прабатьківську ідіому албанської мови. Ступінь цього лінгвістичного впливу неможливо визначити з точністю через невизначене положення албанської серед палео-балканських мов та малу базу для вивчення доіндоєвропейського субстрату. Проте були запропоновані деякі запозичення, такі як «shegë»(«гранат») або l"ëpjetë" («орач», порівняйте з догрецьким l"ápathon, λάπαθον,", «чернечий ревінь»). Албанська мова також є єдиною мовою на Балканах, яка зберегла елементи вігезимальної системи числення — "njëzet «(„двадцять“), dyzet („сорок“) — яка була поширена в доіндоєвропейський мовах. Європи, таких як баскська мова, котра широко використовує вігезимальну нумерацію.

Цей доіндоєвропейський субстрат також було визнано як одну з культур, які внесли внесок у звичаї албанців.

Перші згадки Перша засвідчена згадка про албанську мову сталася в 1285 році у венеційському місті Рагуза (сучасний Дубровник в Хорватії), коли свідок злочину на ім'я Матвій свідчив: „Я почув голос, що плаче в горах албанською мовою“ ().

Найдавнішими засвідченими письмовими зразками албанської мови є „Formula e pagëzimit“ (1462) і лексика Арнольда Ріттера фон Гарфа (1496). Перший албанський текст, написаний грецькими літерами, є фрагментом Унгджиллі і Пашкеве (пасхального Євангелія) XV або XVI сторіччя. Перші друковані книги албанською мовою — „Мешарі“ (1555) і „Е mbsuame e krështerë“ Луки Матранги (1592).