Жевахов Микола Давидович

Князь Микола Давидович Жевахов (Джавахішвілі; 24 грудня 1874 (5 січня 1975), маєток Ліновиця, Пирятинський повіт, Полтавська губернія - 1946по данным Православной энциклопедии, Закарпаття) - російський державний, громадський і релігійний діяч правого спрямування. Виконуюючий обов'язки товариша обер-прокурора Святійшого синоду Миколи Раєва (з 15 вересня 1916 року до 28 лютого 1917 року). Брат-близнюк єпископа Йоасафа (Жевахова) (1874-1937).

Біографія Народився 24 грудня 1874 року (за старим стилем) у сім'ї поміщика Полтавської губернії Давида Жевахова, представника російської гілки грузинського князівського роду Жевахових. Дитинство Миколи Давидовича Жевахова пройшло в родовому маєтку Ліновиця і в Києві, де його мати мала власний будинок на Стрітенській вулиці.

Середню освіту здобув у 2-й Київській гімназії та Колегії Павла Галагана.

Ще будучи студентом, в 1897 році, отримав свою першу нагороду - темно-бронзову медаль за праці за першим загальним переписом населення.

1898 року, закінчивши юридичний факультет Університету святого Володимира у Києві з дипломом другого ступеня, Микола Давидович вступив на державну службу.

На державній службі На початку своєї кар'єри він обіймав різні дрібні посади в Київській судовій палаті і в канцелярії Київського генерал-губернатора.

У травні 1902 року обійняв посаду земського начальника у Полтавській губернії. У цьому виборі служби виявилася властива інтелігенції на той час ідеалізація простого народу. Сам Жевахов так описує свої погляди: «повільно і поступово, наполегливо і наполегливо перетворювався на моїх очах „народ- богоносець“ на звірячу та жорстоку масу». Проте, з іншого боку, хоча «там були звірі, і їх було більшість; але були й такі, яких ніде не було і ніде не можна було знайти, люди недосяжної моральної чистоти та величі духу». Під час перебування земським начальником вперше спробував себе на полі політичного публіциста: в 1904 року на сторінках консервативного журналу «Громадянин», що видавався князем В. Мещерським, друкувалися його «Листи земського начальника».

Наприкінці квітня 1905 був зарахований для подальшої служби до Державної канцелярії у відділення зводу законів. Жив у Петербурзі. Дослужився до посади помічника статс-секретаря (начальника відділення) та чину статського радника.

З 1906 займався збиранням відомостей про життя єпископа Білгородського Іоасафа (Горленка), далеким родичем якого був, і відіграв значну роль у його прославленні в 1911 році. Підсумком його досліджень стали три томи «Матеріалів для біографії Святителя Йоасафа Горленка, єпископа Білгородського та Обоянського», що були видані у Києві у 1907—1911 роках. Складався товаришем голови Братства святителя Іоасафа.

4 травня 1909 року, будучи переконаним монархістом, він став дійсним членом Російських Зборів.

Постановою Імператорського православного палестинського товариства 10 грудня 1910 разом із протоієреєм Іоанном Восторговим був відряджений в Барі (Італія) для вибору земельної ділянки під храм і будинок для паломників з Росії; виїхали до Італії у січні 1911 року та виконали доручення. 12 травня того ж року став членом відкритого Барбарського комітету. У травні 1913 року відряджений у Барі як представник Барградського комітету і 9 травня був присутній під час урочистої закладки храму та будинку.

6 травня 1914 року надано звання камер-юнкера найвищого двору.

15 вересня 1916 року найвищим іменним указом він призначався «що виконує обов'язки посади товариша обер-прокурора Святійшого синоду, з залишенням у придворному званні» камер-юнкера«Церковные ведомости, издаваемые при святейшем правительствующем синоде», 24 сентября 1916, № 39, стр. 1 (стр. 343-я годовой пагинации).; найвищим наказом від 22 жовтня того ж року йому надавалася утримання з скарбниці, яке раніше вироблялося товаришу обер-прокурора Миколі Зайончковському«Церковные ведомости, издаваемые при святейшем правительствующем синоде», 5 ноября 1916, № 45, стр. 1 (397)., проти якого були налаштовані Григорій Распутін і митрополит Петроградський Пітирим (Вікнов)«Православная энциклопедия». Т. XIX, стр. 530..

До 6 грудня (тезоіменитство імператора Миколи II) 1916 нагороджений орденом Святого Володимира 4-го ступеня«Церковные ведомости, издаваемые при святейшем правительствующем синоде», 10 декабря 1916, № 50, стр. 434..

1 січня 1917 року удостоєний чину дійсного статського радника і наданий званням камергера.

26 лютого 1917 року запропонував першоприсутньому члену Синоду митрополиту Київському Володимиру (Богоявленському) випустити звернення до населення на захист монарха — «доречне, грізне попередження Церкви, яке тягне, у разі неслухняності, церковну кару». Звернення пропонувалося не лише зачитати з церковних амвонів, а й розклеїти містом. Митрополит Володимир відмовився допомогти падаючій монархії, незважаючи на наполегливі прохання Жевахова.

Діяльність у період Російської революції та громадянської війни в Росії З 1 по 5 березня 1917 перебував під арештом за розпорядженням Тимчасового уряду; випущений на волю без пред'явлення звинувачень та звільнений з посади. Незабаром залишив Петроград, проживав у Києві, потім у маєтках брата та сестри.

Після захоплення влади більшовиками, до початку 1920 року, перебував на території, контрольованій Білими арміями або автономними українськими урядами, зокрема жив у П'ятигорську разом з колишнім петроградським митрополитом Питиримом (Окновим), що мав репутацію «розпутінця».

Крім того, Шавельський, з посиланням на митрополита Антонія (Храповицького), стверджувавШавельский Г. Воспоминания последнего протопресвитера Русской армии и флота. // III. На верхах. Новые назначения. Польский вопрос (см. после пометки «71», ниже в тексте)., що в січні 1920 року, незадовго до смерті Питирима (Вікнова), з яким він у Катеринодарі жив разом у митрополита Антонія (Храповицького), Жевахов обікрав і втік.

Відповідно до спогадів самого Жевахова,Воспоминания Товарища Обер-Прокурора Св. Синода князя Н. Д. Жевахова, том 2 . Март 1917 — январь 1920. — Новый Сад, Королевство С.Х.С.: Русская типография С. Филонова, 1928. 16 (29) січня 1920 року він на «архієрейському пароплаві» «Іртиш» разом зі священноначалієм РПЦ відплив з Новоросійська через окупований Антантою Константинополь та Салоніки до Королівства сербів, хорватів і словенців, емігрувавши з Росії до Югославії.

Діяльність на еміграції З 9 лютого 1919 по вересень 1920 жив у Сербії, став одним із ініціаторів створення та головою російсько-сербського товариства, відкритого 20 липня 1920 року. У промові за урочистого відкриття Товариства заявив: в умовах, коли юдейство і масонство ведуть відкриту війну на знищення християнства, «будь-яка спроба єднання слов'ян набуває виняткового значення». Висловив надію, що «слов'янська ідея поєднає навколо себе всіх християн для спільної боротьби з ворогами Христа».

У вересні 1920 почав завідувати подвір'ям святителя Миколая в Барі. Завідування подвір'ям супроводжувалося численними конфліктами. У 1920-х Жевахов через італійський суд домігся вигнання духовенства храму. Причиною конфліктів було невизнання Жеваховим будь-якого духовенства, що підпорядковувався митрополиту Євлогію (Георгіївському). Цю церковну юрисдикцію Жевахов вважав агентами світового жидомасонства. Наприкінці 1920-х у храмі з'явився новий священик Сергій Ноаров, ставлення Жевахова до нього було різко негативним, насамперед через розподіл пожертвувань.

З 1926 року розпочався тривалий судовий процес із радянським урядом та представниками Російського Палестинського товариства, в яке було перейменовано Імператорське православне палестинське товаристство та вимагало передачі йому будівлі. До 1936 року процес був програний, проте Жевахов зумів домовитися з владою міста Барі про націоналізацію будівлі (у ньому розмістився дитячий будинок та сирітський притулок, церква залишилася чинною та православною), за що сам отримав велику суму відступних. Оскільки потоку російських паломників у Барі після революції не було, діяльність Жевахова як завідувача подвір'ям сутнісно звелася до присвоєння пожертвувань на храм — жертводавці найчастіше не усвідомлювали, що подвір'я і храм виявилися різними господарюючими суб'єктами, і надсилали пожертвування на подвір'яВсе сведения о подворье в Бари даны по книге: ..

За даними історика чорносотенного руху Анатолія Степанова, складався в особистому листуванні з Беніто МуссолініБиография на сайте «Хронос».. Вітав прихід до влади Адольфа Гітлера, а також підтримував його антиєврейську політику.

</blockquote>Як показав італійський славіст Чезаре де Мікеліс, саме Жевахову належить випущений в 1938 переклад «Протоколів сіонських мудреців», виданий, найімовірніше, іншим італійським антисемітом Ліно Каппуччо (Тресковським)De Michelis C. Итальянский ценитель «Протоколов» Лино Каппуччо // К 65-летию С. Ю. Дудакова. История, культура, литература / Под ред. В. Московича и С. Шварцбанда. — Иерусалим: Еврейский университет, 2004. — С. 69—76..

У 1938 році Жевахов знаходився у Фінляндії, у Валаамському монастирі.«Святая Русь.» Энциклопедия. Москва, 2003. Остання документальна звістка про нього належить до 1942 року, коли він листувався з архімандритом Варсонофієм.

Дата та місце смерті Дата і місце його смерті були певним часом дискусійним питанням. За відомостями авторів Православної енциклопедії, було встановлено, що останні місяці життя він провів у Закарпатті та помер там у 1946 році. Анатолій СтепановСтепанов, Анатолий. «Между миром и монастырём.» вказував 1947 смерті у Відні в таборі для переміщених осіб; Олег Платонов зазначав 1949 рік.

Погляди У своїй книзі «Спогади» докладно описав «червоний терор», пояснюючи всі події, що відбуваються в Росії, з антисемітських позицій.

Відкидав Декларацію Митрополита Сергія 1927 року.

Одним із важливих моментів його поглядів є те, що він відкидав Старий Завіт і стверджував, що описаний у ньому Бог Яхве є сатаноюВоспоминания товарища обер-прокурора Св. Синода князя Н. Д. Жевахова. — М., 1993, т. 2, с. 119. Виступав і за «очищення Нового Завіту від домішок Старого».

У спогадах сучасників У передреволюційному російському суспільстві мав репутацію ставленика Григорія Распутіна та реакціонера.